Книжково-журнальне в-во, 1952. Природно, твір був підцензурно „відкориґований' авторкою і дещо „довантажений' відповідною класово-соціяльною тематикою та ідеологією. Проте повість „Б'є восьма', очевидно, як найдинамічніша і найгостріша за проблематикою, аж двічі перевидавалася у „ранньорадянський' час у Галичині — у 1941 і 1945 роках, до того ж у підзаголовку зазначалося: „З циклу „Метелики на шпильках'. В обидвох цих виданнях були зроблені дуже незначні і малоістотні, переважно лексичні і стильові корективи, що допускалося з огляду на „початковий етап' пристосування до радянської влади, яка спочатку, особливо в умовах масштабного опору в західноукраїнському суспільстві, завжди любила побавитися з письменником у „свободу творчости'. Цей факт підказує нам зробити розрізнення між двома творчими задумами Ірини Вільде і відповідно інтерпретувати їх в історії української літератури.
Текстологічно видавництво постановило зважити на стильові, граматичні і деякі лексичні зміни в тексті повісті „Б'є восьма', які зробила Ірина Вільде в її останньому окремому виданні: Ірина Вільде. Б'є восьма. — Львів: Вільна Україна, 1945. Цьому є наступні причини: 1) об'єктивно внесені письменницею стильові правлення справді поліпшували естетику твору; 2) сама авторка постійно тяжіла до тієї літературної норми української мови, яка утверджувалася переважно під визначальним впливом наддніпрянських письменників доби Розстріляного Відродження, і зміни 1945 р. відбивають природну мовно-стильову еволюцію її творчости; 3) стилістика галицького письменства з цілої низки об'єктивних причин у багатьох аспектах, на жаль, заходила в глухий кут, тобто тяжіла до калькування неорганічних польських і німецьких мовних особливостей, хибувала непотрібними лексичними запозиченнями, тому долання певних недоладних мовних стереотипів, які не вросли у літературну українську мову, було закономірним і для письменника, і для читача. Зрештою, сучасне якісне сприйняття творів Ірини Вільде можливе саме у такому варіянті.
Редаґуючи тексти, ми прагнули максимально зберегти ті глибинні прикмети давнішої української літературної мови у її галицько-буковинському варіянті, які створюють особливий „запах' епохи. Правлення, як то уникання суцільного пом'якшення „л' чи елементів застарілої орфографії (типу „двайцять' і т. ін.), зроблені з урахуванням того, що конкретні особливості не прищепилися в українській граматичній нормі і викликають в сучасного читача більше здивування, аніж заохоти.
Тексти усіх трьох повістей подаються за першодруками.
Видавництво висловлює велику подяку п. Марії Вальо за наукові поради, допомогу при підготуванні матеріялів книжки.
Через терни до зірок
Наближається сто років від дня народження письменниці Ірини Вільде (Дарії Дмитрівни Полотнюк [Макогон], 5.05.1907—30.10.1982), і наша літературна громадськість мимоволі звертається поглядом у минуле: коли, як і з чим прийшла ця постать, жінка-леґенда в українську літературу і що залишила в ній? Дослідниця і прекрасний знавець творчости письменниці Марія Вальо твердить, що перший її друкований твір — оповідання „Марічка' — з'явився 1926 року у перемишльській газеті „Український голос', тобто тоді, коли Дарії Полотнюк було тільки 19 років. До 1939 року Ірина Вільде опублікувала понад п'ятдесят творів малої прози — новел, оповідань, ескізів, есе, художніх нарисів та чотири повісті: трилогію „Метелики на шпильках', „Б'є восьма', „Повнолітні діти' і повість „Вікна нарозтіж', яка збереглася лише в журнальному варіянті.
