Федорович-Малицької), а премію присудили Ірині Вільде з Коломиї! Громадськість, яка завжди шанувала патріотизм як найвищу суспільну чесноту, була шокована: за що Ірині Вільде присудили премію, якщо вона не написала жодного рядка на захист національної ідеї, як ми тепер кажемо! Вибухнув скандал. „Олії до вогню' додав ще й лист-подяка за присудження їй премії, в якому письменниця радила своїм колегам- письменникам оглянутися навколо себе, подивитися на життя і без скиглень, які вже всім набридли, додавати людям охоти до життя і боротьби за нього. На сторінках преси з цього приводу почали виступати поважні професори та компетентні критики. Відгуки містили часто-густо протилежні судження: від захопленого схвалення проблематики творів і їх „європейського стилю' до безпідставних звинувачень у безідейності.
Зрозуміло, що такі різні оцінки спричинилися до великої популярности письменниці. Її розповідь про звичайних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями і переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І цей девіз — додавати людям охоти до життя та боротьби за нього — згодом пройшов через ціле життя письменниці, за всіх „-ізмів': не скиглити, а творити і перемагати в ім'я прийдешнього, гідно нести звання людини й українця, хоч би які були часи. Читач це відчув відразу, за що й завжди ставився з пошаною до письменниці. Передова громадськість одностайно підтримала талант молодої авторки. За словами самої письменниці, її тепло і щиро підтримали Ольга Кобилянська та Уляна Кравченко, майстер історичного роману Андрій Чайковський, Костянтина Малицька, Михайло Рудницький.
Ірина Вільде
(1930-і рр.)
„Коломийський період' творчости Ірини Вільде (1932–1939 рр.) тісно пов'язаний з працею у часописі „Жіноча доля', позначений також її публіцистичними виступами, в яких письменниця порушувала питання і давала свої відповіді на проблеми, що стояли перед суспільством того часу, зокрема перед жіноцтвом. Ось як згодом вона про це писала: „Загальна економічна криза в усьому краї і денаціоналізаційна політика у Східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціяльно створених законів відібрали в громадян української національности змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і т. д., створювали пригожий ґрунт для своєрідних таки „своїх' спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого „меншого брата', зокрема безробітну інтеліґенцію. Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок…'
І ось молода авторка, ще незаміжня, але вже з п'ятирічним стажем нареченства (шлюб поки що не був можливий через матеріяльні умови) від свого імени і сотень таких, як вона, кидає привселюдно виклик суспільству: „Хочу дитину!'
Як далі писала авторка, тогочасний редактор „Жіночої долі', сімдесятилітня Олена Кисілевська, виявила тоді неабияку „прогресивність' і „сміливість', надрукувавши статтю „Хочу дитину' в журналі для дівчат „Світ молоді', який виходив при „Жіночій долі' і який редагувала молода Ірина Вільде. На жаль, внаслідок воєнних подій у родині не збереглося зібраних авторкою відгуків („за' і „проти') на цю статтю — ні письмових, ні тих, що були надруковані у тодішній пресі.
Думаємо, не менш цікавою була проблема, яку письменниця порушила у статті „Чи „ова' — це титул?' У той час, не без впливу побутової польської культури, з'явилася своєрідна галицька титуломанія, що часто доходила до абсурду, зокрема в різних культурно-просвітницьких товариствах, де поруч з дружинами лікарів, викладачів, священиків та інженерів, працювали також жінки малярів, кравців, шевців і т. п. Але якщо дружин „простих' чоловіків називали просто за прізвищем, то жінкам чоловіків „на посадах' дочіпляли титул на зразок „пані радникова' чи „пані докторова', і якщо національна ідея й об'єднувала цих жінок, то соціяльна ґрадація, викликана цією титуломанією, навпаки, радше роз'єднувала проґресивне жіноцтво. Ця стаття, зрозуміло, викликала відгуки читачів і особливо читачок.
Ще задовго до початку Другої світової війни, яка забрала в Ірини Вільде двох братів, чоловіка і небожа Юрія (сина чоловікового брата Ярослава), який загинув при обороні Ленінґрада, у письменниці зародився намір написати саґу про п'ятеро жінок, про кожну в іншій ґамі.
Ірина Вільде (1940-і рр.)
