— О Боже!..
А вона провадила задихаючись:
— Навіщо я сказала вам це? Я почуваю себе грішницею, нікчемою… я… я ж маю двох дочок… але я не можу… не можу… я ніколи б не повірила… ніколи б не подумала… це сильніше… сильніше за мене. Слухайте… слухайте… я ніколи, нікого не кохала… крім вас… присягаюсь вам. Я кохаю вас уже рік, таємно, в глибині серця. О, коли б ви знали, як я страждала, як я боролась, але я більше не можу, я кохаю вас!..
Вона плакала, сльози текли крізь пальці, все її тіло здригалось від глибокого хвилювання.
— Дайте мені вашу руку, я хочу доторкнутись до неї, потиснути її…— прошепотів Жорж.
Вона поволі відняла руку від обличчя. Він побачив, що її щока зовсім мокра, і сльозинка тремтить на краю вій, готова впасти.
Він схопив цю руку і стиснув її:
— О, як хотів би я випити ваші сльози!
Вона промовила тихо, глухим голосом, немов простогнала:
— Не занапастіть мене… я гину…
Йому хотілось усміхнутись. Як міг би він занапастити її тут, у цій церкві?
Поклав її руку собі на серце і спитав:
— Чуєте, як воно б’ється?
Запас його жагучих слів був вичерпаний.
Але вже з хвилину було чути, як наближається розміреними кроками товстий добродій. Він обійшов вівтар і знову повертався до невеличкого правого притвору. Коли ці кроки залунали зовсім близько біля пілястра, що ховав пані Вальтер, вона висмикнула свої пальці із Жоржевої руки й знову затулила обличчя.
І так вони стояли заклякнувши навколішках, немов разом надсилали до неба свої палкі благання. Товстий пан проминув їх, кинув на них байдужий погляд і пішов далі, в глиб церкви, тримаючи капелюх за спиною.
Дю Руа, що міркував, як би йому домогтися побачення десь в іншому місці, а не в цій церкві, шепнув:
— Де я вас побачу завтра?
Пані де Вальтер не відповіла. Вона, здавалось, скам’яніла, немов обернулася на статую, що втілювала моління.
— Хочете, зустрінемось завтра в парку Монсо? — не відступався Жорж.
Вона обернула до нього обличчя, знов розтуливши його, мертвотно-бліде обличчя, перекошене нестерпною мукою і сказала уривчасто:
— Залиште мене… залиште мене тепер… ідіть собі., ідіть хоч на п’ять хвилин. Я надто мучусь біля вас… Я хочу помолитись… я не можу… ідіть… дайте мені помолитись… на самоті… п’ять хвилин… я не можу… дайте мені вблагати Бога, щоб він мене простив… щоб він порятуваї мене… залиште мене… на п’ять хвилин…
Вона була така схвильована, на її обличчі відбиваласі така мука, що Дю Руа підвівся, не мовивши й слова; потім трохи повагавшись, спитав:
— Можна мені вернутись через кілька хвилин?
Вона кивнула головою, ніби кажучи: «Так».
І він подався до хорів.
Тоді вона спробувала молитись. Зробила надлюдське зусилля, щоб звернутись до Бога, і, тремтячи всім тілом знемагаючи від туги, крикнула до неба: «Зглянься!»
Вона в нестямі заплющувала очі, щоб не бачити більше того, хто тільки що пішов. Вона гнала його з своїх думок змагалася з ним; але замість небесного видіння, якого так жадало її змучене серце, вона й далі бачила перед собою закручені вуса Жоржа Дю Руа.
Вже рік, як вона боролась отак щодня, щовечора, проти цієї спокуси, що чимдалі зростала, проти цього образу, ще хвилював її мрії, хвилював її плоть і тривожив її ночі. Вона почувала себе спіймашою, немов звір у тенета, зв’язаною кинутою в обійми цього самця, що переміг, скорив її самими тільки вусами та кольором очей.
І тепер, у цій церкві, так близько до Бога, вона почувала себе ще більш кволою, покинутою й беззахисною, ніж у себе дома. Вона не могла більше молитись, не могла думати ні про що, крім нього. Її вже мучила його відсутність. Проте вона розпачливо боролась, захищалась, благала порятунку всією душею. Вона воліла б померти, ніж морально упасти отак — вона ще ніколи не грішила. Вона шепотіла безтямні слова благання, а сама прислухашась як кроки Жоржа завмирають углибині під склепінням.
Вона зрозуміла, що всьому край, що боротьба марна. Проте все ж таки не хотіла здаватись, і її охопив один ії тих нервових нападів, які кидають жінок об землю, так що вони виють і корчаться в судомах. Вона тремтіла всім тілом, почуваючи, що ось-ось упаде, покотиться між стіль цями, пронизливо закричить.
Хтось наближався швидкою ходою. Вона обернула голову. Це був священик. Тоді вона підвелась, підбігла до нього і пробурмотіла, простягаючи до нього стиснуті руки:
— О, врятуйте мене! Врятуйте мене!
Священик спинився, здивований:
— Чого ви хочете, пані?
— Хочу, щоб ви врятували мене. Змилуйтесь наді мною! Якщо ви не допоможете мені, я пропала.
Він дивився на неї, питаючи себе, чи не божевільна вона. Потім сказав:
— Що я можу зробити для вас?
Він був молодий, високий, огрядненький, з повними, звислими щоками, синюватими від старанного гоління, — вродливий міський вікарій із заможного кварталу, звиклий до багатих покутниць.
— Прийміть мою сповідь, — мовила пані Вальтер, — і дайте мені пораду, підтримайте мене, скажіть, що мені робити!
— Я сповідаю щосуботи, — відповів священик, — від третьої до шостої години.
Вона схопила його за руку і стискувала її, повторюючи:
— Ні! ні! ні! Зараз же! Зараз! Так треба! Він тут! Тут, у церкві! Він чекає мене.
— Хто вас чекає? — спитав священик.
— Той, що занапастить мене… що заволодіє мною… якщо ви мене не врятуєте… Я вже не можу боротись… я надто безсила… надто безсила… така безсила… така безсила!..
Вона впала навколішки і заридала:
— О, згляньтесь на мене, отче! Врятуйте мене! Іменем Бога врятуйте мене!
Вона держала його за чорну сутану, щоб він не міг вирватись, а він збентежено озирався, чи не бачить яке-не-будь лихе або побожне око цієї жінки біля його ніг.
Зрозумівши нарешті, що йому не відкараскатись від неї, священик сказав:
— Встаньте, ключ від сповідальні якраз при мені.
І, сягнувши в кишеню, він вийняв низку ключів, вибрав один із них і швидким кроком попростував до маленьких дерев’яних комірок — своєрідних смітників для душевного бруду, куди покутники кидають свої гріхи.
Він увійшов у середні двері, зачинив їх за собою, і пані Вальтер, кинувшись у вузьку клітку поруч, белькотіла в жагучому пориві надії:
— Благословіть мене, отче, я согрішила.
Дю Руа, обійшовши хори, повернув униз, до лівого притвору.
Добравшись до середини, він зустрів того самого товстого лисого пана, що все ще походжав спокійною ходою, і подумав:
«Що робить тут цей дивак?»
Той теж уповільнив ходу і розглядав Жоржа з видимим бажанням заговорити до нього. Коли Дю Руа підійшов зовсім близько, він уклонився і спитав дуже чемно:
— Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати мені, в яку епоху було споруджено цю будівлю?
