приреченим.
І він знову підійшов до вікна — саме в ту мить, коли поїзд із страшенним гуркотом вихопився з тунелю. Поїзд мчав крізь поля та рівнини туди, до моря. І спогад про батьків зажеврів у серці Дюруа.
Цей поїзд мав пройти майже повз них, усього в кількох льє від їхнього будинку. Дюруа знову його побачив — той маленький будиночок на прибережному горбі, при в’їзді в село Кантеле, з якого видно Руан і величезну долину Сени.
Його батьки держали невеличкий шинок-харчевню, куди міщани з передмість сходились поснідати в неділю. Вона звалась «Гарний краєвид». Вони хотіли з свого сина зробити пана і віддали його до колежу. Скінчивши навчання і не подужавши іспиту на бакалавра, Дюруа пішов відбувати військову службу, сподіваючись стати офіцером, полковником, генералом. Проте служба набридла хлопцеві ще за-цовго до того, як минуло п’ять років, і він почав мріяти про кар’єру в Парижі.
Відслуживши строк, Дюруа приїхав сюди, хоча батьки, пересвідчившись у марності своїх сподівань, тепер просити, щоб він жив разом із ними. Та він вірив — доля ще всміхнеться до нього завдяки щасливому збігові обставин, яких — він і сам не знав, але які, проте, напевно зуміє підготувати й використати.
Він мав успіх у полку, легкі перемоги над жінками і навіть пригоди в трохи вищому товаристві: спокусив дочку якогось податкового інспектора, що ладна була кинути все, і піти за ним, та дружину повіреного, яка намагалась утопитися з горя, коли він її покинув.
Товариші казали про нього: «Це хитрун, це пройда, пролаза, — він завжди вийде сухим із води». І Дюруа справді вирішив стати хитруном, пройдою і пролазою.
Совість цього природженого нормандця, розбещена звичайним в Африці мародерством, здирствами та шахрайством, а також підігріта уявленнями про честь, що прищеплюються в армії, військовим молодецтвом, патріотичним почуттям, геройськими історіями, що їх розповідають серед унтерів, — стала наче скринькою з потрійним дном, де можна було знайти все, що завгодно.
Проте бажання висунутись панувало над усім.
Непомітно для себе Дюруа почав мріяти, як робив це щовечора. Він уявляв собі якусь чудову любовну пригоду, що приведе до здійснення його надій. Він мав одружитися а дочкою банкіра чи вельможі, яку зустріне на вулиці й зачарує з першого погляду.
Пронизливий свисток паротяга, що вихопився з тунелю, немов здоровий кролик із нори, і помчав по рельсах у депо на спочинок, збудив його від мрій.
І його знову охопила невиразна й радісна надія, що завжди жевріла в його свідомості, і він послав навмання поцілунок у темряву ночі, любовний поцілунок жаданій незнайомці, палкий поцілунок сподіваному багатству. Потім зачинив вікно й почав роздягатись, шепочучи:
— Нічого, вранці я на свіжу голову візьмусь до писання. А зараз вона в мене як довбешка. Крім того, я, мабуть, забагато випив. Не можна добре працювати, коли ти підхмелений.
Він ліг у ліжко, загасив свічку і майже відразу заснув.
Прокинувся Дюруа рано, як прокидаються в дні палкої надії або турботи, і, схопившись з ліжка, розчинив вікно, щоб хильнути, як він казав, добру склянку свіжого повітря.
Будинки на Римській вулиці, по той бік широкої залізничної колії, блищали в сяйві вранішнього сонця, немов намальовані ясним білилом. Ген-ген праворуч видніли горби Аржантейля, верховини Саннуа і млини Оржемона, повиті синюватим туманом, мовби легким і прозорим серпанком, накинутим на обрій.
Дюруа якусь хвильку милувався далекими полями, тоді прошепотів: «Там, мабуть, до біса гарно в такий день, як сьогодні». Потім згадав, що йому треба працювати, та ще й негайно, і послав, давши десять су, сина консьєржа, аби той сказав у конторі, що він хворий.
Він сів до столу, вмочив перо в чорнило, сперся чолом на руку і замислився.
