— Я змушений покинути вас, чоловіки не мають права займати лави.
Проте пані Вальтер нерішуче відповіла:
— Мені все ж таки дуже хочеться, щоб ви залишились. Ви називатимете мені бійців. Стривайте, якщо ви стоятимете тут, біля лави, то нікому не будете заважати.
Вона дивилась на нього своїми великими лагідними очима і вмовляла:
— Справді, лишайтеся з нами, пане… пане Любий друже. Ви нам потрібні.
— Скоряюсь вам… з радістю, пані,— відповів він.
Зусібіч тільки й було чути:
— Дуже гарно в цьому підвалі, дуже мило!
Жорж добре знав цей зал із склепінням! Він пригадував той ранок, коли він сидів тут сам, напередодні дуелі, проти шматка білого картону, що дивився на нього з глибини другого склепу, немов велетенське око.
Зі сходів пролунав голос Жака Ріваля:
— Зараз починаємо, шановні пані!
І шестеро панів, у дуже затягнених сюртуках, аби краще випинались груди, зійшли на естраду й сіли на ігризначені для жюрі стільці.
їх імена облетіли зал. Це були: генерал де Рейнальді, голова жюрі, куцань із великими вусами; художник Жозе-фен Руде, високий, лисий чоловік із довгою бородою; Маттео де Южар, Сімон Рамонсель, П’єр де Карвен, — троє вишукано вбраних молодиків, і Гаспар Марлерон, фахівець.
Обабіч естради повісили два плакати. Праворуч стояло: «Пан Кревкер», а ліворуч — «Пан Плюмо».
Це були два майстри, два справжні майстри другої категорії. Вони вийшли, обидва худорляві, з військовою виправкою, з трохи різкими жестами. Відсалютувавши, як автомати, зброєю, вони почали битись, нагадуючи в своїх білих полотняних та шкіряних костюмах двох лялькових солдатів, що б’ються для сміху.
Час од часу чути було вигук: «Зачепив!» І шестеро панів з жюрі кивали головами з виглядом знавців. Публіка нічого не бачила, крім двох живих маріонеток, що метушились та простягали руки; вона нічого не розуміла, однак була задоволена. Проте ці дві фігурки здавались їй усе ж таки не досить зграбними і якимись кумедними. Мимоволі пригадувались дерев’яні борці, яких' продають під Новий рік на бульварах.
Першу пару фехтувальників заступили пани Плантон і Карапен — цивільний і військовий майстри. Пан Плантон був зовсім маленький, а пан Карапен — дуже товстий. Перший удар шпаги мав би випустити дух із цієї кулі, немов із гумового слона. Публіка сміялась. Пан Плантон плигав, як мавпа. Пан Карапен орудував тільки рукою, тіло залишалось нерухомим через те, що він був гладкий. Що п'ять хвилин він робив випад уперед так важко і з таким зусиллям, немов приймав найенергійніше рішення у своєму житті. Після цього він ледве випростувався.
Знавці казали, що в нього дуже впевнений і дуже концентрований стиль. Довірлива публіка погоджувалась.
Потім вийшли пани Поріон і Лапальм — майстер і аматор, що розпочали якусь дику гімнастику, ганяючись, мов навіжені, один за одним, примушуючи суддів тікати, захопивши стільці; вони перебігали через усю естраду з кінця в кінець: один нападав, другий відступав дужими і комічними стрибками. Вони робили дрібні стрибки назад, що смішило дам, і великі стрибки вперед, що трохи захоплювало глядачів. Це гімнастичне змагання схарактеризував якийсь невідомий суб’єкт, крикнувши:
— Не надсаджуйтесь, однаково ж платять по годинах!
Публіка, шокована цією нетактовністю, зашикала. Переказували думку експертів: бійці виявили неабияку сміливість, але їхнім рухам часто бракувало доцільності.
