Позаду почувся голосний сміх. Вони повернулися: посеред двору стояла Віра Клейторн, вона волала пронизливим голосом, раз у раз перериваючи потік слів вибухами сміху:
— На цьому острові бджоли водяться? Тож поясніть мені, де тут шукати мед? Ха-ха-ха!
Чоловіки спантеличено дивилися на Віру. Здавалося, Ця нормальна, врівноважена дівчина божеволіє просто в них на очах. А вона волала далі:
— Чого на мене витріщилися? Гадаєте, я з глузду з їхала? А я вас до діла питаю: де тут бджоли й вулики, вулики й бджоли? Ви, бодай, не розумієте? Хіба ви не читали цієї дурної лічилки? Її ж бо в усіх спальнях вивішено для загального огляду! Та ми одразу сюди мали піти — коли б не були такими ідіотами! «Індійчаток семеро дрівця заготовляли». Я лічилку напам'ять знаю. І наступний куплет: «Шість вже індійчат на пасіці зібрались» — ось чому я питаю, чи є тут на острові пасіка. Ото смішно! Ото смішно! — І вона дико зареготала. Армстронг наблизився до неї, розмахнувся й дав ляпаса. Віра хапнула повітря, гикнула й проковтнула слину. З хвилину постояла мовчки, потім сказала:
— Дякую… Я вже отямилася… — Голос її знову бринів спокійно й холоднокровно, як і належало поважній учительці. Вона повернулася, щоби піти на кухню.
— Ми з міс Брент приготуємо вам сніданок. — Слід докторової п'ятірні червонів на її щоці.
Коли вона пішла, Блор сказав:
— А ви чудово впоралися з нею, докторе.
— Не було іншої ради. Тут і без істерії клопоту вистачає, — вибачливим тоном відповів Армстронг.
— Вона зовсім не скидається на істеричку, — заперечив Ломбард.
— Звичайно, ні, — погодився Армстронг. — Цілком здорова, розсудлива молодиця. Це в неї від шоку. Таке може з кожним трапитися.
Вони зібрали тріски, нарубані ще Роджерсом, і віднесли їх до кухні. Там клопоталися, готуючи сніданок, Віра й Емілі Брент. Міс Брент вигортала попіл із печі. Віра зрізувала шкурку з бекону.
— Спасибі, — подякувала їм стара діва. — Ми постараємося приготувати сніданок якнайшвидше — ну, приблизно, хвилин за тридцять-сорок. Чайник ось-ось закипить.
— Знаєте, що я думаю? — пошепки сказав Ломбардові Блор.
— Чи ж варто гадати, коли ви самі скажете?
Колишній інспектор був льодиною серйозною, іронії не розумів, тому незворушно продовжив:
— В Америці стався такий випадок. Вбито було двох стариків — чоловіка й дружину. Порубано сокирою. Серед білого дня. В оселі — сама дочка і служниця. Служниця, як було доведено, не могла цього зробити. Дочка — поважна стара діва середнього віку. Її визнали не винною, не йняли віри, що вона здатна на таке. Вбивцю так і не знайшли.
— Я згадав той випадок, — додав Блор, — коли побачив сокиру. А пізніше зайшов до кухні й побачив, як вона там шурує — спокійна, акуратна. Жоден м'яз не ворухнувся! Те, що з дівчатком сталася істерика, — це природна річ, дивуватися тут нічому. А яка ваша думка?
— Може, ви й маєте рацію, — відповів Ломбард.
А Блор вів далі:
— Але ж ця стара! Така чепуруха — й фартуха не забула вдягти, а фартух-то, либонь, місіс Роджерс, і спокійно так каже: «Сніданок буде готовий хвилин за тридцять-сорок». Стара з глузду з'їхала. Таке трапляється із старими дівами, — я не кажу, що вони перетворюються на маніяків і вбивають першого стрічного, просто в них потроху глузд за розум завертає. От і наша міс Брент причинна. Збожеволіла на релігійному грунті — вважає, що їй випало вершити волю божу. Знаєте, в своїй кімнаті вона постійно читає біблію.
— Це ще не є доказом ненормальності.
Та Блор, ніби не чуючи, наполегливо вів далі:
— До того ж вона брала макінтош, казала, що ходила до моря.
Ломбард заперечливо похитав головою.
— Роджерса вбито, коли він рубав дрова, тобто невдовзі після того, як устав з ліжка. Навряд чи Брент блукала б ще кілька годин під дощем. Якщо хочете знати мою думку: вбивця щонайперше забрався б у ліжко й удавав, що спить.
— Ви не зрозуміли мене, містер Ломбард, — сказав Блор. — Якби жінка не була винна, вона тричі подумала б, доки пішла самітно тут на прогулянку. І навпаки — вона не побоялася б сама блукати по острову лише в тому разі, коли була переконана, що їй ніщо не загрожує. Тобто коли вбивцею була вона!
— Досить логічно, — сказав Ломбард. — Мені це не спало на думку. — І додав посміхнувшись: — Радий, що ви більше не маєте підозри на мене.
Блор збентежився, навіть ніби почервонів.
— Я думав було, що це ви, — що не кажіть, а пістолет викликає підозру, та й історію ви розповіли досить дивну. Але тепер я зрозумів, що це було б надто просто й очевидно. Сподіваюсь, ви дотримуєтеся такої ж думки щодо мене.
Філіп задумливо промовив:
— Може, я й помиляюся, але мені здається, що для цього у вас бракує фантазії. Одне можу сказати з певністю: якщо вбивця ви — то ви чудовий актор, і я скидаю перед вами капелюха. — Він понизив голос: — Може статися, не мине й дня, як нас ухекають, тож скажіть відверто (це, звичайно, залишиться між нами): адже ви тоді дали неправдиві свідчення?
Блор неспокійно переступав з ноги на ногу.
— Хай буде так, — нарешті сказав він. — Тепер це, либонь, не має значення. Ландор не винний, це факт. Зграя Персела загнала мене в безвихідь, і ми запроторили його за грати. Але, даруйте, я в цьому ніколи не зізнаюся…
— Сподіваюся, ви отримали чималий куш? — спитав Ломбард.
— Не отримав і половини обіцяного. Скнара на скнарі ота перселівська зграя. Та підвищення по службі я дістав, це вже точно.
— А Ландору дали строк, і він умер на каторзі?
— Звідки я міг знати, що він помре? — огризнувся Блор.
— Справді, вам не пощастило.
— Мені? Ви хочете сказати — йому?
— І вам також, Блоре. Бо ж ця подія, здається, набагато скоротить і ваше життя.
— Моє? — втупився в нього Блор. — Невже мене відправлять слідом за Роджерсом? Кого завгодно, тільки не мене. Я зможу відстояти себе, будьте певні.
— Не полюбляю йти в заклад. Та й хто віддасть мені виграш, коли вас уб'ють.
— Слухайте-но, містере Ломбард, що ви маєте на увазі?
Філіп Ломбард шкірився посмішкою:
— Я маю на увазі, любий Блоре, що ваші шанси вижити не надто великі!
— Це ж чому?
— А тому, що брак фантазії перетворює вас на чудову мішень. Злочинець з такою фантазією, як в А. Н. Оуена, обведе вас круг пальця.
— А вас? — визвірився Блор, і обличчя його наллялося кров'ю.
— Я маю чудову фантазію, — відповів Ломбард, — мені не раз доводилося попадати в різні халепи, і завше я успішно виплутувався!
Віра стояла біля плити, смажила яєчню з беконом і міркувала: «І чого це я розістерилася, мов остання дурепа? Цього не слід було робити. Треба зберігати спокій, дівонько, насамперед спокій!
«Міс Клейторн поводилась чудово — не розгубилася й одразу кинулася навздогін за Сірілом».
Навіщо згадувати про це зараз? Адже все позаду… Сіріл зник під водою задовго до того, як вона підпливла до скелі. Вона знову відчула, як течія відносить її в море. І вона не чинила опору — ледь-ледь