Підійшла пані де Марель.
— Ви проведете мене додому, Любий друже? — мовила вона. — Ви ж знаєте, що я ходжу так далеко обідати тільки з цією умовою!
Потім звернулась до Мадлен:
— Ти не ревнуєш?
Пані Дю Руа відповіла поволі:
— Ні, не дуже.
Гості розходились. Пані Ларош-Матьє мала вигляд провінційної покоївки. Це була дочка якогось нотаря, і Ларош одружився з нею, коли ще був тільки незначним адвокатом. Пані Ріссолен, стара й претензійна, скидалась на колишню акушерку, що здобула освіту в читальнях. Віконтеса де Персмюр дивилась на них згорда. Її «біла лапка» з відразою торкалась цих вульгарних рук.
Клотільда, загорнувшись у мереживну мантілью, сказала Мадлен, прощаючись при виході:
— Твій обід був чудовий. Ти матимеш незабаром найперший у Парижі політичний салон.
Залишившись удвох із Жоржем, вона міцно обняла його:
— О мій дорогий Любий друже, я кохаю тебе з кожним днем більше й більше!
Екіпаж, що віз їх, гойдався, немов корабель.
— У нашій кімнаті краще, — сказала Клотільда.
— О, звичайно! — відповів Жорж.
Але думав він про пані Вальтер.
IV
Площа Трійці була того дня майже безлюдна під сліпучим липневим сонцем. Важка спека душила Париж, немов обважніле, розпечене повітря тиснуло зверху на місто, густе, палюче повітря, що забивало дух…
Водограї перед церквою били мляво. Вони теж немов стомились, знесилились, і вода в басейні, де плавало листя та шматки паперу, здавалась зеленуватою, густою й каламутною.
Собака, що перестрибнув через кам’яне поруччя, купався у цій сумнівної чистоти воді. Кілька людей сиділо на лавах у невеличкому круглому садку біля порталу; вони заздрісними очима дивились на пса.
Дю Руа вийняв годинник. Була ще тільки третя. Він прийшов на півгодини раніше призначеного часу.
Думаючи про це побачення, він сміявся:
«Церква корисна їй з усякого погляду, — сказав він собі.— Церква знімає з її душі гріх, який вона вчинила, вийшовши заміж за єврея, в політичних колах створює про неї уявлення як про жінку, що йде проти течії, звеличує її у вищому світі, а крім того, дає їй притулок для побачень. Така вже звичка використовувати релігію, немов парасолю. Коли погода гарна — це паличка; коли сонячно — це парасолька; коли дощ — це зонт; а коли не виходиш із дому, то можна залишити її в передпокої. І їх сотні — отаких жінок, що плюють самі на Господа Бога, але вони не хочуть, аби інші казали про нього лихе і при нагоді беруть Бога в посередники. Якби їм запропонували зайти до мебльованих кімнат, то вони вважали б це за безчестя; зате їм здається зовсім природним зав’язувати любовні стосунки біля підніжжя вівтарів».
Він повільно походжав уздовж басейну; потім кинув оком на годинник на дзвіниці, що поспішав проти його годинника на дві хвилини. Той показував п’ять хвилин на четверту.
Дю Руа вирішив, що йому буде зручніше ждати в середині церкви, і ввійшов туди.
Його оповила свіжість льоху, він радісно вдихнув її, потім обійшов усю церкву, щоб добре обізнатися з місцем.
Чиїсь розмірені кроки, то гучні, то знову тихі, відповідали в глибині просторої будівлі на стукіт його підборів, що відлунював від високого склепіння. Йому захотілося побачити цього відвідувача. Він розшукав його. То був огрядний, лисий добродій, що ходив, відкинувши голову й тримаючи капелюх за спиною.
Де-не-де молились навколішках старі жінки, затуливши обличчя руками.
Почуття самотності, пустельності, спокою огортало душу. Світло з кольорових шибок тішило око.
Дю Руа вирішив, що тут усередині «до біса гарно».
