переконаний, що, коли накривав на стіл до ленчу, там стояло вісім індійчат. Коли Роджерс закінчив свої показання, в кімнаті знову запанувала тиша. Суддя Уоргрейв одкашлявся. Ломбард прошепотів на вухо Вірі:
— Тепер він оголосить заключну мову.
— Ми намагалися якнайдетальніше розслідувати причини всіх трьох смертей, що сталися тут на острові, — почав суддя. — І хоч є вагомі підстави вважати, що окремі особи не могли вчинити те або інше вбивство, проте жоден із нас не може бути поза підозрою. Повторюю, я цілковито переконаний, що із семи чоловік, які зібралися в цій кімнаті, один — небезпечний, а найімовірніше, і маніакальний злочинець. Ми не знаємо, хто ця людина. Єдине, що ми можемо зробити в такому становищі, — це зголоситись: яких заходів слід нам ужити, щоби просити материк про допомогу, а якщо допомога затримається, — як зберегти нашу безпеку. Я хочу просити всіх вас найуважніше обміркувати це. Тим часом кожний повинен оберігати своє життя. Досі вбивці порівняно легко було здійснювати злочинні наміри — адже його жертви нічого не підозрювали. Відтепер ми мусимо взяти під підозру всіх і кожного. Пильність — наша зброя. Будьте обережні, не забувайте про небезпеку. Оце все, що я хотів сказати вам.
— В судовому засіданні оголошується перерва, — ледь чутно промурмотів Ломбард.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
— Невже ви повірили йому? — спитала Віра. Разом з Філіпом Ломбардом вони сиділи у вітальні на підвіконні. Дощ за вікном не вщухав. Вітер несамовито бився у віконне скло. Філіп нахилив трохи набік голову й перепитав:
— Ви маєте на увазі, чи вірю я старому Уоргрейву, що вбивця — один із нас?
— Так.
— Важко сказати. Якщо міркувати логічно, він, далебі, має рацію, та по всьому…
— Та по всьому, — підхопила Віра, — це неймовірно!
Ломбард скривив гримасу.
— Вся ситуація здається неймовірною! Та після смерті Макартура ні про нещасні випадки, ані про самогубства не може бути й мови. Незаперечно одне: це вбивство. Три вбивства!
— Це схоже на кошмарний сон, — тремтячим голосом сказала Віра. — Мені все ще здається, що такого не може бути!
Філіп співчутливо кивнув:
— Справді, бо весь час здається, що ось-ось покоївка постукає в двері й принесе тобі в ліжко чаю.
— О, як це було б чудово! — вигукнула Віра.
Філіп Ломбард похмурнішав.
— Ні, ця справа благополучно не скінчиться! Ми беремо участь у цьому жахливому кошмарі, на жаль, не уві сні, а наяву. І ми повинні відтепер охороняти себе, хто як може.
Віра притишила голос:
— Якщо… якщо це один із них, як ви вважаєте, хто б це міг бути?
Ломбард несподівано осміхнувся:
— З ваших слів я можу зробити висновок, що нас ви виключаєте з числа ймовірних вбивць. Цілком з вами згодний. Напевне знаю, що я не вбивця та й у вас, Віро, не вбачаю нічого ненормального. З усіх дівчат, що стрічалися мені, ви найнормальніша й найхолоднокровніша, можу присягнути.
— Дякую. — Віра криво посміхнулася.
— А-я-яй! — зауважив Філіп. — Невже ви не повернете мені комплімента?
Віра вагалася з хвилину.
— Ви самі визнали, — відповіла вона нарешті, — що не маєте людське життя за боже пошиття, та по всьому тому я аж ніяк не можу собі уявити, що це ви надиктували ту грамофонну пластинку.
— Правильно, — схвалив Ломбард. — Коли б я затіяв серію вбивств, то тільки б заради користі. Масове покарання нечестивих грішників — це не мій фах. Пішли далі. Отож, ми виключаємо одне одного й зосереджуємо увагу на п'ятьох соратниках по ув'язненню. Котрий із них А. Н. Оуен? Інтуїтивно і без жодних на те підстав я обираю Уоргрейва!
— Он як? — здивувалася Віра. — Але чому?
— Важко сказати. По-перше, він надто старий, а по-друге, він протягом довгих років чинив правосуддя. Тож він щороку по кілька місяців удавав Всемогутнього Господа. Це не минає безкарно. Коли людина вважає, що вона всемогутня, владна над життям і смертю інших, від того неважко втратити розум і піти ще далі — завважати себе Верховним суддею, а потім і катом.
— Що ж, — замислено мовила Віра, — таке може бути…
— А ви на кого ставите? — спитав Ломбард.
— На доктора Армстронга, — без будь-яких вагань випалила Віра.
Ломбард аж присвиснув.
— На доктора? А знаєте, я б його поставив на останнє місце.
Віра похитала головою:
— Ні. Дві смерті — через отруєння. І це незаперечно свідчить проти доктора. Не можна обминути й того, що місіс Роджерс прийняла снотворне, яке дав їй саме він.
— Це так, — погодився Ломбард.
— Коли доктор збожеволіє, його не так-то просто викрити, — наполягала Віра. — А ці доктори, знаєте, через постійну перевтому нерідко позбуваються розуму.
— І все ж я не йму віри, що він убив Макартура, — сказав Ломбард. — Я залишив його зовсім ненадовго — йому просто бракувало часу, якщо, звичайно, він не гнав щодуху туди й назад. Не такий він спортсмен, щоб здатний був так швидко пробігти та при цьому не виявити себе.
— Він міг убити генерала пізніше, — наполягала Віра.
— Це ж коли?
— Як пішов кликати генерала до ленчу.
Ломбард знову присвиснув.
— То ви вважаєте, що він зробив це тоді? Але ж для цього треба мати залізні нерви.
— Доктор нічим не ризикував! — вигукнула Віра. — Адже він тут єдиний медик. Коли заявить, приміром, що людина вже годину тому померла, хто заперечить?
Філіп замислився, потім глянув на неї.
— А ви знаєте, ця ваша думка — таки доречна. Хтів би я тільки знати…
— Пане Блор, хто це? Ось що я хочу знати. Хто це може бути? — Обличчя в Роджерса сіпалося, руки нервово посмикували шкірку, якою він щойно чистив столове срібло.
— У цьому ж бо й причина, друже, — відповів колишній інспектор.
— Пан Уоргрейв каже, що це хтось із нас. Але ж хто саме, сер? Ось про що я хочу дізнатися. Хто цей перевертень?
— Про це ми всі хочемо дізнатися, — сказав Блор.
— Але ж ви про щось здогадуєтеся, містере Блор. Хіба ні?
— Може, де про що й здогадуюся, — відповів Блор. — Та одна справа здогадуватися, а зовсім інша — знати. Скажу тільки: в цієї людини міцна витримка, справді залізна.
Роджерс витер піт з чола й хрипко вимовив:
— Це кошмар.
