— Звичайно ж, серденько, дозволяю тобі все, що хочеш.
У цих словах бриніла прихована іронія.
Пані Вальтер говорила про свято, яке Жак Ріваль мав улаштувати в своєму парубоцькому помешканні, про велике фехтувальне змагання в присутності дам.
— Це буде дуже цікаво, — заявила вона. — Але я в розпачі: нема кому супроводити нас туди, бо мій чоловік на той час буде у від’їзді.
Дю Руа відразу ж запропонував свої послуги.
— Ми будемо вам дуже вдячні — мої дочки і я.
Він дивився на молодшу панну Вальтер і думав: «А вона зовсім не погана, ця маленька Сюзанна, зовсім не погана».
Дівчина скидалась на тендітну біляву ляльку, маленьку, проте зграбну, струнку станом, з мов би виточеними стегнами і грудьми, з емалевими синьо-сірими очима, немов намальованими пензлем ретельного і вигадливого художника, з надто білою шкірою, гладенькою, блискучою, без жодної цяточки, без відтінків, з легким кучерявим волоссям, дуже схожим на шевелюру гарних дорогих ляльок, що їх можна бачити на руках у дівчаток, значно менших на зріст, ніж ці ляльки.
Старша сестра Роза була негарна, худа, непоказна — з тих дівчат, яких не помічають, з якими не розмовляють і про яких нічого сказати.
Мати підвелась і звернулася до Дю Руа:
— То я чекаю вас наступного четверга о другій годині.
— До ваших послуг, пані,— відповів він.
Коли вона вийшла, пані де Марель теж підвелась:
— До побачення, Любий друже.
Тепер вона вже сама потиснула йому руку — дуже міцно й довго; і він почував себе зворушеним її мовчазним признанням, знову охоплений раптовою жагою до цієї легковажної, маленької, добродушної міщаночки, яка, може, й справді кохає його.
«Завтра ж піду до неї», — подумав він.
Коли він лишився віч-на-віч із своєю дружиною, Мадлен засміялась щирим веселим сміхом і сказала, дивлячись йому в вічі:
— Чи знаєш ти, що пані Вальтер закохана в тебе?
— Та що ти! — недовірливо вигукнув він.
— Авжеж, запевняю тебе, вона говорила зі мною про тебе з якимсь нестямним захопленням. Це так дивно, як на неї! Вона хотіла б знайти для кожної зі своїх дочок такого чоловіка, як ти… На щастя, для неї це зовсім безпечно.
Жорж не зрозумів, що Мадлен хоче цим сказати.
— Як це — безпечно?
Мадлен відповіла переконливим тоном жінки, що впевнена в своїх висновках:
— О, пані Вальтер — одна з тих жінок, які ніколи не давали приводу для пліток — справді ніколи! Вона бездоганна в усіх відношеннях. Щодо її чоловіка — ти його знаєш не гірше за мене. Але вона — це інша річ. Вона, зрештою, досить намучилась, вийшовши заміж за єврея, проте, залишилась йому вірною. Це чесна жінка.
Дю Руа здивувався.
— Я гадав, що вона теж єврейка.
— Вона? Нічого подібного. Вона — дама-патронеса всіх добродійних закладів при церкві святої Магдаліни. Вона навіть вінчалась у церкві. Я вже не знаю, чи хрестився патрон про людське око, чи церкві було до цього байдуже.
Дю Руа прошепотів:
— Он як!.. Значить… вона… цікавиться мною?..
— Напевно — і дуже. Якби ти був вільний, то я порадила б тобі просити руки… руки Сюзанни — адже вона краща, ніж Роза, чи не так?
Він відповів, покручуючи вуса:
— Еге, та й сама мати ще в соку!
Але Мадлен обурилась:
— Знаєш, хлопче, щодо матері, то раджу тобі спробувати! Я не боюся. Не в її літа вчиняють перший гріх. Про це треба було клопотатися раніше.
«Невже я й справді міг би одружитися з Сюзанною?.. — подумки спитав себе Жорж. Потім знизав плечима. — Це ж нісенітниця!.. Хіба батько погодився б?»
Він усе ж таки дав собі слово, що відтепер буде уважніше стежити за тим, як ставиться до нього пані Вальтер, не думаючи про те, чи буде йому з цього яка-небудь користь.
Весь вечір його не полишали спогади про кохання а Клотільдою, ніжні й разом з тим чуттєві спогади. Він пригадував її жарти, витівки, їхні прогулянки. Він казав собі: «Вона справді дуже мила. Завітаю до неї завтра ж!»
Другого дня, тільки-но поснідавши, Дю Руа подався на вулицю Вернейль. Та ж сама покоївка відчинила йому двері і спитала фамільярно, свійським тоном прислужниці дрібних буржуа:
— Як ся маєте, пане?
— Дуже добре, дитино моя, — відповів він.
І він увійшов у вітальню, звідкіля лунали непевні звуки — Лоріна невправно розігрувала гами. Він гадав, ще вона кинеться йому на шию. Але дівчинка поважно підвелася, церемонно привіталась, як це зробила б доросла особа, і гордовито вийшла.
Вона поводилась, мов ображена жінка, і це вразило Ди Руа.
Ввійшла мати. Він схопив і поцілував її руки.
— Як часто я думав про вас! — сказав він.
— І я теж, — відповіла пані де Марель.
Вони сіли. Усміхаючись, дивились одне одному в вічі, відчували бажання поцілуватись.
— Моя люба, маленька Кло, я кохаю вас!
— І я теж.
— Значить… значить… ти не дуже гнівалась на мене?
— І так, і ні… Це мене болісно вразило, але потім я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала собі: «Нічого! Він повернеться до мене рано чи пізно».
— Я не наважувався прийти. Я питав себе: як мене зустрінуть? Не наважувався, хоча мені до жаги кортіло… А скажи-но мені, що це з Лоріною? Вона ледве привіталася зі мною і вийшла просто-таки розлючена.
— Не знаю. Але з нею не можна більше говорити про тебе, відколи ти одружився. Мені здається, що вона ревнує.
— Та що ти!
— Так, коханий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а каже: «Пан Форестьє».
Дю Руа почервонів, потім, присунувшись до молодої жінки, мовив:
— Дай твої губи.
Вона виконала його бажання.
— Де ми зможемо побачитися знову? — спитав він.
— Та… на Константинопольській вулиці.
— Як?.. Хіба квартира ще вільна?
— Так… Я залишила її за собою.
— Залишила за собою?
— Атож, я сподівалась, що ти повернешся до мене.
Гордовита радість сповнила груди Дю Руа. Так, вона дійсно кохає його — справжнім, постійним, глибоким коханням!
— Як я кохаю тебе! — шепнув він. Потім спитав. — Як ведеться твоєму чоловікові?
— Дуже добре. Він пробув тут цілий місяць і тільки позавчора виїхав.
Дю Руа не міг стриматись від сміху:
