Це було настільки по-жіночому, що я не в змозі був стримати посмішку. Відверто кажучи, я навіть трохи зрадів, коли дівчина зомліла: виходить, Попелюшка не така вже й безсердечна, як мені видавалося.
— Я робив усе, що міг, аби зупинити вас.
— Мабуть. Ну, на все добре…
— Послухайте, ви не можете так відразу іти… зовсім одна. Ви ще не цілком оговтались. Дозвольте мені, я наполягаю на цьому, провести вас до Марлінвіля.
— Дурниці! Я вже зовсім здорова.
— А що, коли ви знову знепритомнієте? І слухати не хочу!.. Обов'язково піду з вами.
Вона заперечувала з неабиякою енергією. Нарешті я все-таки домігся дозволу супроводити її до околиці міста.
Поверталися ми тією ж дорогою, пройшли повз могилу і зробили гак перед тим, як вийти на шосе. Коли почалися перші поодинокі крамниці, вона зупинилася і простягла мені руку.
— До побачення. Я щиро дякую за те, що ви супроводили мене.
— Ви певні, що почуваєтеся добре?
— Цілком. Дякую. Сподіваюсь, ви не матимете неприємностей через те, що показали мені.
Я зневажливо відкинув навіть думку про таку можливість.
— Тоді все гаразд. Прощавайте.
— До побачення, — виправив я її. — Коли ви зупинилися десь поблизу, ми ще зустрінемось.
— Так, так. Тоді — до побачення.
— Заждіть! Ви не сказали мені своєї адреси.
— О! Я зупинилася в готелі «Маяк». Готель невеликий, але пристойний. Завітайте до мене завтра вранці.
— Обов'язково, — сказав я, можливо, вкладаючи у свою відповідь занадто відверту готовність.
Я проводжав дівчину очима, поки вона не зникла за будинками. Тоді повернувся і пішов до вілли. Згадав, що не замкнув сарайчик. Та, на щастя, ніхто цього не помітив.
Замкнувши двері, повернув ключ поліцаю. І саме тоді, як віддавав ключ, раптом збагнув, що, хоча Попелюшка і дала мені свою адресу, я й досі не знаю її імені…
ЗНАХІДКА ПАНА ЖІРО
Коли я увійшов до вітальні, слідчий допитував старого садівника Огюста. Пуаро і комісар вітали мене усмішкою і ґречними поклонами. Я тихо опустився на стілець. Пан Оте майстерно ставив питання, сподіваючись, що відповіді садівника хоч якоюсь мірою проллють світло на таємниче вбивство, але не почув нічого суттєвого. Огюст визнав, що садові рукавички належали йому. Він одягав їх, коли порався з примулами, отруйними для деяких людей. Але не пам'ятав, коли користувався ними востаннє. Де тримав їх?.. То в одному місці, то в іншому. Заступ звичайно стояв у сарайчику. Чи замикалися двері?.. Аякже. Де він ховав ключ? Певна річ, залишав у дверях. Всередині нічого привабливого для злодіїв не було. Хіба можна було сподіватися, що з'являться ці бандити, вбивці?.. За часів пані віконтеси про такі речі тут не чули!
Коли пан Оте дав зрозуміти, що запитань більше немає, старий підвівся і рушив до дверей. Він увесь час щось бурмотів. Пам'ятаючи незрозумілий інтерес Пуаро до слідів на клумбі, я пильно вивчав садівника, поки він давав свої свідчення. Або він був зовсім непричетний до злочину, або ми мали справу з неперевершеним актором. Раптом тієї миті, коли він узявся за ручку дверей, у мене майнула думка.
— Перепрошую, пане Оте, — вигукнув я, — чи дозволите мені поставити кілька запитань?
— Безперечно, пане..
Діставши дозвіл, я звернувся до Огюста:
— Де ви тримаєте свої черевики?
— На ногах, — пробурчав старий. — Де ще?
— А вночі, коли лягаєте спати?
— Під ліжком.
— А хто їх чистить?
— Ніхто. Навіщо їх чистити? Хіба я молодий, щоб прогулюватись у них по головній вулиці? В неділю я взуваю святкові черевики, а в будні… — Він знизав плечима.
Збентежений, я похитав головою.
— Ну, що ж, — промовив слідчий, коли Огюст вийшов. — Ми не дуже просуваємось уперед. І, безперечно, не рушимо з місця, доки не одержимо відповіді з Сантьяго на нашу телеграму. Чи ніхто не бачив Жіро? Воістину, чемність — не найсильніша його риса. У мене велике бажання послати за ним…
— Посилати не доведеться.
Тихий голос злякав нас. Жіро стояв надворі, дивлячись у кімнату крізь відчинене вікно. Він легко вскочив до кімнати і наблизився до столу.
— До ваших послуг. Прийміть мої пробачення за те, що не з'явився раніше.
— Що ви, що ви! — вигукнув слідчий. Він був трохи засоромлений і зніяковілий.
— Певна річ, я лише детектив, — вів далі Жіро. — Не розуміюсь на допитах. Але коли б я опитував свідків, то не робив би цього при відчиненому вікні. Перший-ліпший, хто стояв би надворі, без напруження почув би все, про що тут ішлося. Та це не має значення…
Пан Оте аж почервонів од злості. Було видно, що слідчий і детектив, котрий вів розслідування злочину, не полюбляють один одного. Вони посварилися при першій же зустрічі. Проте, коли б і не було тієї сутички, їхні стосунки, напевно, склалися б так само. На думку Жіро, всі слідчі — дурні. Що ж до пана Оте, то він вельми серйозно ставився до своїх обов'язків та посади, і зневажлива манера паризького детектива ображала його.
— Гаразд, пане Жіро, — дещо різко промовив слідчий. — Ви, безсумнівно, ефективно використали кожну хвилину! І вже, певно, знаєте прізвища вбивць? А також адресу, де їх можна знайти?
Не звертаючи уваги на іронію, пан Жіро відповів:
— Я принаймні знаю, звідки вони приїхали.
Жіро витяг із кишені два невеличкі предмети і поклав на стіл. Ми оточили його. Речі були цілком звичайні: недокурок сигарети і незапалений сірник. Детектив повернувся до Пуаро.
— Що ви скажете? — спитав він.
Тон запитання був майже грубий. Кров шугонула мені до лиця. Але Пуаро ніяк не реагував. Лише знизав плечима.
— Недокурок сигарети і сірник…
— І про що вони вам говорять?
Пуаро розвів руками:
— Ні про що.
— Ага! — задоволено протяг Жіро. — Ви ще не оглянули, не вивчили їх ретельно. Сірник цей не зовсім звичайний. Принаймні тут, у Франції. Та його на кожному кроці можна побачити у Південній Америці. На щастя, сірка ціла. Інакше я міг би помилитися, не впізнати. Очевидно, один із злочинців кинув сигарету, яку курив, і запалив іншу. І коли він висував коробку, один сірник випав.
— А інший? — спитав Пуаро.
— Який інший?
— Той, яким він запалив сигарету. Його ви знайшли?
— Ні.
— Можливо, ви не дуже ретельно шукали.
— Не дуже ретельно шукав… — Здавалося, що зараз детектив вибухне лайкою, але він усе ж стримався. — Ви, я бачу, полюбляєте жарти, пане Пуаро. Але, в усякому разі, є сірник чи нема сірника, досить було б одного цього недокурка. Це — південноамериканська сигарета, зроблена з паперу,