А прийшла в літературу письменниця в дуже складну і суперечливу епоху: закінчилася Перша світова війна, розпалися Російська і Австро-Угорська імперії, програла війну кайзерівська Німеччина, закінчилися поразкою визвольні змагання українського народу; більшість українських земель увійшли в нову радянську імперію, а західноукраїнські землі були дослівно розшматовані між Польщею, Румунією, Чехословаччиною, згодом і Угорщиною. Як свого часу в пошматованій третім поділом Польщі, мистці та письменники, щоб підняти дух свого народу, зверталися до славетних сторінок минулого і нагадували полякам, коли ті перемагали своїх поневолювачів, — коли під Ґрюнвальдом в 1410 році розбили німців-хрестоносців, нагадували, коли російські купці стояли на колінах, вручаючи Стефанові Баторієві ключі від Пскова, а пан Володийовський успішно фехтував проти найкращих фехтувальників Богдана Хмельницького…
Анітрохи не рахуючись із світовою громадськістю, королівська Румунія на українських землях починає проводити практику шовіністичного етноциду, лінґвоциду і румунізації північної Басарабії та Буковини, де проживали тоді письменниця з батьками. Тут, на Буковині, „малій батьківщині' Ірини Вільде, майбутня письменниця отримує патріотичне виховання в родині батьків, де шляхетність, патріотизм і порядність вважалися найбільшими громадянськими чеснотами і де її батьки — народні вчителі Дмитро Макогон та його дружина Адольфіна були живим прикладом патріотизму і громадянської мужности. Постійні конфлікти з міністерством освіти королівської Румунії та перспектива залишитися без роботи змушують Д. Макогона з родиною на початку 20-х років нелеґально перейти польсько-румунський кордон і осісти в „Польщі', в місті Станіславові, де Дарія Макогон пішла працювати в приватну українську гімназію і де через своїх братів Ореста й Бориса познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном Полотнюком.
Як неодноразово повторювала сама письменниця, розгул політики етноциду проти українського населення Буковини, розв'язаного урядом королівської Румунії, прив'язаність та любов письменниці до своєї малої батьківщини, до людей, які її оточували, до мови і звичаїв свого народу зародилися в неї ще в ранні роки і довго були чи не основним імпульсом її творчости, живлячи ідеями людяности та патріотизму. Усвідомлення своєї приналежности по лінії батька до давнього шляхетського роду, який відзначився ще під час Хотинської війни 1621 року, атмосфера любови та порядности в родині, велика і змістовна домашня початкова освіта, знайомство з шедеврами світової літератури, які Ірина Вільде вільно читала в ориґіналі, а також класичне „римське' виховання в гімназії дали письменниці той стрижень негнучкости в характері, який мали і її батьки, — вона стала особистістю, з якою кожна влада мусила рахуватися.
Як показала практика, панська Польща в своїй політиці етноциду та лінґвоциду не далеко втекла від королівської Румунії, хоч і проводила цю політику не так грубо і вульґарно. Майбутня письменниця та її майбутній чоловік Євген-Володимир Полотнюк без перешкод вступили до Львівського університету імени Яна Казимира і, відповідно, до Львівського політехнічного інституту, який Є. Полотнюк закінчив, отримавши диплом з відзнакою. Дарії Макогон не вдалося закінчити повний курс університету: вона була звільнена за підозрою в приналежности до Української військової організації (УВО).
Дарія Макогон почала писати і посилати свої дописи до різних часописів, про це нікому не говорячи. Останній рік навчання її нареченого Є.-В. Полотнюка припадає на 1931/1932 навчальний рік. Далі — дипломна робота, матеріял до якої майбутній чоловік письменниці збирає в селі Милятичі. Склавши загальний іспит на „відмінно', 9 лютого 1934 р. він отримує кваліфікацію лісового інженера, а 10 листопада того ж року — міжнародний диплом лісового інженера, який без нострифікації давав право на роботу в будь-якій європейській країні.
Заповнюючи дані для одержання диплому, Євген-Володимир Полотнюк у графі про сімейне становище написав „одружений'. Вийшовши заміж, Дарія Полотнюк разом з чоловіком їдуть до Коломиї, де майбутня письменниця працює в часописі „Жіноча доля'.
У 1935 році Дарія Полотнюк під ім'ям Ірини Вільде (німецьке „вільде' означає „вільна, дика, нескорена', а ім'я Ірина — похідне від Дарини) тріумфально входить в українську літературу, опублікувавши свою повість „Метелики на шпильках', що друкувалась у львівському часописі „Нова хата' від першого номера за 1935 р. і до останнього. Згодом ця повість вийшла у бібліотеці „Діла' окремою книжкою, а в 1936 р. в цій же бібліотеці виходить повість „Б'є восьма' як продовження „Метеликів на шпильках'. Ще недавно авторка нарисів і новел, яка підробляла собі репетиторством, відразу зробилася відомою: їй присудили премію Товариства письменників і журналістів імени Івана Франка! І це у той час, коли більшість критиків та літераторів вважали, що в письменників основною мала бути тема втрати української державности після великого чину визвольних змагань. Як свого часу польські письменники і мистці нагадували полякам, що й вони колись били німців, росіян і козаків, так тепер українцям треба було нагадувати про їхню героїчну історію. Тож не дивно, що в західноукраїнській літературі того часу панував тільки один жанр — історичний.
Трилогія Богдана Лепкого „Мазепа' була поза критикою, Катря Гриневичева написала „Шестикрилець', Наталена Королева — „1313', збірник критичних статей європейського зразка у Дарії Віконської (Іванни
