марокканською.
Ця славетна промова стала для Дю Руа темою десятка нарисів про алжірську колонію, з тієї самої серії, що урвалась на самісінькому початку його роботи в газеті; він енергійно підтримав ідею воєнної експедиції, хоч і був переконаний, що вона не відбудеться. Він пограв на патріотичній струні, бомбардуючи Іспанію цілим арсеналом зневажливих аргументів, яких вживають проти держави, що її інтереси суперечать вашим.
«Французьке життя» набуло великої ваги завдяки своїм зв’язкам із урядом. Воно подавало політичні новини раніше від найсолідніших газет, тонко натякало на наміри дружніх йому міністрів; і всі паризькі та провінційні газети брали з нього інформацію для себе. Його цитували, його боялись, його починали поважати. Це був уже не підозрілий орган групи політичних спекулянтів, а визнаний орган кабінету міністрів. Ларош-Матьє був душею газети, а Дю Руа — її рупором. Старий Вальтер, мовчазний депутат і спритний видавець, що вмів відступати на задній план, затівав нишком, як говорили, велике діло з мідними копальнями в Марокко. Мадленин салон став впливовим центром, де щотижня сходились численні члени кабінету. Навіть прем’єр два рази обідав у неї; і дружини державних людей, що не наважувались колись переступити її поріг, пишались тепер дружбою з нею й робили їй більше візитів, ніж вона їм.
Міністр закордонних справ тримався в її домі майже господарем. Він приходив туди, коли хотів, приносив телеграми, повідомлення, інформації, які диктував то чоловікові, то жінці, немовби вони були його секретарями.
Коли Дю Руа після від’їзду міністра залишався сам на сам з Мадлен, він обурювався поведінкою цього бездарного вискочки; в його голосі з’являлись погрозливі нотки, а в словах — підступні натяки.
Але Мадлен зневажливо знизувала плечима й казала:
— Досягни того самого, що й він. Стань міністром, і ти будеш тоді поводитись, як захочеш. А до того мовчи!
Він крутив вуса, дивлячись на неї скоса, і відповідав:
— Ще невідомо, на що я здатний; можливо, про це дізнаються коли-небудь.
Вона зауважувала по-філософському:
— Поживемо — побачим.
Того ранку, коли відкрилась сесія парламенту, Мадлен ще в ліжку робила безліч вказівок чоловікові, який одягався, щоб піти снідати до пана Ларош-Матьє і дістати від нього ще перед засіданням інструкції для завтрашньої передовиці у «Французькому житті», бо ця стаття мала бути своєрідною офіціозною декларацією справжніх намірів кабінету.
Мадлен говорила:
— Насамперед не забудь спитати в нього, чи пошлють генерала Беллонкля в Оран, як гадалося. Це може мати велике значення.
Жорж нервово заперечив:
— Та я знаю не гірше за тебе, що мені слід робити. Облиш мене з твоєю балаканиною!
Мадлен спокійно вела далі:
— Любий мій, ти завжди забуваєш половину доручень, що я тобі даю до міністра.
— Та мені, нарешті, вже обрид той твій міністр, — пробурчав він. — Справжнісінький йолоп!
Вона мовила стримано:
— Такий самий мій, як і твій. Він тобі корисніший, ніж мені.
Дю Руа обернувся до неї, глузливо посміхаючись:
— Прошу вибачити, він не залицяється до мене.
Мадлен сказала повільно:
— До мене теж, але він допомагає нам зробити кар’єру.
Він промовчав, а за якусь хвилину обізвався знов:
— Якби мені довелось вибирати між твоїми залицяльниками, я все ж таки віддав би перевагу тому старому шкарбану — Водрекові. Що з ним сталося, до речі? Вже тиждень, як я його не бачив.
Вона незворушно відповіла:
— Він хворий; написав мені, що не встає з ліжка через подагру. Провідай його. Ти ж знаєш — він тебе дуже любить, і це було б для нього приємно.
