барвистого і веселого вигляду.
Пані Форестьє обернулась, усміхаючись, оповита білим пеньюаром з мереживом, і простягла йому руку, що оголилася з-під широкого рукава.
— Так рано? — обізвалась вона й потім додала: — Це не докір, це просто запитання.
Дюруа пробелькотів:
— О пані, я не хотів заходити, але ваш чоловік, якого я зустрів унизу, примусив мене. Мені вкрай ніяково, я навіть не наважуся сказати, що саме привело мене сюди.
Вона кивнула на крісло:
— Сідайте й розказуйте.
Вона тримала двома пальцями гусяче перо і весь час крутила його, а перед нею лежав великий аркуш паперу, списаний до половини, — робота, яку перервав прихід Дюруа.
Видно було, що їй дуже добре за цим робочим столом, що вона почуває себе тут так само зручно, як і у вітальні, що вона зайнята своєю звичайною справою. Від пеньюара віяло легкими, свіжими пахощами недавно скінченого туалету. Дюруа намагався уявити собі її молоде, біле, повне й тепле тіло, ніжно оповите м’якою тканиною.
Він мовчав, і пані Форестьє знову спитала:
— Ну, то кажіть, в чому справа?
Він пробурмотів, затинаючись:
— Ось… але справді… я не наважусь… Річ у тому, ще я працював учора ввечері допізна… і сьогодні вранці… дуже рано… щоб написати той нарис про Алжір, що пан Вальтер замовив мені… Але в мене нічого не виходить… Я порвав усі чернетки… Адже я не звик до цієї роботи; і я прийшов просити Форестьє допомогти мені… за першим разом…
Пані Форестьє перепинила його, сміючись від щирого серця, щаслива, весела й потішена:
— А він послав вас до мене?.. Дуже мило…
— Так, пані. Він сказав, що ви влаштуєте мені цю справу краще за нього… Але я… я не наважувався, я не хотів. Ви розумієте?
Вона підвелась:
— Таке співробітництво обіцяє бути дуже приємним. Я в захваті від вашої ідеї. Ось що — сідайте на моє місце, бо моє письмо знають у газеті. І ми зараз напишемо нарис, але такий нарис, який справді матиме успіх.
Дюруа узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу і чекав.
Пані Форестьє, стоячи, дивилась, як він готувався; потім вона взяла цигарку з каміна й закурила.
— Я не можу працювати без цигарки, — пояснила вона. — Ну, що ж ви хочете розповісти?
Він здивовано глянув на неї:
— Але ж я не знаю, саме тому я й прийшов до вас.
— Ну, гаразд, я допоможу вам, — відказала вона, — Я дам підливу, але страву повинні дати ви.
Дюруа збентежено мовчав; нарешті промовив непевно:
— Я хотів би розповісти про свою подорож з самого початку…
Пані Форестьє сіла проти нього, з другого боку великого стола, і, дивлячись йому в очі, сказала:
— Ну, що ж, змалюйте її спершу мені, тільки мені — розумієте? — поволі, нічого не обминаючи, а я вже виберу, що треба.
Та Дюруа не знав, з чого почати, і вона стала розпитувати його, немов священик на сповіді, ставлячи точно сформульовані запитання, — і в пам’яті його спливали забуті деталі, люди, яких він зустрічав, і випадкові постаті.
Так він розповідав хвилин п’ятнадцять, а тоді вона зненацька перепинила його:
— Тепер починаймо. По-перше, ми припустимо, що ви ділитесь своїми враженнями з якимось приятелем; це дозволить вам наговорити безліч дурниць, робити найрізноманітніші зауваження, бути природним і дотепним, коли пощастить. Отже, починайте:
«Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжір, і ти це знатимеш. Я посилатиму тобі — бо мені однаково нема чого робити в цій маленькій мазанці, де я живу, — щось подібне до щоденника мого життя, день по дню, година по годині. Деякі місця будуть трохи грубуваті, та дарма: ти не зобов’язаний показувати це своїм знайомим дамам».
