голос судді:
— Навряд чи ви потребуєте моєї поради замкнутися на ніч, джентльмени.
— Не забудьте закласти в двері ніжку від стільця, — зауважив Блор. — Адже замок можна відімкнути.
— Любий мій Блоре, лихо ваше в тім, що ви надто багато знаєте, — промимрив собі під ніс Ломбард.
— На добраніч, джентльмени, — похмуро сказав суддя. — Бажаю, щоб ми зустрілися взавтра у цьому ж складі.
Роджерс вийшов з їдальні й нечутними кроками підкрався до площадки. Він побачив, як четверо чоловіків одночасно відкрили двері, почув скрегіт ключів і клацання засувок.
— Усе як слід, — прошепотів він сам до себе й повернувся до їдальні. Там усе готове було до сніданку. Він подивився на дзеркальну підставку з фігурками індійчат, і на обличчі в нього з'явилася задоволена посмішка: «Сьогодні цей номер не вийде. Про це вже я потурбуюся».
Він перетнув кімнату, замкнув двері до буфетної, вийшов крізь двері, що ведуть до холу, замкнув їх і сховав ключі до кишені. Потому загасив світло й прожогом кинувся нагору до свого нового житла.
Ховатися там не було де. Хіба що у високій шафі, і Роджерс тут-таки заходився її обстежувати. Переконавшися, що там нікого немає, замкнув двері й роздягнувся.
— Сьогодні цей номер з індійчатами не вийде, — мурмотів собі під ніс, — про це вже я потурбувався…
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
У Філіпа Ломбарда з роками виробилася звичка прокидатися на світанку. І сьогодні він прокинувся, як завше, підвівся на лікті, прислухався… Вітер трохи вщух, дощу не чути… О восьмій годині знову знявся сильний вітер, але Ломбард його вже не чув. Він спав. О пів на десяту він сів на ліжку, глянув на циферблат годинника. Вуста його розтяглися у вовчій посмішці.
— Настав час діяти, — промимрив.
О дев'ятій тридцять п'ять він постукав у двері Блорової кімнати. Колишній інспектор обережно прочинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі сонні.
— Солодко спите, вже на тринадцяту годину пішло, — мовив Ломбард. — Тож, певно, совість у вас чиста.
— В чім справа? — урвав його Блор.
— Вас будили? — спитав Ломбард. — Приносили чай? Ви знаєте, котра година?
Блор подивився через плече на дорожній будильник, що стояв біля ліжка в головах.
— Тридцять п'ять хвилин на десяту, — сказав він. — Ніколи не повірив би, що можу так довго спати. А де Роджерс?
— І луна лиш йому відгукалась, — відповів Ломбард.
— Що ви хочете сказати? — розсердився Блор.
— Тільки те, що Роджерс зник, — зовні спокійно мовив Ломбард. — У спальні його немає. Чайника він не поставив і, ба, навіть не запалив плиту.
Блор пошепки вилаявся.
— Куди ж це він, під три чорти, заподівся? Либонь, вештається по острову. Заждіть, поки я вдягнуся. І запитайте, чи не знають чогось інші.
Ломбард кивнув і рушив коридором, стукаючи у зачинені двері.
Армстронг уже підвівся з ліжка й одягався. Суддю Уоргрейва довелося будити. Віра Клейторн була одягнена. Кімната Емілі Брент виявилася порожньою. Розшукова партія оглянула весь будинок. У Роджерсовій кімнаті, як і твердив Філіп Ломбард, нікого не було. Постіль була зібгана, бритва, губка й мило ще не висохли.
— Він устав недавнечко, — прикинув Ломбард.
— А що, як він… ховається, чатує на нас? — пошепки мовила Віра тремтячим голосом, хоча й намагалася говорити якнайвагоміше.
— Любонько моя, я ладний думати що завгодно й про кого завгодно, — сказав Ломбард. — Я вважаю: доки ми його не виявимо, нам слід триматися гуртом.
— Мабуть, він десь на острові, — зауважив Армстронг.
Тут до них підійшов неголений, проте акуратно зодягнений Блор.
— Де ж ділася міс Брент? — спитав він. — Ось вам нова загадка.
Проте в холі вони зустріли міс Брент у дощовику.
— Море надто бурхливе. Навряд чи човен зможе вийти сьогодні, — відповіла вона на їх німе запитання.
— І ви наважилися самі никати по острову, міс Брент? — спитав Блор. — Невже ви не розумієте, як це небезпечно?
— Запевняю вас, містере Блор, я була дуже обережною, — поважно відповіла стара діва.
Блор тільки пирхнув.
— Бачили Роджерса? — спитав він.
— Роджерса? — підвела брови міс Брент. — Ні, сьогодні я його не бачила. А що сталося?
Сходами спускався акуратно зодягнений, ретельно виголений суддя Уоргрейв. Він окинув поглядом їдальню, двері якої були розчинені навстіж, і сказав:
— Ага, він усе ж таки накрив на стіл.
— Він міг зробити це вчора ввечері, — заперечив Ломбард.
Вони зайшли до їдальні уі оглянули акуратно розставлені на столі куверти, ряди чашок на буфеті, повстяну підставку для кави. В усьому був цілковитий порядок. Першою схопилася Віра. Вона вчепилася судді в руку, та так, що старий аж скривився.
— Подивіться на індійчат! — закричала вона.
Індійчат посеред столу було тільки шість.
Вони знайшли Роджерса невдовзі. Він лежав у дворовій прибудові — будиночок цей правив за пральню. В руці він усе ще стискував маленьку сокирочку — певно, колов дрова для розпалу. Великий колун стояв біля дверей — на холодному металі зашерхли бурі плями. Ті плями надто вже добре узгоджувалися із глибокою раною на потилиці Роджерса…
— Картина ясна, — промовив Армстронг. — Вбивця підкрався ззаду і в ту мить, коли Роджерс нахилився, заніс сокиру із силою опустив її.
Блор порався коло топорища — посипав його борошном із ситечка, що його знайшов на кухні.
— Скажіть, докторе, щоб завдати такого удару, потрібна велика фізична сила? — запитав суддя.
— Це під силу навіть жінці, якщо це вас цікавить. — І він швидко глянув довкола. Віри Клейторн та Емілі Брент не було — вони пішли на кухню. — Дівчина залюбки могла це зробити — вона спортсменка. Міс Брент видається тендітною, та жінки такого типу бувають вельми витривалими. Опріч того, слід мати на увазі, що люди несповна розуму, як правило, виявляють неабияку силу.
Суддя зосереджено кивнув. Блор, зітхаючи, підвівся з колін.
— Жодних відбитків, — сказав він, — топорище ретельно витерли.
