що хвалиться. Я ледве у неї випитала. Дуже вона не любить згадувати ті часи. Стільки вона натерпілася тоді. А я хотіла вам розказати, так ви ж… — Свєта затнулася.
Хлопці разом, як по команді, опустили голови. Що ж, правда… Котька сам був свідок. Нічого тут не скажеш. Чайник раптом стрепенувся і закричав:
— Бабо! Бабо! Ідіть сюди! Швидше!..
Одразу ж рипнули двері і з хати вийшла баба Надя. Мабуть, вона давно стояла в сінях і все чула.
— Ой! — скрикнула Інгрід. — Здрастуйте! Здрастуйте! Я… Ми… Ви… можна, я вас поцілую? — вона кинулася до баби Наді й рвучко обняла її.
— Здрастуй! Здрастуй, дитино!.. — пригорнула її до себе баба Надя.
— Спасибі! Спасибі! Спасибі вам! Від мене… від тата… від усіх нас, — дівчинка не стрималась й захлинулася, заплакала.
— Ну що ти… що ти… — сама ледве стримуючи сльози, баба Надя гладила її по голові. — Я вже й виклик оформила, вчора одправила цінним листом… Чекаю вас усіх… Чекаємо…
Котька був такий схвильований цією несподіваною сценою, що навіть забув про пришельця. Якийсь час всі в дворі мовчали. Потім Чайник тяжко зітхнув і скрушно похитав головою:
— Ех, бабо, бабо! Що ж ви наробили!.. Чого ж ви нічого не сказали? Ви ж… ви ж зіпсували мені все життя… Я ж міг би… міг… а тепер… Тепер я… І взагалі… Ех!.. — Він махнув у відчаї рукою. — Якби ж ви тільки знали! Це ж усе має тепер… міжпланетне значення… Це ж… Це ж усе бачив і чув Семуа.
— Хто? — здивовано звела брови баба Надя.
— Що?
— Га? — перезирнулися Свєта і Інгрід.
— Ех!.. «Хто?» «Що?» — Чайник знову махнув рукою. — Пришелець. З космосу… Інопланетянин. От хто!..
— Що ти таке говориш?! — знизала плечима баба Надя. — На сонці перегрівся, чи що?
— От видумляка! — усміхнулася Свєта.
— Нічого я не видумляка. І на сонці не перегрівся. От його спитайте! — Чайник кивнув на Петюкантропа. — Зразу удвох на сонці не перегріваються.
— Точно. Інопланетянин! — хитнув головою Петякантроп.
— Збирався узяти нас на свою планету… Укриц Анера. А тепер… — Чайник зітхнув. — А тепер… Звичайно… Таке побачив, почув… Звичайно… Припинить усякі контакти. Назавжди. Ех!.. Не так за себе, як за людство, за нашу планету обидно. Подумає, що вся наша планета, всі жителі такі… Ех, бабо, бабо! — Чайник трагічно шморгнув носом і одвернувся, ховаючи скупі чоловічі сльози.
— Ой, лишенько! — забідкалася баба Надя. — Що це з дитиною?! Що це він балакає? Як несповна розуму. І бачу ж, не жартує… Васю, голубчику мій! Онучку мій рідненький! Що це з тобою?!
— Ех, бабо, бабо! — не повергаючи голови, знову трагічно шморгнув носом Чайник.
— Та не турбуйтесь, не хвилюйтесь, бабусю! — кинулася заспокоювати бабу Надю Свєта. — Нічого страшного. То вони фантазують, вигадують… Це ж такі видумляки! Я ж їх знаю! їм просто незручно, що так вийшло, і вони хочуть… Вони й на річці вигадували, а нікого не було. Це й Грицько Половинка засвідчити може.
— Правда? — перепитала баба Надя і полегшено зітхнула. — Ху!..' А я вже… Ну хіба можна так жартувати?
Чайник безпорадно глянув на Петюкантропа. Їм не вірили!
РОЗДІЛ XV
Пришелець з хлівця. Падіння. І знову Семуа.
«А ви не вірили!..» Таємниця розкривається.
«Інопланетяни».
Котька розхвилювався.
Як же так? Він же сам, на власні очі бачив! Він же свідок! Він… Ні!.. Він не може стояти у смердючому хлівці й мовчати, коли там так не вірять. Він мусить сказати, він мусить…
Котька рвонувся вперед, пхнув двері і кулею вискочив з хлівця.
І тут сталося те, чого він не передбачав.
Засліплений сонцем і власним ентузіазмом, Котька не помітив ночов з водою, перечепився об них і з усього маху гепнувся прямісінько у ночви.
І всі високі благородні слова на захист хлопців, які мали зірватися з його язика, вмить булькнули і потонули у тих ночвах.
— Г-ох!.. — тільки й вимовив Котька, підхопившися з землі, мокрий, розгублений і нещасний.
— Ох-х-х!.. — лунрю прокотилося по подвір'ю. Бо всі, хто там був, не могли втриматися, щоб вражено не сказати «Ох!».
Всі дивилися на Котьку так, наче він упав з неба. Перша отямилася баба Надя.
— Овва! Драстуйте вам! — весело сказала вона.
— О! Це ж він! Пришелець! Я ж казала! — дзвінко зареготала Свєта.
Інгрід теж засміялася.
Котька безпорадно дивився на хлопців і ладен був провалитися крізь землю. Але земля була тверда й непохитна. Діватися було нікуди.
Треба було щось говорити.
— Я… не смійтеся… — Котька не впізнав власного голосу. — Я теж…. бачив пришельця…
— Де? — спитала баба Надя. — У хліву?! Тю! Щодня там буваю. А, крім кози, нікого не бачу. От не везе мені…
Дівчатка знову вибухнули реготом.
Котька згорав від сорому.
Нащо він вискочив! Замість того, щоб підтримати хлопців, ще більше підняв їх на глум. Ну, чого йому так не везе? Ну, чого, він такий невдаха?
Котька вже хотів рвонутись і кинутися геть із цього двору, щоб не бачити нікого, не чути глузливого реготу, як раптом Петякантроп вигукнув:
— О!.. Дивіться!..
З-за рогу хати з'явився Семуа…
Цікаво інколи буває: щойно людина сміялася з когось, кепкувала, реготала, і враз щось трапляється таке, що ставить ту людину саму у варте сміху становище. І ота раптова зміна від реготу до розпачу робить людину напрочуд безпомічною й гідною жалю.
І коли несподівано з'явився Семуа, Котьці аж шкода стало бабу Надю і дівчат — так вони розгубилися. Завмерли, аж зіщулилися від розпачу.
— О!.. О!.. А ви не вірили! — торжествуюче вигукнув Чайник.
Семуа зробив кілька плавних жестів, взяв у руки цибулину, що лежала на призьбі, і враз цибулина зникла.
— О! О! Аннігіляція! — радісно вигукнув Чайник.
Семуа зробив непомітний рух, і цибулина знову з'явилася в його руці.
— О!.. — вигукнув Петякантроп. — От скажіть їм, от скажіть, бо вони не вірять…
— Добре… скажу… — мовив Семуа і раптом… швидким рухом зняв з голови скафандр. Під скафандром була звичайнісінька людська голова усміхненого русявого дядечка з блакитними очима.
— Здрастуйте! Вибачте! Дозвольте представитися. Семуа — Семен Ульянович Аврамчук. Артист цирку. Ілюзіоніст. Тобто фокусник. Французською мовою «Се муа» означає — «Це я». То моє циркове ім'я. Не