Якось у розмові зі своєю приятелькою вона почула фразу, що, мовляв, для того, щоб пізнати справжній характер людини, треба подивитися, як ця людина поводитиметься в біді, бо у нормальних умовах люди здебільшого всі нормальні, а от у біді кожен виявляє себе по-різному. І в цю хвилину, як згадувала письменниця, зародився задум історії життя таких несхожих одна на одну характером п'ятьох сестер Річинських — доньок отця-каноніка, які потрапили в біду.
Спершу авторка задумала написати твір на вісімнадцять аркушів, найправдоподібніше, повість, де була б індивідуалізована не лише мова героїв, а й, відповідно до стилю кожного з них, і мова автора. Далі — більше. Закінчилося тим, що письменниця зробилася рабинею роману, і його герої щораз більше й більше кликали її до себе. А була війна, була німецька окупація і ґестапо, були донощики фольксдойчери-поляки, що цікавились і уважно стежили за діяльністю її чоловіка — резидента УПА.
На якомусь етапі, як і всі упісти, він мав справу з совєтськими партизанами Ковпака. Провокатор доніс на Євгена Полотнюка, якого разом з дев'ятьма повстанцями судили в Станіславові. „Ковпаківці', загнані в гірський „мішок' на терені Яремче — Яблуниця, мали єдину можливість вирватись із оточення — проривом на Делятин. Бажаючи визволити „товаришів по зброї', ковпаківці з боєм серед білого дня рушили через Делятин, штурмом взяли в'язницю, де ґестапо мало тримати десять засуджених до розстрілу патріотів, після чого вийшли на рівнину і розсіялись, втративши при штурмі в'язниці сімнадцять своїх побратимів.
На жаль, німці, попереджені про можливий напад на тюрму, перевели засуджених до Ворохти, де згодом 28 грудня 1943 р. їх розстріляли.
Місцеві патріоти зуміли захистити родини десятьох страчених побратимів. Ірина Вільде з молодшим сином Максимом, тоді ще немовлям, на руках та з підробленим авсвайсом [142] на ім'я Дарії Макогон із невеликим клунком речей, серед яких найважливішими були портативна друкарська машинка та перші нариси „Сестер Річинських', щасливо обминула сіті ґестапо, яке шукало Дарію Полотнюк та її двох дітей. Старший син Ярема разом з мамою Дарини, Адольфіною, ще раніше переїхав до Ходорова.
Євген Полотнюк
(10.03.1906—28.12.1943)
Тут до речі буде сказати про те, що Ірина Вільде, як і вся інтеліґенція „другої хвилі еміґрації', могла у 1944 р. втекти на Захід: письменниця вільно володіла французькою і німецькою мовами, до того ж в Австрії чи південній Німеччині ще проживали родичі матері. Та „римське' виховання, отримане в домі батьків і в гімназії, підказує письменниці залишитись на батьківщині і розділити долю зі своїм народом. Її любили, їй вірили і надіялися на неї. Залишитися у краю було для неї нелегким рішенням, однак іншого вона собі не уявляла.
Після війни, за рекомендацією Сидора Ковпака, письменницю обрали депутатом Верховної Ради УРСР. До письменницьких обов'язків додалися депутатські. Спроби публікувати окремі частини роману принесли письменниці більше розчарування, ніж натхнення. Пізніше вона писала: „На одному чи, правильніше, першому моєму післявоєнному вечорі я прочитала кілька уривків з повісті про сестер Річинських. Враження, чесно признатись, було трохи інакше, ніж сподівалася авторка. Найсерйозніший закид, що робили мені товариші, зокрема покійний Денис Лукіянович, це ізоляція моїх героїв від довколишнього світу, відсутність соціяльного фону, іґнорація суспільно-політичних елементів у повісті та ін.
Стало трохи страшнувато чи, як мовлять в нас на Буковині, „омкно'… Роман розрісся… на дев'яносто один друкований аркуш, тобто „дороблено' було ще сімдесят три друковані аркуші'.
Дехто не те що з читачів, але навіть з літературних критиків, не будемо називати їхні прізвища, вважав, що в основу роману лягла історія конкретної родини священика.
„Називали мені (о sancta simpicitas![143]), — пише Ірина Вільде, —
