все ж… Пане Бекс, пробачте, що я турбую вас…
— А чи не краще було б провести пана Рено до сарайчика? — запропонував Жіро лагідним голосом. — Він, безумовно, хотів би побачити тіло батька.
Молодий чоловік затремтів і дав зрозуміти, що відмовляється від цієї пропозиції. А слідчий, котрий завжди при першій нагоді був ладен суперечити Жіро, сказав:
— Навіщо?.. Пан Бекс буде такий ласкавий, що принесе кинджал сюди.
Комісар вийшов з кімнати. Стоунер наблизився до Жака і потиснув йому руку. Пуаро підвівся з стільця і підправляв свічники, що стояли трохи нерівно. Слідчий для чогось читав таємничий любовний лист. Раптом двері широко відчинилися — до кімнати вбіг комісар.
— Пане слідчий! Пане слідчий!
— Слухаю вас. У чому справа?
— Кинджал! Він зник!
— Як? Зник?
— Щез! Скляна банка, де він був, порожня…
— Неможливо! — вигукнув я. — Тільки сьогодні вранці я бачив його… — Слова завмерли на моїх устах.
Та було вже запізно. Всі присутні втупилися в мене.
— Що ви сказали? — закричав комісар. — Сьогодні вранці?
— Я бачив його на місці сьогодні вранці, — промовив я поволі. — А щоб бути зовсім точним, приблизно півтори години тому.
— Отже, ви заходили до сарайчика? Де ви взяли ключ?
— У поліцая.
— І пішли туди? Навіщо?
Я завагався, але все ж вирішив розповісти всю правду.
— Пане Оте, я припустився серйозної помилки і повинен благати вас пробачити мені це. Річ у тому, — почав я, згораючи від сорому, — що я зустрів одну з моїх знайомих. Вона виявила велике бажання на власні очі побачити все, що пов'язане з цим злочином, і я… Коротше кажучи, я взяв ключ, аби показати їй тіло…
— Нечувано! — викрикнув слідчий обурено. — Ви порушили всі існуючі правила.
— Знаю, — скромно погодився я. — Що б ви не говорили, пане, це не буде занадто суворим.
— Ви не запрошували цю даму сюди?
— Певна річ, ні. Я зустрів її цілком випадково. Вона —. англійка, але зараз перебуває у Мерлінвілі. Правда, я не знав цього до нашої несподіваної зустрічі.
— Нічого, нічого… — набагато добрішим голосом проговорив слідчий. — Ви, звичайно, порушили всі правила, але дама, безсумнівно, молода і гарна. Ось що означає бути молодим! — І він сентиментально зітхнув.
Та комісар, людина практичніша і менш романтична, знову повернувся до справ:
— Невже ви не замкнули двері, коли вийшли з сарайчика?
— У цьому ж і біда, — ледве вимовив я. — Чого б то я так мучився! Побачивши тіло вбитого, моя приятелька так розхвилювалася, що мало не знепритомніла. Я приніс їй води з коньяком і потому наполягав, аби вона дозволила провести її до міста. Я так хвилювався за неї, що забув замкнути двері. І згадав про це, лише повернутись до вілли…
— Таким чином, протягом двадцяти хвилин щонайменше… — поволі почав комісар.
— Саме так, — підтвердив я.
— Який жаль, — сказав пан Оте, і в голосі його бриніла невблаганність. — Безпрецедентно!
Раптом пролунав інший голос.
— Ви вважаєте цей випадок гідним жалю? — запитав Жіро.
— Безперечно.
— А на мій погляд, це чудово.
Ось така несподівана підтримка спантеличила мене.
— Кажете, чудово, пане Жіро? — спитав слідчий, уважно вивчаючи детектива з-під напівопущених повік. — Чому?
— Бо тепер нам відомо, що вбивця чи його помічник наближалися до вілли лише годину тому. І буде дивно, коли, знаючи це, ми не заарештуємо його найближчим часом. Той, хто приходив сюди за кинджалом, дуже ризикував. Мабуть він боявся, що залишив відбитки пальців.
Пуаро звернувся до пана Бекса:
— Ви казали, що відбитків на кинджалі не було?
Жіро знизав плечима:
— Можливо, він не був певний.
Пуаро глянув на нього.
— Ви помиляєтеся, пане Жіро: вбивця діяв у рукавичках. І тому відбитки не повинні були його турбувати.
— Я не стверджую, що то був сам убивця. Можливо, його поплічник, який не знав про рукавички.
Секретар слідчого почав складати папери. Пан Оте звернувся до нас:
— Ми закінчили свою роботу на віллі. Пане Рено, може, ви бажаєте послухати, як занотували ваші показання?.. Тепер справа в умілих руках широковідомого пана Жіро. Він, безсумнівно, покаже себе. Мене, відверто кажучи, дивує, що він ще й досі не заарештував убивць! Пані, дозвольте мені знову висловити вам свої сердечні співчуття. На все добре, панове. — І він вийшов з кімнати у супроводі секретаря і комісара.
Пуаро витяг із кишені свій схожий на цибулину годинник і подивився на циферблат.
— Ходімо до готелю, друже, поснідаємо, — сказав він мені. — І тим часом розповісте мені в усіх деталях про свій нерозсудливий вчинок. На нас ніхто не дивиться: можемо йти, не попрощавшись.
Ми тихо вийшли з кімнати. Слідчий щойно від'їхав на своїй машині. Я сходив східцями, коли голос Пуаро зупинив мене:
— Одну хвилиночку!
Він спритно вихопив з кишені рулетку і почав урочисто виміряти якесь пальто, що висіло у передпокої. Я не бачив його там раніше і здогадався, що воно належить або панові Стоунеру, або Жаку Рено. Відтак, вдоволено замурмотавши, Пуаро вийшов на свіже повітря.
ПУАРО ДАЄ ПОЯСНЕННЯ
— Навіщо ви вимірювали пальто? — поцікавився я, коли ми неквапливо ступали по випаленій гарячим сонцем дорозі.
— Щоб дізнатися, яка його довжина, — спокійно відказав мій приятель.
Невикоренима звичка Пуаро перетворювати все на таємницю завжди дратувала мене. Я знову замовк і замислився. Згадав чомусь слова, котрі пані Рено при зустрічі мовила синові й на які я не звернув тоді особливої уваги. Тепер вони спливли в пам'яті, сповнені нового змісту. «Виходить, ти не поїхав?.. — вигукнула вона і потому додала: — Кінець кінцем це вже не має тепер ніякого значення…» Що вона мала на увазі? Невже вона знала більше, ніж ми гадали? Чи правду вона говорила, що їй нічого не відомо про таємничу місію, доручену Жакові чоловіком? Чи не було її мовчання частиною ретельно обміркованого і заздалегідь розробленого плану?.. І що довше я думав, то більше впевнювався у слушності своїх висновків. Пані Рено знала більше, ніж розповіла. Побачивши сина, вона так здивувалася, що на мить зрадила себе. Я відчував: їй відомо, якщо не хто вбив її чоловіка, то принаймні мотив убивства. Проте якісь вельми серйозні міркування примушували її мовчати.
— Ви глибоко поринули у свої думки, мій друже, — зауважив Пуаро. — Що вас так заінтригувало?
