Минула вже десята година, коли він подзвонив до приятеля.
Слуга відповів:
— Пан зайнятий.
Дюруа й не подумав, що Форестьє може бути дома. Проте він не відступався:
— Скажіть йому, що це я, в терміновій справі.
Хвилин через п’ять він входив до кабінету, де провів недавно такий чудовий ранок.
У тому кріслі, де вчора сидів він, умостився Форестьє, в халаті, пантофлях, англійській шапочці; він писав, а його дружина, в тому ж самому білому пеньюарі, стояла, спершись ліктем на камін, з цигаркою в роті, і диктувала.
Дюруа промимрив, спинившись на порозі:
— Перепрошую, що потурбував вас.
Його приятель, обернувши до нього сердите обличчя, пробурчав:
— Ну, чого тобі треба? Кажи швидше — ми не можемо гаяти часу.
Дюруа, геть знітившись, пробелькотів:
— Та ні, нічого, іще раз вибачайте…
Але Форестьє розлютився:
— Сто чортів! Ну, то кажи вже! Адже ти вдерся сюди не для того, щоб тільки привітатися з нами?
Годі Дюруа, дуже схвильований, наважився:
— Ні… ось… річ у тому… у мене все ще не виходить той нарис… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві того разу… що я сподівавсь… що я насмілився прийти…
Форестьє перебив його:
— Та ти, далебі, глузуєш із людей! Гадаєш, що я працюватиму за тебе, а тобі лишиться тільки ходити до каси наприкінці місяця? Бач, який спритник!
Молода жінка курила далі, не кажучи й слова, та все посміхалася загадковою усмішкою, схожою на машкару чемності, за якою чаїться іронія.
А Дюруа, спалахнувши, белькотав:
— Вибачте… я гадав… я думав…
Нараз голос його зміцнів, і він сказав:
— Прошу ласкаво пробачити мені, пані; я щиро дякую за той чудовий нарис, який ви за мене написали вчора.
Він уклонився, сказав Шарлеві: «Я буду в редакції о третій», — і вийшов.
По дорозі додому він бурчав:
— Гаразд, я напишу його сам, і вони побачать…
Вернувшись, Дюруа одразу ж сів писати; гнів підбурював його.
Він повів далі інтригу, яку розпочала нані Форестьв, нагромаджував деталі в дусі бульварного роману — неймовірні пригоди і пишномовні описи в незграбному стилі гімназиста та в унтер-офіцерських висловах. Через годину він дописав нарис, що скидався на якусь безглузду мішанину, і впевнено поніс його до «Французького життя».
Першим, кого він зустрів, був Сен-Потен, що міцно, наче спільникові, потиснув йому руку й спитав:
— Читали мою розмову з китайцем та індійцем? Кумедно, авжеж? Увесь Париж зацікавився цим. А я й кінчика їхнього носа не бачив.
Дюруа нічого ще не читав, він узяв газету й переглянув довгий допис під назвою: «Індія і Китай», тим часом як репортер показував йому й підкреслював найцікавішу місця.
Прийшов Форестьє, заспаний, заклопотаний, з діловим виглядом.
— А, гаразд, ви мені обидва потрібні.
І він дав їм вказівки про ряд політичних інформацій, треба було здобути на вечір.
Дюруа поклав перед ним нарис:
— Ось продовження статті про Алжір.
— Чудово, давай сюди: я зараз віднесу патронові.
Розмова на цьому скінчилась.
Сен-Потен потяг свого нового колегу за собою, і, коли вони опинились у коридорі, сказав:
— Ви вже ходили до каси?
— Ні. Навіщо?
— Навіщо? Щоб одержати гроші. Бачите, платню завжди слід брати за місяць наперед. Ніхто не знає, що може статись.
— Та… я нічого не маю проти.
— Я зараз познайомлю вас із касиром. Він не протестуватиме. Тут добре платять.
Дюруа пішов і одержав свої двісті франків, плюс двадцять вісім франків за вчорашній нарис; разом із рештою платні, яку йому видали в конторі, це становило триста сорок франків.
Таких грошей у нього ще ніколи не було, і йому здавалось, що він розбагатів надовго.
Потім Сен-Потен повів його в редакції чотирьох-п’яти газет-конкурентів, сподіваючись, що інформації, які йому доручили зібрати, там уже відомі і що він зуміє вивідати їх завдяки своїй спритності.
Увечері Дюруа, не маючи більше що робити, надумав зайти до «Фолі-Бержер» і, набравшися зваги, підійшов до контролера:
— Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Я приходив сюди недавно з паном Форестьє, і він обіцяв дістати мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.
Подивились у якийсь список. Його імені там не було. Проте контролер, дуже люб’язний чоловік, сказав:
— Проходьте, пане, і зверніться самі до директора; він, напевно, задовольнить ваше прохання.
Дюруа увійшов і майже відразу зустрів Рашель, ту жінку, з якою він спізнався тут першого вечора.
Вона під ступилася до нього.
— Добрій день, котику. Як ся маєш?
— Якнайкраще, а ти?
— Непогано. Знаєш, з того дня ти мені вже двічі снився.
Потішений Дюруа усміхнувся:
— Он як! Що ж це значить?
— Це значить, що ти мені сподобався, дурнику, і що ми можемо повторити, коли ти захочеш.
— А сьогодні що ти скажеш?
— Залюбки.
— Так… але послухай… — Він завагався, трохи зніяковівши від свого наміру. — Цього разу в мене ні сантима: я був у клубі і програвся дощенту.
Вона глянула йому пильно в вічі, почуваючи брехню інстинктом бувалої повії, що звикла до облудництва та гендлярських викрутів чоловіків, і мовила:
— Жартун! Знаєш, це негаразд — так зі мною поводитись.
Дюруа збентежено всміхнувся:
— Коли хочеш — десять франків, це все, що в мене є.
Вона прошепотіла з безкорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху:
— Байдуже, любчику, я хочу тільки тебе.
І, підвівши зачаровані очі на вуса молодого чоловіка, вона взяла його під руку й закохано схилилась на неї:
— Вип’ємо спочатку гренадину. А потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому доберемось раненько, правда ж?
Дюруа проспав допізна в цієї жінки. Був уже ясний день, коли він вийшов, і ту ж мить йому спало на думку купити «Французьке життя». Він розгорнув газету тремтячою рукою; його нарису не було, і він довго стояв на тротуарі, з тривогою переглядаючи друковані шпальти, сподіваючись знайти нарешті те, чого шукав.