Він вернувся до дверей і знову глянув на годинник. Було ще тільки чверть на четверту. Він сів обіч головного входу, шкодуючи, що не можна закурити цигарку. В глибині церкви, коло хорів, все ще чути було повільну ходу того повного добродія.
Хтось увійшов. Жорж швидко обернувся. Це була жінка з народу, вбога жінка в полотняній спідниці. Вона впала навколішки біля першого ж стільця й завмерла, схрестивши пальці, підвівши очі вгору, поринувши душею в молитву.
Дю Руа з цікавістю розглядав її, питаючи себе, яке лихо, який біль, який розпач міг краяти це бідне серце. Вона живе в страшенних злиднях — це було очевидно. А може, в неї чоловік, що б’є її до смерті, або дитина, що вмирає.
«Нещасні істоти! — подумав він. — Скільки їх так мучиться».
Його пойяв гнів на безжалісну природу. Потім він подумав, що ці жебраки принаймні гадають, що ними хтось цікавиться там нагорі і що їхні земні страждання занесені до небесних реєстрів з балансом кредиту та дебету. Там нагорі… Де ж саме?
І Дю Руа, якого церковна тиша схиляла до високих думок, засудив усю світобудову й мовив ледве чутно:
— Як безглуздо створено світ!
Він почув шелест сукні і здригнувся. Вона!
Підвівшись, він хутко підійшов до неї. Вона не подала йому руки й прошепотіла тихенько:
— Я тільки на одну хвилину. Мені треба йти додому. Станьте навколішки поруч мене, щоб на нас не звертали уваги.
І вона пройшла на середину церкви, шукаючи пристойного й безпечного місця, як жінка, що добре знає приміщення. Її обличчя затуляла густа вуаль, і ступала вона тихо, майже нечутно. Дійшовши до хорів, вона обернулась і пробурмотіла тим таємничим голосом, яким завжди говорять у церквах:
— Краще буде в бічних притворах. Тут ми надто на видноті.
Зупинившись перед вівтарем, вона низько схилила голову, вклонилась, потім повернула праворуч, зробила кілька кроків до виходу, нарешті наважилась і стала навколішки біля стільця для моління.
Жорж став біля сусіднього стільця і мовив, як тільки вона завмерла в молитовній позі:
— Спасибі, спасибі! Я вас обожнюю. Я хотів би казати вам це завжди, розповісти вам, як я почав вас кохати, як ви мене зачарували з першого ж разу, коли я вас побачив… Дозвольте мені коли-небудь вилити своє серце, висловити вам усе це.
Вона слухала його, затуливши руками обличчя, в позі глибокої зосередженості, немов нічого не чуючи. Відповіла за якусь мить:
— Це — безумство, що я дозволяю вам говорити так, безумство, що я прийшла сюди, безумство, що я роблю те, що роблю, що дозволяю вам думати, ніби ця… ця… пригода може мати якісь наслідки. Забудьте це, так треба, і ніколи не говоріть мені більше про це.
Вона замовкла, чекаючи. Жорж шукав відповіді, шукав рішучих, палких слів, однак не міг додати до слів жесту, то ж почував себе паралізованим.
— Я нічого не жду… нічого не сподіваюсь, — сказав він. — Я кохаю вас. Хоч би що ви робили, я буду повторювати вам це так часто, з такою силою й пристрастю, що ви рано чи пізно зрозумієте мене. Я хочу пройняти вас своєю ніжністю, перелити її вам в душу, слово по слову, година по годині, день по дню — так, аби вона нарешті наповнила вас, немов рідина, що падає по краплі, пом’якшила вас, зворушила і примусила відповісти мені: «І я, я теж кохаю вас».
Він відчув, як затремтіло її плече проти його плеча, як здійнялись її груди. І раптом вона прошепотіла:
— І я, я теж кохаю вас…
Він здригнувся, немов приголомшений ударом по голові, і зітхнув:
