Дюруа вагався.
— Та підпишіть же!
Він засміявся і підписав унизу сторінки: «Жорж Дюруа»
Вона все ходила й курила; а він дивився на неї, не знаходячи слів подяки, радіючи з своєї близькості до молодої жінки, пройнятий вдячністю, почуттєвою насолодою від тієї інтимності, що зароджувалася між ними. Йому здавалось, що все навколо було частиною її самої — все, аж до стін, заставлених книжками. Крісла, меблі, повітря, де плавав тютюновий дух, мали в собі щось неповторне, миле, ніжне, захопливе, що йшло від неї.
Раптом пані Форестьє спитала:
— Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель?
Він здивувався.
— Як вам сказати… по-моєму… по-моєму… вона чарівна.
— Справді?
— Звичайно.
Йому хотілось додати: «Але не така, як ви». Проте він не наважився.
Пані Форестьє тим часом провадила:
— А коли б ви знали, яка вона весела, оригінальна, розумна! Це богема, справжня богема. Ось чому чоловік не дуже її любить. Він бачить в ній тільки вади і не цінує чеснот.
Дюруа був уражений, дізнавшись, що пані де Марель заміжня. А проте, це було цілком природно.
Він спитав:
— То в неї є чоловік?.. А чим він займається?
Пані Форестьє тихенько знизала плечима й ворухнула бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк:
— О, він інспектор на Північній залізниці. Щомісяця приїздить у Париж на тиждень. Це, як каже його дружина, «трудова повинність», або «тижнева панщина», або ще «страсний тиждень». Коли ви познайомитесь із нею ближче, то побачите, яка це мила й розумна жінка. Навідайте її цими днями.
Дюруа забув, що йому час іти; йому здавалося, що він залишиться тут назавжди, що він у себе дома.
Аж тут двері безгучно розчинились, і ввійшов якийсь високий пан; про нього не доповіли.
Він спинився, побачивши незнайомого чоловіка. Пані Форестьє ніби зніяковіла на мить, потім мовила своїм звичайним голосом, хоч обличчя її трохи зашарілося:
— Та заходьте ж, дорогий друже. Я вас познайомлю-з близьким приятелем Шарля — з паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом.
Потім, додала вже іншим тоном:
— Найкращий і найближчий наш друг — граф де Водрек
Чоловіки розкланялись, дивлячись один одному просто в вічі, і Дюруа відразу ж почав прощатись.
Його не затримували. Він пробелькотів слова подяки, потиснув простягнену руку молодої жінки, ще раз уклонився гостеві, в якого не сходив з обличчя холодний і поважний вираз світської людини, і вийшов зовсім збентежений, наче щойно скоїв якусь дурницю.
Опинившись на вулиці, він відчув, що йому сумно, незручно, що його гнітить невиразна туга. Він простував навмання, питаючи себе, чому його охопила ця раптова журба, і не знаходив відповіді, але сувора постать графа де Водрека — немолодого вже, сивого, із спокійним і гордовитим виглядом багатого й можновладного пана — раз у раз зринала в його пам’яті.
Нарешті він збагнув: саме прихід цього незнайомця, котрий урвав чарівну розмову, таку любу його серцю, і породив у ньому те відчуття холоду й безнадії, що його часом викликає в нас чуже горе, випадкове слово, якась дрібниця.
І Дюруа здавалося, що цей чоловік був теж, не знати чому, невдоволений, заставши його там.
Йому більше не було чого робити аж до третьої години, а не минув іще й полудень. У кишені бряжчало шість франків п’ятдесят сантимів. Він пішов поснідати до дешевого ресторану Дюваля. Потім побродив по бульвару; а коли пробило третю годину, піднявся сходами до редакції «Французького життя».
Кур’єри сиділи на лавці й чекали, схрестивши руки, а за конторкою, схожою на професорську кафедру, швейцар розбирав свіжу кореспонденцію. Це було поважне видовище, що мало навіяти пошану відвідувачам. Службовцям не бракувало статечності, гідності, шику, як і належить у приймальні великої газети.
Дюруа спитав:
— Скажіть, будь ласка, можна бачити пана Вальтера?
Швейцар відповів:
— Пан видавець на засіданні. Почекайте трохи, будь ласка…
І він показав на приймальну, повнісіньку різного люду.
Тут були добропристойні пани з орденами і неохайні чоловіки в застебнутих аж до шиї сурдутах, за якими не видно було сорочок, зате на грудях красувалися цілі малюнки з плям, що нагадували обриси континентів та морів на картах. Поміж цих людей було троє жінок. Одна з них — гарненька, весела, чепурно вдягнена, схожа на кокотку; її сусідка — із зморшкуватим обличчям — теж добре, але строго вдягнена, в ній було щось пошарпане, штучне, властиве колишнім актрисам, якась удавана, злиняла молодість, немов згірклі пахощі кохання.
Третя жінка, в жалобі, сиділа у кутку в позі безутішної вдови. Дюруа подумав, що вона прийшла просити милостиню.
Тим часом нікого не впускали, хоч минуло вже понад двадцять хвилин.
Дюруа спало на думку звернутися знову до швейцара.
— Пан Вальтер призначив мені побачення о третій годині,— сказав він. — Прошу, гляньте, чи нема тут мого друга пана Форестье.
Тоді його провели довгим коридором до просторої кімнати, де четверо панів сиділи й щось писали за широким зеленим столом.
Форестьє стояв перед коміном, курив цигарку і грав у більбоке. Він був дуже вправний у цій грі і з кожним ударом насаджував величезну самшитову кулю на тонке дерев’яне вістря.
Він рахував:
— Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…
Дюруа перебив його:
— Двадцять шість.
Приятель підвів очі, не перестаючи рівномірно рухати рукою.
— А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен сильніший за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли те старе опудало Норбер грає в більбоке. Він роззявляє рота, немов хоче проковтнути кулю.
Один із співробітників повернув голову до нього:
— Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке з антільського дерева. Воно належало, кажуть, іспанській королеві. Правлять за нього шістдесят франків. Це недорого.
— А де це? — спитав Форестьє.
І, промахнувшись на тридцять сьомому ударі, він одчинив шафу, де Дюруа побачив два десятки чудових більбоке, вишикуваних і перенумерованих, наче в колекції.
Поклавши своє більбоке на звичайне місце, Форест повторив:
— Де ж вона, ця дорогоцінність?
Журналіст відповів:
— В одного касира з «Водевіля». Я принесу тобі його завтра, якщо хочеш.
— Принеси. Коли воно справді гарне, я візьму; запас біди не чинить.
Потім, обернувшись до Дюруа, сказав:
— Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, а то ти міг би протупцятись тут до сьомої години.
