— Як це вчасно!
Клотільда наївно відповіла:
— О так, дуже вчасно. А втім, він не заважає і тоді, коли тут. Ти ж знаєш.
— Так, це правда. Він, зрештою, чудова людина.
— А ти? — спитала вона. — Як ти почуваєш себе в новому житті?
— Ні добре, ні погано. Моя дружина — це моя товаришка, моя спільниця.
— І це все?
— Це все… Що ж до серця…
— Розумію. Проте вона мила.
— Так, але вона мене не хвилює.
Він наблизився до Клотільди й прошепотів:
— Коли ми побачимось?
— Та завтра… якщо хочеш.
— Гаразд. Завтра, о другій пополудні?
— О другій пополудні.
Дю Руа підвівся, щоб попрощатись, і трохи ніяково пробурмотів:
— Знаєш, я хочу взяти на себе квартиру на Константинопольській, неодмінно. Щоб ти ще платила за неї!
Клотільда в захваті поцілувала його руки й прошепотіла:
— Роби, як сам схочеш. З мене досить того, що я зберегла її для наших побачень.
І Дю Руа пішов, щиро втішений.
Проминаючи вітрину фотографа, він побачив портрет повної жінки з великими очима, що нагадала йому пані Вальтер. «Нічого, — подумав він, — вона, мабуть, ще не погана. Як же це вийшло, що я досі не звертав на неї уваги? Побачимо, як вона зустріне мене в четвер».
Він ішов, потираючи руки, сповнений глибокою радістю, радістю успіху, егоїстичною радістю спритного чоловіка, якому щастить в усьому, витонченою радістю, що складається з того підлещеного самолюбства та задоволеної чуттєвості, які дає успіх у жінок.
У четвер він спитав Мадлен:
— Ти не підеш на змагання у Ріваля?
— О ні! Мене це не цікавить; я піду краще в Палату депутатів.
І Дю Руа заїхав до пані Вальтер у відкритому ландо, бс стояла чудова погода.
Він здивувався, побачивши її — такою вродливою і молодою здалась йому ця жінка. Вона була в світлому вбранні, і в невеличкому вирізі корсажа крізь біле мереживо прозирали пишні груди. Ніколи ще вона не виглядала такою свіжою. Він визнав, що вона таки досить спокуслива.
У неї був, як звичайно, спокійний і коректний вигляд, пристойні манери доброчесної матері, тим-то вона й не приваблювала нескромних поглядів чоловіків. До того ж, зрештою, вона і розмовляла тільки про загальновідоме, визнане, помірковане, її думки були розважливі, методичні, впорядковані, далекі від будь- яких крайностей.
Дочка її, Сюзанна, вбрана в рожеве, нагадувала свіжо полакований малюнок Ватто, а старша сестра схожа була на гувернантку, якій доручили супроводити цю гарненьку дівчину-ляльку.
Перед входом до Ріваля стояв уже цілий ряд екіпажів. Дю Руа запропонував руку пані Вальтер, і вони ввійшли.
Змагання було влаштовано на користь сиріт шостої округи Парижа, під опікою всіх дружин сенаторів та депутатів, що були зв’язані з «Французьким життям».
Пані Вальтер обіцяла прийти з дочками, проте відмовилась від звання дами-патронеси, бо своїм ім’ям вона допомагала тільки в справах, що їх організовувало духовенство, — не тому, що була надто побожна, а тому, що її шлюб з іудеєм накладав на неї, як вона гадала, певні релігійні зобов’язання; тим часом це свято, влаштоване журналістом, набувало якогось республіканського забарвлення і могло здатись антиклерикальним.
Вже три тижні, як у газетах усіх напрямів можна було прочитати:
«Наш шановний колега, Жак Ріваль, має благородний і великодушний намір організувати на користь сиріт шостої округи Парижа велике фехтувальне змагання у своєму чудовому залі, що прилягає до його холостяцького помешкання.
Запрошення на свято розсилають пані Лалуань, пані Рементель, пані Ріссолен — дружини сенаторів — і пані Ларош-Матьє, пані Персероль, пані Фірмен — дружини відомих депутатів. В антракті буде проведено звичайний збір, і кошти будуть негайно передані до рук мера шостої округи або його заступника».
Це була грандіозна реклама, яку спритний журналіст вигадав собі на користь.
Жак Ріваль зустрічав гостей у передпокої свого помешкання, де було влаштовано буфет — витрати на нього мали покрити зі збору.
Потім він привітним жестом показував на вузенькі сходи, що вели до підвалу, де був фехтувальний зал і тир:
— Униз, пані, вниз! Змагання відбудеться в підземному приміщенні.
Він поспішив назустріч дружині свого видавця; далі, потиснувши руку Дю Руа, мовив:
— Добрий день, Любий друже!
Жорж здивувався:
— Хто вам сказав, що…
Ріваль перепинив його:
— Пані Вальтер. На її думку — це дуже миле прізвисько.
Пані Вальтер почервоніла:
— Так, признаюсь, що коли б я знала вас більше, то зробила б, як маленька Лоріна, — теж називала б вас Любим другом. Це вам дуже личить.
— О, прошу, пані, називайте! — засміявся Дю Руа.
Вона опустила очі:
— Ні. Ми ще не досить близько знайомі.
— Чи можу я сподіватись, що колись ми познайомимось ближче? — прошепотів він.
— Що ж, побачимо, — відповіла вона.
Дю Руа уступився з дороги, даючи їй пройти по вузьких сходах, освітлених газовим ріжком; у раптовому переході від денного світла до цього жовтого блиску було щось зловісне. З кручених сходів линув дух підземелля, запах теплої вогкості витертих для такого випадку пліснявих стін, змішаний із запахом ладану, що нагадував церковну відправу, та ароматом жіночих парфумів — вербени, ірису, фіалки.
В цій ямі чути було голосний гомін, рух юрби.
Весь підвал був ілюмінований гірляндами газових ріжків та венеціанськими ліхтарями, захованими в зеленому листі, що вкривало потиньковані кам’яні стіни. Скрізь були гілки. Стеля була прикрашена папороттю, підлога — всипана листям та квітами.
Це всім здалося чарівним, і публіка була в захваті. В глибині підвалу, між двома рядами стільців для жюрі, стояла естрада для бійців. І весь підвал заповнювали лави, по десять праворуч й ліворуч у кожному ряду; на них могло вміститись душ із двісті. Запрошено було чотириста.
Біля естради вже красувалися перед глядачами юнаки в фехтувальних костюмах — стрункі, довготелесі, тонкі, із закрученими вусами. їх називали на ім’я, відзначали аматорів та професіоналів — уславлених майстрів фехтувального мистецтва. Навколо них стояли і розмовляли старі й молоді пани в сюртуках, що виглядали родичами фехтувальників, одягнених у бойове вбрання. Вони теж докладали зусиль, щоб їх бачили, впізнавали та називали; це були рицарі шпаги в цивільних костюмах, знавці ударів рапірою.
Майже на всіх лавах сиділи жінки, що шумно шелестіли своїми строями й голосно розмовляли. Вони обмахувались віялами, наче в театрі, бо в цій заквітчаній печері було вже душно, мов у лазні. Якийсь жартун вигукував раз у раз:
— Кому оршаду, лимонаду, пива!
Пані Вальтер і її дочки підійшли до місць, призначених для них у першому ряду. Дю Руа, влаштувавши їх, хотів піти; він прошепотів:
