котами воював?
— Та… — знітився Котька. — Це… це вчора… у будяках…
Важко йому було брехати, не любив він брехати.
— Слухай… Знаєш… — Чайник зморщив лоба, демонструючи напружену роботу думки. — Я так вважаю, тобі краще десь сховатися. Бо як він тебе побачить, то може…
— Ну да, — підхопив Петякантроп. — Він же тебе там не бачив… Він тільки нас знає.
— І взагалі… — сказав Чайник.
— Як хочете, — почервонів Котька (він був трохи ображений, але, може, хлопці й мали рацію). — А де?
— Ну хоча б отут, у хлівці… Козу баба погнала пасти, тут нікого… А через щілину все буде видно, — Чайник розчинив рипучі двері хлівця, і Котька зайшов.
Звичайно, хлівець, де живе коза, не парфюмерний магазин, і пахне там не одеколоном. Це Котька відчув одразу. В нього аж у голові запаморочилось. Але сперечатися він не одважився. Такий відповідальний момент, хлопці чекають інопланетянина, а він буде носом крутити. Потерпить!
Чайник причинив двері хлівця, і свіжого повітря стало ще менше.
«Бідна коза! Як вона тут живе?» — тільки подумав Котька.
Добре, що хоч щілини між дошками були величенькі, і це давало можливість і вести спостереження, і якось більш-менш дихати… Чайник усе ще глибокодумно морщив лоба, походжаючи по подвір'ю. Петякантроп не дуже обтяжував себе думками, але теж морщив лоба, щоб не відставати од Чайника.
— Гм, — скривився Чайник. — Ку ко бо бо… «Особисті знаряддя праці!» Що ж тут моє?.. Сокира?.. Батькова. Лопата?.. Материна. Граблі? Бабині. Тьху!.. Моя тут, виходить, хіба що ложка…
— А, хто там буде перевіряти! — махнув рукою Петякантроп. — Що, на сокирі написано? Чи на лопаті?
І хлопці знову замовкли.
Котька скосив очі і раптом побачив, що від тину до копиці пригінці біжить Грицько Половинка. В руках він тримав весло. «Так от хто весло поцупив! І, мабуть, бабиного мішка теж. Але для чого?»
І раптом Котька зрозумів — Половинка всіма силами намагається відвернути увагу хлопців від інопланетянина, перешкодити їхнім контактам. Значить, одне з двох: або він таки теж інопланетянин, або хоче сам, одноосібно, контактувати з Семуа.
Половинка прихилив весло до копиці і вже повернувся, шоб бігти назад, як раптом весло впало… Хлопці, що були по той бік копиці, разом повернулися і побачили Половинку.
— О! Половинка! — здивовано гукнув Чайник. — Чого ти ховаєшся?.. Виходь!..
— Не бійсь!.. — гукнув Петякантроп.
— А я й не боюсь, — спокійно сказав Половинка, виходячи. Він був червоний, зніяковілий.
Хлопці вдавали, наче нічого не сталося, наче вони не бачили, що він ставив весло і що воно падало, наче вони просто зустріли його та й усе.
— Ну, як поживаєш? — дружелюбним тоном спитав Чайник. — Як справи? І взагалі…
Котька напружився — невже зараз почне розказувати про нього? Але Половинка мовчав.
— Та ти не тушуйся!.. — поблажливо плеснув його по плечу Петякантроп. — Ми ж… Ля лі мо мо…
— Якби ми одразу знали… — туманно почав Чайник. — Сюр бобелюр кордавур…
— Хіба б ми тебе чіпали… — вів далі Петякантроп.
— І взагалі… — закінчив Чайник.
Половинка знизав плечима.
Петякантроп злодійкувато озирнувся і, стишивши голос (так, що Котька ледве почув), запитав:
— Скажи, а як там у вас, у ваших школах? Задають багато?
— Ну-у… — невизначено протяг Половинка.
— Та ну! Питаєш! — вигукнув Чайник. — А що ж! Звичайно, задають. Бо рівень знань і науки дуже високий… і взагалі…
— Ну-у… — так само невизначено протяг Половинка.
— А з класу виганяють, як щось таке… дівчинку за косу смикнув абощо… — приставав Петякантроп.
— Ну-у… — знову протяг Половинка.
— От Петякантроп! — вступився Чайник. — Та вони дівчат, мабуть, за коси й не смикають. І взагалі… у них дівчата, може, й кіс зовсім не носять, нема за що смикати. Правда ж?
— Ну-у… — знову невизначено протяг Половинка.
— А… — Петякантроп знову злодійкувато озирнувся і стишив голос. — А трудове виховання є? Працювати дома примушують?
— Ну-у… Ну я піду… а то мені треба… — позадкував Половинка.
— Та йди, авжеж… Ми ж розуміємо, раз треба. Іди, звичайно, — Петякантроп був такий добрий, хоч до рани прикладай. Наче то не він товк зовсім недавно Половинку, вигукуючи дике «У-а-а!».
— Може, тобі щось треба… Допомогти абощо, — запобігливо проказав Чайник.
— Так ти не соромся, скажи, ми… — підхопив Петякантроп.
— Ні-ні… Привіт! — Половинка різко повернув і кинувся геть.
Котьці здалося, що він ледве стримувався, щоб не засміятися. Але хлопці були ближче, і їм здалося зовсім інше.
— От хитрун! — вигукнув Чайник. — Скажи! От вужака! Бачив, як він очі ховав?.. І — ні пари з уст! Не хоче говорити про свою планету, хоч ти його вбий…
— Мабуть, їм не можна. Заборонено. Чув же: експедиція таємна.
— Та, мабуть, — Чайник зітхнув. — Подумати тільки!.. Грицько Половинка — пришелець! Інопланетянин… Ля лі мо мо… Сидів з нами майже рік в одному класі. Я йому голову крейдою посипав. Пам'ятаєш? І взагалі…
— А я?! Скільки разів я йому… — Петякантроп зробив красномовний жест, — по шиї той… па ні ко мо… Якби ж знаття, — він зітхнув. — Може, він мені ще й згадає…
— Не думаю, — заспокоїв його Чайник. — Вони, по-моєму… Сам же Семуа казав, пам'ятаєш, що дуже люблять дітей… І взагалі…
— Щось дуже довго нема того Семуа, — сказав Петякантроп. — Слухай, а може, він так сказав, щоб відчепитися від нас? «Сидіть дома і нікуди не рипайтесь…», а сам — фіть! — і нема…
«А що?.. Справді, — подумав Котька. — І я ж так думав… А може, воно й краще». І він відчув полегкість. Десь підсвідомо його весь час Муляв страх — хто там зна, як воно може вийти з тим пришельцем… Усе-таки істота з іншого, світу, мало що може йому стукнути в голову, вирішить, наприклад, що вони щось проти нього мають, застосує оту кляту аннігіляцію і… Ніхто й не знатиме, де вони ділися, мокрого місця не залишиться.
Котька вже хотів прочинити двері хлівця і висунутися (щоб хоч ковток свіжого повітря вдихнути), аж раптом помітив, як перемінилися в лиці Чайник і Петякантроп. З набурмосено-замислених обличчя їхні враз зробилися перелякано-улесливими. — Будь ласка… будь ласка… — забелькотів Чайник.
— Так оце так ви живете? — почув Котька спершу голос Семуа, а тоді вже побачив його самого. Побачив і здригнувся. Так дико було бачити серед сільського двору, де греблися кури, істоту у скафандрі з антенами й миготливою лампочкою на гермошоломі.
Семуа пройшов по подвір'ю і зупинився біля перекинутого відра.
— Цікаво, дуже цікаво… Це що?
— Відро, — люб'язно пояснив Чайник.
— Для чого? — спитав Семуа.
Чайник знизав плечима:
— Ну як… відро для води… для помиїв… і взагалі… — Він глянув на Петюкантропа і скривився, як роблять усі учні, коли вчитель ставить питання, на яке не знаєш, що відповісти. І Петякантроп, точнісінько як на уроці, приставив долоню до рота і підказав:
— Ку ко бо бо…
— Ага… так… так… — пояснив Чайник. — Гм, як стоїть порожнє, то… а як носити воду з криниці,
