— Слово честі, не знаю напевне, — відказав Дю Руа. — Гадаю, двадцять чи двадцять п’ять років тому. Я тут уперше.
Потім журналіст мовив, зацікавившись:
— Ви оглядаєте її дуже пильно. Вивчаєте її в усіх деталях.
— Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, що призначила тут мені побачення і дуже спізнюється, — відповів лисий пан.
Він замовк, а через якусь мить озвався знов:
— Страшенна спека надворі.
Дю Руа розглядав його і вирішив, що в нього добродушне обличчя. Раптом йому спало на думку, що цей незнайомий схожий на Форестьє.
— Ви з провінції? — спитав він.
— Так. Я з Ренна. А ви, пане, з цікавості зайшли до цієї церкви?
— Ні. Я теж чекаю одну даму.
І, вклонившися, журналіст відійшов з усмішкою на устах.
Наблизившись до головного входу, він знов побачив убогу жінку, яка й досі стояла навколішках і молилась.
«Слово честі, вона щиро молиться», — подумав Дю Руа.
Він уже не розчулювався, не жалів її. Пройшов мимо і тихенько рушив до правого притвору, щоб розшукати пані Вальтер.
Він позирав здалеку на те місце, де покинув її, і дивувався, що її не видно. Може, він помилився пілястром? Дійшов аж до останнього і вернувся назад. Значить, пішла! Він був вражений і обурений. Потім подумав, що вона, може, шукає його, і знову обійшов усю церкву. Не знайшовши її, повернувся, сів на той стілець, на якому сиділа вона, і, сподіваючись, що вона прийде сюди, став чекати.
Незабаром якийсь шепіт привернув увагу Дю Руа. А він же нікого не бачив у тому кутку церкви! Звідки ж це шепотіння? Підвівся, щоб подивитись, і помітив у сусідній каплиці двері сповідальні. З дверей висувався край сукні, що тягся по плитах. Він наблизився, щоб глянути на жінку. То була пані Вальтер. Вона сповідалась!..
Він відчув гостре бажання схопити її за плечі й витягти з цієї клітки. Потім подумав: «Хай! Сьогодні черга священика, а завтра буде моя».
Спокійно сів навпроти дверей сповідальні, чекаючи своєї години і сміючись подумки з цієї пригоди.
Він чекав довго. Нарешті пані Вальтер підвелася, обернулась, побачила його і підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе.
— Пане, — сказала вона, — прошу вас, не проводжайте мене, не йдіть за мною і не приходьте більше до мене. Вас не приймуть. Прощайте.
І вона пішла з гідністю.
Він не затримав її, додержуючись принципу — ніколи не прискорювати подій. Потім, коли зі свого притулку вийшов трохи стурбований священик, Дю Руа підступився до нього і, дивлячись йому в вічі, прошепотів:
— Якби ви не носили цієї спідниці, я вліпив би в вашу паскудну пику пару добрячих ляпасів!
Повернувся на каблуках і вийшов із церкви, посвистуючи.
Під порталом стояв той самий товстий пан, вже в капелюсі, заклавши руки за спину; втомлений чеканням, він оглядав широку площу і всі вулиці, що прилягали до нього.
Коли Дю Руа проминав його, вони вклонились одне одному.
Журналістові більше нічого було тут робити, і він подався до редакції «Французького життя». Вже при вході, глянувши на заклопотані обличчя кур’єрів, він зрозумів: відбувається щось незвичайне, — і відразу пішов до кабінету видавця.
Старий Вальтер стояв і нервово диктував статтю уривчастими фразами, давав між двома абзацами доручення репортерам, що оточували його, робив вказівки Буаренарові й розкривав листи.
Коли Дю Руа ввійшов, патрон радісно вигукнув:
— Ах, як добре, ось і Любий друг!
Спинився, трохи зніяковів і перепросив:
— Вибачте, що я вас так назвав, я дуже схвильований подіями. До того ж, я чую від ранку до вечора, як моя дружина і дочка звуть вас Любим другом, і я кінець кінцем звик до цього. Ви не сердитесь на мене?
— Аж ніяк! — засміявся Дю Руа. — В цьому призвіську немає нічого неприємного для мене.
Старий Вальтер вів далі:
— Чудово, тоді я теж зватиму вас Любим другом, як усі. Так от, ми стоїмо перед лицем важливих подій. Міністерство скинуто більшістю трьохсот десяти голосів проти ста двох. Наші канікули знову відкладені, відкладені на невизначений час, а сьогодні вже двадцять восьме липня. Іспанія гнівається за Марокко, оце й повалило Дюрана де л’Ена та його прибічників. Заварилася каша! Марро доручено скласти новий кабінет. Він запропонував генералові Буте-ну д’Акрові портфель міністра військових справ, а нащому другу Ларош-Матьє— портфель міністра закордонних справ. Собі він лишає міністерство внутрішніх справ, разом із постом прем’єра. Ми тепер стаємо офіціозною газетою. Я пишу передову, просту декларацію принципів, і накреслюю міністрам шляхи їхньої діяльності.
Він усміхнувся і додав:
— Ті шляхи, якими вони самі гадають іти, певна річ. Але мені треба чого-небудь цікавого з приводу Марокко, чого-небудь актуального, ефективного, сенсаційного. Добудьте мені це.
Дю Руа поміркував хвилинку й відповів:
— Є такий матеріал. Я дам вам нарис про політичну ситуацію в усіх наших африканських колоніях, — Туніс наліво, Алжір посередині і Марокко направо, — з історією племен, що заселяють цю велику територію, і з оповіданням про експедицію до марокканського кордону, аж до великого оазису Фігіг, куди не добирався жоден європеєць, що й спричинилося до теперішнього конфлікту. Це вам підійде?
— Цілком! — вигукнув Вальтер. — А який заголовок?
— Від Туніса до Танжера.
— Прекрасно!
І Дю Руа заходився порпатись в архіві «Французького життя», щоб розшукати свій перший нарис «Спогади африканського стрільця», який під іншою назвою, перероблений і змінений, чудово придався б тепер від початку до кінця, бо в ньому писалося про колоніальну політику, про алжірське населення і про експедицію в Оранську провінцію.
Через три чверті години статтю було перероблено, перекраяно, підправлено, присмачено злободенністю та похвалами на адресу нового кабінету.
Видавець, прочитавши її, заявив:
— Чудово, чудово, чудово… Ви безцінна людина! Щиро вам вдячний.
І Дю Руа вернувся додому обідати, задоволений своїм днем, незважаючи на невдачу в церкві Трініте: адже він почував, що партію виграно.
Мадлен чекала чоловіка з нетерпінням. Побачивши його, вона вигукнула:
— Ти знаєш, що Ларош — міністр закордонних справ?
— Еге ж, я навіть щойно написав статтю про Алжір з цього приводу.
— Яку статтю?
— Ти її знаєш, це та перша стаття, що ми написали вкупі —«Спогади африканського стрільця», переглянута і виправлена відповідно до обставин.
— Он як! — усміхнулася вона. — Що ж, це дуже добре.
Потім, поміркувавши хвильку, сказала:
— Я думаю про продовження, яке ти мав зробити тоді і яке ти… залишив на півдорозі. Ми можемо тепер взятися до нього. Це дасть нам гарну й дуже актуальну серію нарисів.
Дю Руа відповів, сідаючи за стіл перед тарілкою супу:
— Прекрасно. Тепер уже ніщо не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє упокоївся.
Вона мовила сухим і ображеним тоном:
