собі до хлопців… Я ж збирався… Вони там контактуватимуть з пришельцем, перші у світі, а я сидітиму на сосні, як дятел… А потім не витримаю, зірвусь, упаду і… все! І ніхто мене не пожаліє. Бо я сам винен… А тато з мамою, може, й не дізнаються навіть, де я зник. Бо вовк мене підбере і з'їсть».
І Котьці так стало досадно і так себе стало жаль, що самі собою набігали на очі сльози…
— Ну куди ти мене ведеш?.. Що таке?… Що тут сталося? — почувся голос Грицька Половинки.
Під деревом знову з'явився вовк і знову сперся передніми лапами на стовбур. Слідом за ним до сосни підійшов Грицько Половинка. Закинувши голову, подивився вгору:
— О! Ти що — загнав хлопця на дерево? Як тобі не соромно!
Вовк винувато заметляв хвостом і схилив голову.
— Гей! Алло! Слухай! Злазь, він тебе не зачепить. Злазь! — загукав знизу Половинка.
Котька не рухався. Його навіть не здивувало, що Половинка так просто розмовляє, контактує з вовком, з диким звіром. Він це вже приймав як належне. Просто він закляк і не міг ворухнутися.
— Ну чого ти? Ти що — не чуєш?..
Котька тяжко зітхнув: «Ну, зараз почне сміятися, кепкувати…»
І знову він згадав Тютю…
— Стривай, я зараз, — раптом гукнув Половинка і кудись побіг.
А вовк лишився. Сидів і вищирившись дивився вгору.
Котьку охопила якась байдужість.
«Ну і хай!.. Хай кличе кого хоче, хай сміються, хай знущаються, хай ославлять на весь світ! Хай! Так мені й треба! Щоб не був такий розумний!.. Але це ж таки вовк… справжній вовк…
Ні, цей Половинка таки не звичайний хлопець. Невже прищелець? Але яке це вже має для мене значення, як я зараз зірвуся, упаду й… От уже руки слабнуть, тремтять, і в усьому тілі така млявість, млявість… Байдуже… Все байдуже…»
— Тримайся! Я вже йду! Уже йду! — наче крізь сон почув він голос Грицька Половинки.
Половинка, крекчучи, ледве тяг довгу драбину. Нести йому було не під силу, він волочив її по землі.
— Зараз, я зараз! Почекай! — і Половинка заметушився навколо драбини, намагаючись підняти й приставити її до дерева. Але драбина була дуже довга й важка, а Половинка був дуже малий і слабенький. І нічого в нього не виходило. Він сопів, пихтів, але не міг підняти драбину.
— Ех!.. Дід поїхав у місто по рамки для вуликів, а людей гукати не хотілося б. Вони ж не зрозуміють, сміятися почнуть. З мене… Що я поганої драбини підняти не можу. Що ж робити?.. — він на якусь мить замислився, втупившись у землю, потім підніс угору палець. — О! Почекай, я зараз…
І знову кудись побіг. За хвилину прибіг, тримаючи в руках довгу мотузку.
— Зараз! Не хвилюйся!.. Головне — технічна ідея, — він коротко хихикнув, прикривши рота долонею, потім прив'язав один кінець мотузки до верхнього щабля драбини, взяв у руки другий кінець, розкрутив над головою і кинув. Але мотузка долетіла до половини стовбура сосни і впала на землю.
— Щось важкеньке прив'язати треба, — він метнувся шукати, знайшов якийсь корч, прив'язав і знову кинув. Але й тепер нічого не вийшло.
Він знову кинув, і знову не вийшло.
Він усе кидав і кидав, стараючись з останніх сил, але ніяк не міг докинути до гілки, щоб перетягти через неї мотузку.
— У-у, слабак! — він скреготнув зубами і обома руками вдарив себе по голові.
Котьці стало жаль його, що він так побивається. І це ж через нього, щоб зняти його з дерева. Раптом рішучість охопила Котьку. Він розімкнув закляклі пальці і, не дивлячись униз, почав злазити. Він злазив дуже повільно, обхопивши руками й ногами стовбур, і від напруження весь тремтів. Болю він не відчував, хоча страшенно дряпався об кору.
Половинка спершу замовк, а потім обережно почав підтримувати його знизу негучними бадьорими вигуками:
— Так! Так! Правильно! Давай! Давай! Ще! Ще!.. Нарешті Котька ступив на землю. Вірніше, не ступив, а сів на землю, бо ноги його не тримали.
Половинка кинувся до нього, допоміг підвестися:
— Молодець!.. Спасибі?.. А то я вже не знав, що й робити…
Він ще вибачався!
У Котьки не було сил щось говорити. І він не встиг навіть злякатися, коли несподівано до нього підскочив вовк і лизнув прямо в ніс.
— Ану тебе! — Половинка одштовхнув вовка. — От Бурмило! Думаєш, я од нього страху не натерпівся? Як приїхав… Ого-го! Цілий день у льоху просидів. Змерз як скажений. Думав, на сніговика перетворюся. І головне — не гавкає ж, сатана. Бо дід же глухий, все одно не чує. Та він звик, і як щось таке, підходить і за полу шарпає. Але розумний страшенно. Дітей не чіпає ніколи. Гратися дуже любить. То він біг до тебе гратися. Але хіба ж ти знав! Це помісь справжнього вовка і вівчарки. Дід його з соски вигодував.
Котька тільки мовчки кивав. Ноги ще тремтіли і підгиналися. Він боявся, що знову сяде на землю. Йому хотілося якомога швидше піти.
— Ну, бу… бувай! — ледве вичавив він із себе.
— Бувай!.. — сказав Половинка.
РОЗДІЛ XIII
Хлівець — не парфюмерний магазин.
Весло повертається на місце.
«Скажи, а як там, у ваших школах? Задають багато?»
Знову Семуа.
Ех! Любий читачу! Якби ж то у житті було, як у театрі — спершу репетиція, а тоді вже спектакль… Бо найкращі думки і рішення приходять у голову завжди чомусь після того, як щось уже сталося, щось уже сказалося, щось уже зробилося…
А які ж гарні, влучні слова звучать подумки, які прекрасні вчинки постають в уяві, коли все уже позаду!.. Але пізно! Не переграєш. У житті репетицій не буває. Одразу грається спектакль. І хоч бийся головою об стінку — нічого не допоможе. Спектакль закінчено, публіка розійшлася, грати нема перед ким…
Ну чого, чого він одразу не зліз із того дерева? Чого тремтів, чого трусився, чого боявся, як заєць? Адже ж потім він таки зліз! Сам!.. Без сторонньої допомоги. Так чого ж було не зробити це одразу?!. Чого ж було не зробити це одразу?!. Ех-х!..
Котька аж зубами скреготав від досади й злості на самого себе, Як він себе зневажав! Як він себе ненавидів у цю мить!.. Як він тільки не лаяв себе!..
Але так уже влаштована людина, що вона не може весь час себе зневажати, ненавидіти й лаяти. Минає якийсь час, і людина знаходить у собі сили пробачити собі, знайти якісь пом'якшуючі причини й дати собі слово, що такого більше ніколи-ніколи не буде…
Котька походив трохи по вулицях, одійшов, ноги перестали тремтіти й понесли нарешті його до третьої від поля хати, під бляхою (біля воріт криниця й тополя).
Чайник і Петякантроп, дуже серйозні й зосереджені, мовчки походжали по подвір'ю.
— Привіт, хлопці!
— А-а, це ти? Привіт! — сказав Чайник.
— Привіт! — сказав Петякантроп і пильно оглянув Котьку. — А чого, це ти такий… подряпаний? З
