то… — він зітхнув, мабуть, згадавши цей процес, — знаряддя праці. Ку ко бо бо.
— А це що? — Семуа показав на сміття, розкидане по подвір'ю.
— То так… нічого… сміття, — Чайник перезирпувся з Петякантропом, і вони вдвох кинулися гарячково прибирати подвір'я.
— Сміт-тя? — здивовано перепитав Семуа. — Не розумію. Що таке? Поясніть.
— Ну сміття… що ж тут незрозумілого? — здивувався і собі Чайник. — Просто сміття та й усе. Непотріб і взагалі…
— Відходи, — знову підказав Петякантроп.
— Ага… Так… Відходи… Виробничі відходи.
— Відходи? — знову здивовано перепитав Семуа. — У нас на планеті нема такого поняття. А чого вони валяються у вас під ногами?
— Ну просто так… — почервонів Чайник.
— Тимчасово… — сказав Петякантроп (він почував себе впевненіше — це ж було не його подвір'я).
— Не встигли прибрати, — пояснив Чайник.
— Так, зрозуміло… Забруднення навколишнього середовища, — в голосі Семуа чувся осуд. — Це небезпечно. З цим треба боротися!
— Так ми ж б-боремося… бачите! — вигукнув Чайник (хлопці закінчували прибирати подвір'я).
Семуа, переставляючи ноги, наче робот, підійшов до копиці, показав на граблі:
— А це що?
— Граблі. Знаряддя праці. Гребти сіно. Отак-о, — і Чайник показав, як гребти граблями.
— Цікаво… Це ваші? Граблі? — Семуа із задоволенням повторював кожне нове слово.
— Ну да, бабині… тобто спільні, сімейні… — заплутався Чайник і почав виплутуватися: — У нас всі знаряддя праці колективні. Розумієте? У нас… у нас такий принцип. А це лопата. Копати землю…
— Колективна? — спитав Семуа.
— Ага, — кивнув Чайник. — А це сокира. Рубати дрова.
— Рубати дро-ва? — повторив Семуа. — Дуже цікаво. А можна показати як? У нас на планеті немає цих самих… дров. Дуже хотілося б побачити.
— Будь ласка, — Чайник розгублено озирнувся, шукаючи очима, але всюди лежали тільки довгі метрові поліняки. — Можна… Але спершу треба напиляти. Оцим знаряддям, яке називається пилка. Ану давай! — махнув він Петікантропу.
— Га? — роззявив той рота.
— Не «га», а берись швидше! Ну! — Чайник схопився за один кінець поліняки, Петякантроп взявся за другий, поклали поліняку на козли і почали пиляти.
Семуа дивився на них своїми синіми банькатими лінзами-очима з явним інтересом.
Хлопці старалися з усіх сил. Але поліняка, як на зло, попалася грабова, тверда, мов рейка. Через якусь уже хвилину піт заливав їм очі.
— Правда… це все прості… примітивні знаряддя праці, — хекаючи і наче вибачаючись, казав Чайник. — У нас зараз НТР — науково-технічна революція. Всі трудомісткі процеси механізовано, У нас всюди різні машини, комбайни, трактори, соломорізки, культиватори, електродоїлки…
— Це добре. Це дуже добре. Лю ля лю лі… — схвально закивав антенами Семуа.
І — раптом…
— Ой!.. Моя баба йде!.. — майже радісно вигукнув Чайник. Семуа змахнув руками, напустив диму і зник за хатою. Котька встиг помітити, як він побіг і навіть спіткнувся об щось. Це Котьку трохи розчарувало — інопланетянин міг би й не спотикатися. Міг би зникати якось солідніше. Але на цьому роздуми його перервалися.
РОЗДІЛ XIV
«Надежда-а, мо-ой компас живо-ой!..»
Несподівана поява Інгрід.
Одна з таємниць розкривається.
— О! Що я бачу?! Працюють… — почувся здивований голос баби Наді. — Щось у лісі здохло! Що це з тобою, Васю? Ти, бува, не захворів? Таке цілосвітнє ледащо, то батогом не примусиш, і раптом…
Баба Надя, ведучи на налигачі козу Маньку, ввійшла у Котьчине поле зору. Сплеснула руками й випустила налигача. Манька одразу цим скористалася і подріботіла в город.
Чайник підскочив до баби і застережно приклав палець до губів:
— Цссс!
— Га? Що таке?
— Тихше, бабо! — засичав Чайник.
— Отаке! Чого це я маю мовчати у своєму дворі?
— Та цитьте, ну! — знову засичав онук.
— Ну ви дивіться — рота затуляє! — вдарила руками об поли баба. — Ти бач! Дожилася! Вже й говорити не дають у власній хаті!
І тоді, щоб заглушити бабу, Чайник раптом голосно заспівав:
Він штовхнув ногою Петюкантропа, і той підхопив:
Баба спантеличено дивилася на хлопців і розпачливо переводила погляд з одного на другого:
— Показилися хлопці, не інакше. Блекоти наїлися, чи що?
Чайник метнув блискавичний погляд на ріг хати, за яким зник Семуа, махнув Петікантропу, щоб той продовжував співати, підійшов до баби і гарячково забубонів:
— Бабо! Ідіть! Ідіть негайно в хату і не виходьте, поки я вас не покличу. Чуєте… Благаю!.. Бабусенько, дорогесенька!.. А то я вам ніколи цього не прощу. Я вам… Зрозумійте ви… Тут одна істота… Я вам потім усе поясню. І взагалі…
— Чого ж ти, опудало, зразу не сказав? — стишивши голос, мовила баба Надя. — Знаю-знаю… Істота. Знаю. Так би й сказав: «Істота!» А то: «Надєжда!.. Мой компас…» Муслім Магомаєв найшовся! Іду вже, іду! — І баба позадкувала до дверей. На порозі махнула рукою — не турбуйтесь, мовляв, усе буде гаразд, — і клацнула клямкою, причинивши двері.
— Ху! — з шумом видихнув Чайник. — Ну! Ти диви! І треба, ж!..