Все даремно. Нічого не спадало на думку.
Проте це не вкинуло його в розпач. Він подумав:
«Нічого, я не звик до цього. Це фах, і його треба опанувати, як і всякий інший. Треба, щоб мені допомогли першого разу. Я розшукаю Форестьє, і він за десять хвилин облагодить справу з моїм нарисом».
І він пішов одягатись.
Опинившись на вулиці, Дюруа вирішив, що ще надто рано йти до приятеля, який, мабуть, спить. Отже, він став неквапом прогулюватись під деревами зовнішнього бульвару.
Ще не було і дев’ятої години, коли він дійшов до парку Монсо, зовсім свіжого, вогкого від поливання.
Сівши на лавку, він знову почав мріяти. Дуже елегантний юнак ходив перед ним туди й сюди, очевидно, чекаючи жінку.
Вона нарешті з’явилась швидкою ходою, під вуаллю. Після короткого потиску рук вони подалися геть.
Бурхлива жадоба кохання пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканого, делікатного, ніжного кохання. Він підвівся і рушив далі, думаючи про Форестьє. Ось кому справді пощастило.
Він підійшов до під’їзду саме в ту мить, коли його приятель виходив із дому.
— Це ти? Так рано! Що приключилося?
Дюруа, зніяковівши від того, що зустрів Форестьє вже на вулиці, пробурмотів:
— Річ у тому… Річ у тому… Я не можу написати свого нарису, знаєш, нарису про Алжір, що пан Вальтер просив у мене. Це анітрохи не дивно — адже я ніколи не писав. Для цього потрібна практика, як і для всього іншого. Я швидко навчусь цього, я певен, але на початку я не знаю, як приступитись до нього. Думок — рясно, а слів — жодного.
Він спинився збентежений. Форестьє лукаво посміхнувся:
— Це мені знайоме.
Дюруа підхопив:
— Так, на початку це, либонь, трапляється з кожним. Отже, я прийшов… я прийшов попросити в тебе допомоги. За десять хвилин ти дав би справі раду, показав би мені, з чого почати. Це був би для мене добрий урок стилістики, а без тебе я не впораюсь.
Форестьє, все ще весело посміхаючись, ударив свого колишнього товариша по плечу і сказав:
— Іди до моєї дружини, вона допоможе тобі не гірше за мене. Я вимуштрував її до цієї роботи. Мені зараз нема коли, а то я залюбки зробив би це сам.
Дюруа, стороплений, стояв ні в сих, ні в тих.
— Але так рано я не можу з’явитись до неї…
— Любесенько можеш. Вона вже встала. Ти знайдеш її в моєму кабінеті, вона якраз упорядковує мої нотатки.
— Ні… це неможливо… — відмовився Дюруа.
Форестьє взяв його за плечі, повернув і штовхнув до сходів:
— Та йди, хлопче, коли я кажу тобі, йди! Не лізти ж мені на четвертий поверх, щоб привести тебе і розповісти про твою халепу.
Тоді Дюруа наважився:
— Ну, дякую. Я піду. Скажу твоїй дружині, що ти мене примусив, просто примусив піти до неї.
— Гаразд. Вона тебе не з’їсть, не турбуйся. Головне — не забудь: рівно о третій пополудні.
— О, не турбуйся.
І Форестьє подався квапливим кроком, а Дюруа почав повільно підійматися зі східця на східець, добираючи, що сказати, і хвилюючись, як його приймуть.
Двері відчинив слуга. Він був у синьому фартуху, з мітлою в руках.
— Пан уже пішов, — обізвався він, не чекаючи запитання.
Але Дюруа не відступавсь:
— Спитайте у пані Ферестьє, чи може вона прийняти мене. Скажіть, що я прийшов від її чоловіка. Я зустрів його на вулиці.
Після цього Дюруа почав чекати. Слуга вернувся, відчинив двері праворуч і промовив:
— Пані чекає на вас.
Вона сиділа в кріслі за письмовим столом у невеличкій кімнаті, де всі стіни були заставлені полицями з книжками. Різнобарвні спинки — червоні, жовті, зелені, лілові й сині — надавали одноманітній лінії томів