Перша частина програми закінчилась чудовим двобоєм між Жаком Рівалем і славетним бельгійським професором Лебегом. Ріваль дуже сподобався жінкам. Він був справді вродливий, добре збудований, гнучкий, вправний, зграбніший за всіх, хто виступав до нього. Він вкладав у свій спосіб захисту та нападу певну світську елегантність, що подобалась усім і контрастувала з енергійною, але шаблонною манерою супротивника.
— Видно добре виховану людину, — казали скрізь.
Він мав успіх. Йому аплодували.
Та вже кілька хвилин якийсь дивній гомін, що долинав згори, турбував глядачів. Чути було тупіт і гучний сміх. Ті двісті запрошених, що не змогли зійти вниз у підвал, розважались, очевидно, по-своєму. На вузеньких кручених сходах скупчилось щось із п’ятдесят гостей. Внизу ставало нестерпно душно. Розлягалися крики:
— Відчиніть двері!
— Пити!
Той самий жартун зіпнув, заглушаючи гомін розмов:
— Кому оршаду, лимонаду, пива!
Ріваль з’явився з почервонілим обличчям, у своєму фехтувальному костюмі.
— Зараз накажу принести чого-небудь прохолодного, — сказав він.
І він побіг до сходів. Проте добутись до горішнього поверху було ніяк. Легше було проломити стелю, ніж пробитись крізь людську стіну, що утворилась на сходах.
— Передайте морозива для дам! — кричав Ріваль.
Голосів з п’ятдесят підхопило:
— Морозива!
Нарешті з’явилася таця. Але на ній стояли тільки порожні склянки, бо морозиво було перехоплено по дорозі.
Чийсь дужий голос ревнув:
— Ми задихаємось тут! Кінчаймо швидше та ходімо!
Ще чийсь голос крикнув:
— Збір!
І вся публіка, задихаючись, але все ж таки весело, підхопила:
— Збір!.. Збір!.. Збір!..
Тоді шість дам почали обходити ряди; чути було, як тихо дзвенить срібло, падаючи в торбинки.
Дю Руа називав пані Вальтер знаменитостей. Це були світські люди, журналісти, співробітники солідних старих газет, які дивились на «Французьке життя» зневажливо, зі стриманою обережністю, що походила з їхнього великого досвіду. Адже вони бачили загибель уже стількох подібних політико-фінансових листків, породжених якою-небудь підозрілою комбінацією і зруйнованих падінням чергового міністерства. Були тут також художники та скульптори, що здебільшого захоплюються спортом, один поет-академік, — на нього звертали увагу всі,— два музиканти та багато благородних іноземців; їх імена Дю Руа супроводив скороченням «прото…» (це мало означати «протобестія»), за прикладом, як він казав, англійців, що пишуть на своїх картках «еск» [17].
Хтось крикнув:
— Добрий день, дорогий друже!
Це був граф де Водрек. Попросивши вибачення у дам, Дю Руа пішов потиснути йому руку.
Вернувшись, він заявив:
— Він чудовий, Водрек. Як почувається в ньому порода!
Пані Вальтер промовчала. Вона почувала себе трохи втомленою, і її груди важко здіймались при кожному віддиху; це привертало увагу Дю Руа. Час од часу він ловив погляд «патронші» — турботний, несміливий погляд, що спинявся на ньому і відразу ж тікав. І він сказав собі:
«Так, так, так… Невже ж я розворушив і цю?»
Збирачки скінчили свій обхід. їхні торбинки були повні срібла та золота. А на естраді вивісили новий плакат із написом: «Колосальний сюрприз». Члени жюрі знову посідали на свої місця. Всі чекали.
Вийшли дві жінки зі шпагами в руках, у фехтувальних костюмах — темному трико, дуже коротких, вище колін, спідницях, і в пластронах, які так напинались на грудях, що змушували тримати високо голову. Обидві були гарні й молоді. Вони усміхалися й кланялись публіці. їм довго аплодували. Вони стали в позицію під веселий гомін та грайливий сміх глядачів.