— Гаразд, я незабаром завітаю до нього, — мовив Дю Руа.
Він закінчив свій туалет і, вже надівши капелюха, міркував, чи не забув чого. Потім підійшов до ліжка і поцілував дружину в лоб:
— До побачення, люба, я повернусь найраніше о сьомій годині.
І подався до міністра.
Пан Ларош-Матьє чекав на нього — сьогодні він снідав о десятій годині, бо кабінет мав зібратись опівдні, до відкриття сесії парламенту.
Коли вони сіли за стіл утрьох — з особистим секретарем міністра, бо пані Ларош-Матьє не схотіла змінити часу сніданку, — Дю Руа заговорив про свою статтю, визначив її основні положення, заглядаючи в свої нотатки на візитних картках; наприкінці він спитав:
— Чи хочете ви змінити що-небудь, любий міністре?
— Майже нічого, дорогий друже. Хіба що ваша думка про справу з Марокко надто категорична. Кажіть про експедицію так, ніби вона має відбутись, але дайте зрозуміти, що вона не відбудеться і що ви аж ніяк у неї не вірите. Зробіть так, аби публіка ясно читала між рядками, що ми не встрянемо в цю авантюру.
— Чудово! Я вас зрозумів і дам це зрозуміти іншим. До речі, моя дружина доручила мені спитати вас з цього приводу, чи генерала Беллонкля виряджено в Оран. З того, що ви мені тільки що сказали, я роблю висновок, що ні.
— Ні,— відповів державний муж.
Розмова звернула на відкриття сесії. Ларош-Матьє почав промовляти, випробовуючи ефект тих фраз, які він мав через кілька годин виголосити перед колегами. Він жестикулював правою рукою, підіймаючи вгору то виделку, то ніж, то скибку хліба; не дивлячись ні на кого, — адже звертався до невидимих зборів, — він бризкав солоденькою водичкою свого красномовства, що так відповідало його перукарській зовнішності. Маленькі закручені вусики стирчали над його губою двома кінчиками, схожими на хвости скорпіона, і волосся, намащене помадою, поділене проділом, кучерявилось на скронях, як у провінційного дженджика. Він був трохи повненький, трохи розжирілий, хоч іще в молодих літах; жилет щільно облягав його опукле черевце. Особистий секретар спокійно їв і пив; він, очевидно, звик до злив його велемовності; а Дю Руа, якому лаври Лароша не давали спокою, думав: «Який бовдур! Які кретини всі ці політичні діячі!»
І, порівнюючи себе з цим бундючним балакуном, він казав собі: «Слово честі, якби в мене було тільки сто тисяч франків готівкою, щоб виставити свою кандидатуру в депутати у моїй чудовій Руанській окрузі та затягти в це діло моїх славетних нормандців — хитрунів і ледацюг, — яким би я став державним діячем поруч із цими безголовими пройдисвітами!»
Пан Ларош-Матьє промовляв, аж поки подали каву; побачивши, що вже пізно, він подзвонив, щоб йому подали карету, і сказав, простягнувши руку журналістові:
— Ви мене зрозуміли, дорогий друже?
— Якнайкраще, дорогий міністре, будьте спокійні.
І Дю Руа неквапливо пішов до редакції, щоб почати свою статтю, бо йому не було чого робити аж до четвертої години… О четвертій він мав зустрітись на Константинопольській вулиці з пані де Марель, з якою він бачився там двічі на тиждень — щопонеділка і щоп’ятниці.
Але в редакції йому передали телеграму; вона була від пані Вальтер; зміст її був такий:
«Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу.
Твоя до скону Віргінія».
— Сто чортів! — вилаявся Дю Руа. — От причепа!
У нього враз зіпсувався настрій, працювати в такому роздратованому стані він уже не міг і поспішив піти з редакції.
Вже півтора місяці він намагався порвати з пані Вальтер, але не міг угамувати її любовний шал.
Після падіння її пойняло розпачливе каяття, і протягом трьох побачень вона осипала свого коханця