Вона спинилась, аби запалити погаслу цигарку, і рипіння гусячого пера по паперу відразу ж припинилось.
— Далі,— сказала вона по хвилі.
«Алжір — це велике французьке володіння на кордоні великих недосліджених країн, що звуться пустинею Сахарою, Центральною Африкою і т. ін., і т. ін.
Алжір — це ворота, білі, чарівні ворота до цього дивного континенту.
Та спочатку треба добратись туди, а це не всім буває до вподоби. Ти знаєш, що я непоганий верхівець, об’їжджаю коней полковника. Але можна бути добрим кавалеристом і поганим моряком. Це я перевірив на власному досвіді.
Пригадуєш майора Сембретаса, якого ми звали «доктором Блюво»? Коли ми вважали, що нам уже час перепочити добу в шпиталі, в цій землі обітованій, ми з’являлись до нього на прийом.
Він сидів на стільці, розставивши свої товсті ноги І червоних штанях, упершись кулаками в коліна й зігнувши в ліктях руки, і поводив своїми величезними банькатими очима, покусуючи білий вус.
Пам’ятаєш його лікарський припис: «У цього солдаті розлад шлунку. Дайте йому блювотне № 3 за моїм рецептом. Потім дванадцять годин відпочинку, і він видужае.
Воно було всемогутнє, те блювотне, всемогутнє й непереможне. Все-таки ми його ковтали, бо так було треба. Потім, випробувавши рецепт «доктора Блюво», втішалися дванадцятьма годинами цілком заслуженого — відпочинку.
Так от, любий мій, щоб добратись до Африки, треба витерпіти протягом сорока годин сильне блювотне іншого гатунку, за рецептом Трансатлантичної компанії.
Пані Форестьє потирала руки, задоволена з своєї гадки.
Потім підвелась, закурила другу цигарку і почала ходити туди й сюди по кімнаті, диктуючи, пускаючи завити диму, що виходили прямо з маленького круглого отвору між її стиснутими губами, поступово ширились і здіймались угору, залишаючи де-не-де в повітрі сірі биндочки, немов прозорий туман, немов хмаринки, схожі на павутиння. Часом вона відганяла долонею ці легкі, але стійкі штрихи, часом розсікала їх гострим рухом вказівного пальця і потім зосереджено й задумливо дивилась як повільно зникають дві смужки ледь помітного диму.
А Дюруа, підвівши очі, стежив за всіма її жестами, за всіма позами, за всіма рухами тіла та обличчя в цій невиразній грі, що не зачіпала її думки.
Тепер вона вигадувала подорожні пригоди, змальовувала створених її уявою супутників і намічала любовну інтригу з дружиною піхотного капітана, що їхала до свого чоловіка.
Потім, сівши, пані Форестьє почала розпитувати Дюруа про топографію Алжіра, про яку не мала жодного уявлення. Через десять хвилин вона вже знала розташування міста не гірш за нього самого і склала невеличкий розділ з політичної та колоніальної географії, щоб увести в курс подій і добре підготувати читача до розуміння серйозних проблем, які мали бути порушені в наступних нарисах.
Потім вона продовжила це мандрівкою в Оранську округу — фантастичною мандрівкою, де йшлось насамперед про жінок — мавританок, єврейок, іспанок.
— Тільки це й цікавить читача, — зауважила вона.
Закінчила пані Форестьє зупинкою в Саїді, біля підніжжя високих плато, і поетичним, але недовгим романом між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та іспанкою-робітницею з фабрики в Айн-ель-Гадражі, де обробляли альфу [10] . Вона розповідала про їхні нічні побачення на кам’янистих голих скелях, де гавкають і виють шакали, гієни й арабські собаки.
А тоді мовила веселим голосом:
— Продовження завтра!
І додала, піднявшись:
— Ось як пишуть нариси, люб’язний пане. А тепер підпишіть будь ласка.
