Вони проминули приймальну, де ті ж самі особи сиділи на тих самих місцях. Тільки-но з’явився Форестьє, молода жінка і стара актриса хутко підвелись і підійшли до нього.
Він відвів їх, одну після одної, до вікна, і, хоч вони намагались розмовляти півголосом, Дюруа почув, що його приятель обом казав «ти».
Потім, одчинивши ще двоє оббитих дверей, вони пройшли до видавця.
Засідання, що тривало вже з годину, було партією в екарте з деякими із тих панів у циліндрах з пласкими крисами, яких Дюруа бачив учора.
Пан Вальтер тримав карти і грав із зосередженою увагою й обережними рухами, а супротивник його кидав, піднімав і перевертав легкі кольорові листки спритно, вправно й зграбно, як досвідчений картяр. Норбер де Варен писав статтю, сидячи в директорському кріслі, а Жак Ріваль лежав на дивані й курив сигару, заплющивши очі.
В душному кабінеті тхнуло запахом шкіряних меблів, тютюновим димом і друкарнею — специфічним запахом редакційних приміщень, знайомим усім журналістам.
На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями височіла величезна купа паперів: листи, візитні картки, газети, журнали, рахунки постачальників, друковані видання.
Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли за стільцями партнерів і бились об заклад, й мовчки почав спостерігати гру. Потім, коли старий Вальтер виграв, він сказав:
— Ось мій друг Дюруа.
Видавець кинув на прибулого швидкий погляд поверх окулярів і спитав:
— Принесли статтю? Вона дуже прийшлася б до часу, В зв’язку з дискусією Мореля.
Дюруа вийняв з кишені складені вчетверо аркуші паперу.
— Ось, пане.
На обличчі патрона відбилося задоволення, і, всміхаючись, він сказав:
— Дуже добре, дуже добре. Ви додержуєте слова. Чи треба мені переглянути це, Форестьє?
Той поквапився відповісти:
— Не варто, пане Вальтер: я допоміг панові Дюруа скласти статтю, щоб показати, як це робиться. Вона дуже гарна.
Вальтер, беручи карти, що здавав якийсь високий, худий пан, депутат лівого центру, байдуже кинув:
— От і добре.
Форестьє не дав йому почати нову партію й нахилився до його вуха:
— Ви пам’ятаєте, що обіцяли мені взяти Дюруа на місце Марамбо? Дозволите прийняти його на тих самих умовах?
— Так, звичайно.
Взявши приятеля під руку, Форестьє потяг його геть, а пан Вальтер знову захопився грати.
Норбер де Варен не підвів голови, він ніби не бачив чи не впізнав Дюруа. Жак Ріваль, навпаки, потиснув йому руку підкреслено і навмисно міцно, як добрий товариш, що на нього можна покластися в разі потреби.
Вони знову проминули приймальню; всі підвели на них очі, і Форестьє сказав наймолодшій жінці — досить голосно, щоб почули й інші відвідувачі:
— Видавець незабаром прийме вас. У нього зараз нарада з двома членами бюджетної комісії.
І він швидко пішов далі, поважний і заклопотаний, немов мав терміново скласти депешу надзвичайної ваги.
Коли вони вернулись до редакційної кімнати, Форестьє; відразу ж узявся до свого більбоке і, граючи та уриваючиї фрази, щоб рахувати удари, сказав Дюруа:
— Так от. Ти приходитимеш сюди щодня о третій годині, і я виряджатиму тебе по інформації, і ти будеш добувати їх, — іноді вдень, іноді ввечері, іноді вранці… Раз!.и Насамперед я дам тобі рекомендаційного листа до начальника першого відділу префектури поліції… Два!., а він познайомить тебе з якимсь зі своїх службовців. І ти зв’яжешся з ним, щоб одержувати всі важливі новини. Три!., про справи префектури, новини офіційні й напівофіційні, певна річ. Щодо деталей, ти звернешся до Сен- Потена, він усе добре знає… Чотири!.. Ти побачишся з ним; зараз або завтра. Головне — навчитись витягати відомості з тих людей, до яких я тебе посилатиму… П’ять!., і пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері… Шість!.. За це тобі плататимуть двісті франків на місяць, плюс два су від рядка за цікаву хроніку з твого власного матеріалу… Сім!., плюс так само два су від рядка за статті, що тобі їх замовлятимуть на різні теми… Вісім!..
Далі Форестьє поринув у гру і поволі рахував: «Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять». Він промахнувся на чотирнадцятому ударі й вилаявся:
— Сто чортів, от кляте тринадцять, завжди воно мене підводить! Я, напевно, помру тринадцятого.
Один із журналістів, скінчивши роботу, теж узяв більбоке з шафи; це був маленький чоловічок, що виглядав як дитина, хоч йому було вже років тридцять п’ять; увійшло ще кілька журналістів і теж повиймали свої іграшки. Незабаром їх було вже шестеро; вони стояли коло стіни й однаковим і рівним рухом підкидали в повітря кульки — червоні, жовті, або чорні, залежно від породи дерева. Тільки-но почалося це змагання, двоє співробітників, які ще працювали, теж повставали, щоб рахувати удари.
Форестьє виграв одинадцять очок. Чоловічок, схожий на хлопчака, програв; він дзвінком викликав кур’єра і наказав:
— Дев’ять кухлів пива.
І вони знову заходилися грати, чекаючи прохолодного напою.
Дюруа випив кухоль нива з своїми новими колегами, а потім спитав у приятеля:
— Що я повинен робити?
Форестьє відповів:
— На сьогодні в мене нема для тебе нічого. Можеш іти, коли хочеш.
— А… наш… наш нарис… чи він піде сьогодні ввечері до друкарні?
— Так, але не турбуйся: я сам виправлю коректуру. Напиши продовження на завтра і приходь о третій пополудні, як сьогодні.
І Дюруа, потиснувши всім руки, не знаючи навіть імен цих осіб, зійшов униз розкішними сходами, радісний і щасливий.
IV
Жорж Дюруа погано спав уночі,— так муляло його бажання побачити свій нарис у газеті. Ледве розвиднілось, він був уже на ногах і блукав по вулиці,— куди раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска.
Тоді він побравсь аж до Сен-Лазарського вокзалу, бо добре знав, що «Французьке життя» потрапить туди перше, ніж до його кварталу. Однак і туди прийшов завчасу. Чекаючи, міряв тротуар сягнистими кроками.
Він побачив продавщицю, яка відчинила свою засклену крамничку; потім помітив чоловіка, що ніс на голові купу великих згорнутих аркушів. Кинувся до нього, але це були «Фігаро», «Жіль Блаз», «Галл», «Новини дня» та ще дві-три ранкові газети; «Французького життя» не було.
Страх пойняв його. А що, коли відклали «Спогади африканського стрільця» на завтра, або ж коли випадком, в останню хвилину, нарис не сподобався старому Вальтерові?
Повертаючись до кіоска, Дюруа побачив, що газету вже продають, а він і не помітив, як її принесли. Підбіг, кинув три су, розгорнув газету і переглянув заголовки на першій сторінці. Нічого! Серце в Дюруа закалатало; він перегорнув сторінку і з невимовним хвилюванням прочитав унизу шпальти великими літерами: «Жорж Дюруа».
Є! Яка радість!
Він ішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, в капелюху набакир, йому хотілось спиняти
