— А ви маєте якісь міркування з цього приводу, Роджерсе? — поцікавився Блор.
Дворецький заперечливо похитав головою.
— Я нічого не розумію, сер. Абсолютно нічого. І це мене найбільше лякає…
— Ми мусимо вибратися звідси! У що б це не обійшлося нам! — заволав Армстронг.
Суддя Уоргрейв задумливо побавився шнурочком пенсне.
— Я, певна річ, не претендую на роль синоптика, але все ж наважусь передректи: не схоже, щоб сюди — навіть коли б на материку й знали про наш стан — міг прийти Човен, принаймні протягом найближчої доби.
Армстронг зронив голову на руки й простогнав:
— А тим часом усіх нас поперебивають просто в ліжках!
— Сподіваюся, ні, — сказав суддя. — Я маю намір вжити всіх застережних заходів.
Армстронг зненацька подумав, що старі люди, такі, як суддя, набагато міцніше чіпляються за життя, ніж люди молоді. Це не раз дивувало його під час тривалої лікарської практики. Ось він, приміром, молодший за суддю щонайменше років на двадцять, а наскільки слабкіший у нього інстинкт самозбереження.
Суддя Уоргрейв тим часом міркував: «Поперебивають у ліжках! Усі лікарі однакові — мислять штампами. І цей простак теж».
— Зважте, — промовив доктор, — троє вже впали жертвами.
— Безперечно. Але це вони не чекали нападу. Ми — тепер насторожі.
Армстронг гірко промовив:
— Що ми можемо зробити? Раніш чи пізніше…
— Я вважаю, — сказав суддя Уоргрейв, — дещо ми все ж таки можемо зробити..
— Ми ж бо навіть не знаємо, хто це! — заперечив Армстронг.
— Я б цього не сказав, — промимрив суддя.
— Ви здогадалися? — уп'ялив очі в нього Армстронг.
Суддя Уоргрейв ухилився від прямої відповіді.
— Я визнаю, що не маю переконливих доводів, — сказав він, — таких, які потрібні були б у суді. Та коли знову й знову аналізую всі обставини цієї справи, то все більше впевнююся — всі нитки ведуть до однієї людини.
Армстронг знову допитливо глянув на суддю.
— Я вас не розумію, — сказав він.
Міс Брент у своїй спальні, вийнявши з шухляди маленький записник у чорній обкладинці, занотувала:
«Трапилося жахливе. Генерал Макартур загинув (його брат у перших одружений з Елсі Макферсон). Немає ніякого сумніву в тому, що його вбито. Після ленчу суддя виголосив чудову промову. Він упевнений, що вбивця — один із нас. Отож, один із нас одержимий дияволом. Я мала таку підозру. А хто саме? Усі вони тепер прагнуть дізнатися. Та тільки я знаю, що…» Якусь мить вона сиділа нерухомо, — очі в неї затьмарилися, потьмянішали. Олівець у руках заходив ходором, і вона поквапом дописала величезними літерами-карлючками: «Вбивцю звуть Беатрис Тейлор…» Очі її заплющилися. Та ненадовго. Раптом вона здригнулася, подивилася в записник і, пробігши очима кривулі останньої фрази, спересердя зойкнула:
— Невже це я написала? Певно, я божеволію.
Шторм дужчав. Вітер, шалено ревучи, бився у стіни будинку.
Всі зібралися у вітальні — сиділи скупчившись, мовчали й нишком стежили одне за одним. Коли Роджерс зайшов з підносом, гості аж попідскакували.
— Ви дозволите запнути фіранки? — спитав Роджерс. — Тут стане затишніше.
Роджерс запнув фіранки, засвітив. Морок розсіявся, в кімнаті справді стало затишніше.
Гості підбадьорилися: ну, звичайно ж, завтра шторм стихне… прийде човен…
Віра Клейторн звернулася до міс Брент:
— Ви розіллєте чай, міс Брент?
— Ні, ні, зробіть це самі, любонько. Чайник такий важкий. До того ж я надто засмучена — я загубила два клубки сірої шерсті. Це так неприємно!
Віра перейшла до столу. Розляглося веселе подзенькування чайних ложечок по фарфору — божевілля наче минуло.
Чай! Благословенна, звичайна, щоденна полуднева година! Філіп Ломбард пожартував. Блор засміявся. Доктор Армстронг розповів якийсь анекдот. Суддя Уоргрейв, котрий звичайно ніколи не пив чаю, з насолодою потягнув з чашки запашну рідину.
І раптом у цю умиротворену обстановку ввірвався Роджерс. Обличчя в нього вкрай розгублене.
— Пробачте, панове, ви не знаєте, де ділася завіска з ванної кімнати?
Ломбард підвів голову.
— Завіска? Що за дурниці, Роджерс?
— Вона зникла, сер, наче випарувалася. Я прибирав ванні кімнати, і в одній вбир… тобто ванній, завіска зникла.
— А сьогодні вранці вона була на місці? — спитав суддя.
— Так, сер.
— А який вигляд вона має? — поцікавився Блор.
— З прогумованого шовку, сер, ясно-червоного кольору — в тон кахлю.
— І вона зникла? — перепитав Ломбард.
— Зникла, сер.
Всі вп'ялися очима одне в одного Блор видушив із себе:
— Ну, гаразд. Про що мова? Це безглуздо… втім, як і все, що тут коїться. Для вбивства завіска не придатна, тож забудемо про це.
— Так, сер. Дякую вам, сер, — Роджерс вийшов, причинивши за собою двері.
Всіх наново обняв жах. Вони знову почали нишком стежити одне за одним.
Настав час обіду. Обід подано, з'їдено, посуд прибрано, їжа проста — переважно консерви. По обіді атмосфера у вітальні стала нестерпною.
О дев'ятій Емілі Брент підвелася.
— Я піду спати, — сказала.
— Я теж, — відгукнулася Віра.
Жінки піднялися сходами. Ломбард і Блор проводжали їх. Зупинившись на сходовій площадці, чоловіки чекали, аж доки вони не почули рипіння засувок і дзенькіт ключів, що ними жінки замикали свої двері.
— А їх, виявляється, і не треба вмовляти замикати двері, — посміхнувшися, сказав Блор.
— Що ж, принаймні їм цієї ночі ніщо не загрожує!
Ломбард спустився по сходах униз, Блор слідом.
За годину рушили спати й четверо чоловіків — усі разом. Роджерс, що готував стіл до сніданку, бачив крізь двері їдальні, як вони піднімаються сходами. Потім почув, як вони зупинилися на площадці. Пролунав
