На серце йому враз ліг важкий тягар, бо після втоми любовної ночі ця неприємність видалась йому справжньою катастрофою.
Він вернувся додому, ліг і заснув, не роздягаючись.
Прийшовши через кілька годин до редакції, Дюруа з’явився до пана Вальтера:
— Сьогодні вранці я був дуже здивований, пане, не побачивши в газеті свого другого нарису про Алжір.
Директор підвів голову і сухо відповів:'
— Я передав ваш нарис вашому другові Форестьє і просив переглянути; він визнав його незадовільним, треба буде переробити.
Дюруа вийшов обурений, не сказавши ні слова, і кинувші в кабінет свого товариша.
— Чому ти не вмістив сьогодні мого нарису?
Журналіст курив цигарку, прихилившись до спинки крісла і поклавши ноги на стіл, забруднюючи каблуками якусь розпочату статтю. Він відповів спокійно, нудним і далеким голосом, що лунав немов із ями:
— Він не сподобався патронові, і той доручив мені повернути його тобі, щоб ти зробив наново. Ось він, візьми.
І він показав пальцем на розгорнуті аркуші, що лежали під прес-пап’є.
Дюруа, зовсім спантеличений, не здобувся на відповідь і мовчки поклав свій нарис до кишені.
Форестьє тим часом повів далі:
— Сьогодні ти підеш спершу до префектури…
Він намітив ряд ділових візитів і зазначив, які саме інформації треба зібрати.
Дюруа пішов, так і не знайшовши ущипливого слівця, якого шукав.
Другого дня він знову приніс свій нарис. Його знову повернули. Коли нарис був перероблений втретє і його теж не прийняли, Дюруа зрозумів, що надто поквапився, що його кар’єра цілком залежить від Форестьє.
Тому він перестав нагадувати про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким і хитрим, коли так треба, і, сподіваючись кращих часів, ретельно виконував свої репортерські обов’язки.
Він познайомився з закулісним життям театру та політики, з приймальнями державних діячів і кулуарами Палати депутатів, він вивчив поважні фізіономії міністерських секретарів і похмурі обличчя заспаних швейцарів.
Він зайшов у сталі зносини з міністрами, швейцарами, генералами, агентами поліції, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, звідниками, вельможними пройдисвітами, світськими людьми, шулерами, візниками, офіціантами кафе та з багатьма іншими; ставши корисливим і байдужим приятелем усіх цих людей, він на всіх дивився однаково, міряючи їх одною міркою, всім давав ту ж саму ціну, бо він зустрічався з ними щодня й щогодини в однаковою метою й настановою і розмовляв з усіма тільки про те, що цікавило його як репортера. Він порівнював себе з людиною, що перекуштувала одне по одному силу-силенну всяких вин і не відрізняла вже шато-марго від аржантейля.
Він незабаром став чудовим репортером, певним у своїх інформаціях, хитрим, метким, спритним — справжнім скарбом для газети, як казав старий Вальтер, що знався на газетних співробітниках.
Проте йому платили тільки по десять сантимів за рядок, плюс двісті франків основної плати; а що життя по бульварах, кафе та ресторанах коштує дорого, то він завжди сидів без сантима і впадав у розпач від своїх злиднів.
«В чому тут секрет?» — думав він, бачачи, що в декого з його колег повні кишені золота, і марно намагаючись збагнути, яких таємних заходів вони вживають, аби забезпечити собі безбідне існування. Заздрощі гризли його, і йому ввижалися якісь невідомі й підозрілі засоби, важливі послуги, ціла система загальноприйнятої й визнаної контрабанди. Ні, він повинен за всяку ціну розгадати цю таємницю, пристати до мовчазної спілки, приєднатись до товаришів, які ділять здобич без нього.
І часто вечорами, дивлячись, як проходять поїзди, він думав про те, як до цього взятись.
V
Минуло два місяці; наближався вересень, а швидка кар’єра, про яку мріяв Дюруа, на його думку, щось надто барилася. Найбільше мучила Дюруа жалюгідність його становища, але він не бачив шляхів, якими можна було б вибитись на вершини житейського добробуту.
Він почував себе замкнутим, замурованим у своєму скромному фахові репортера. Його цінували, але поводились із ним згорда. Навіть Форестьє, якому він робив силу-силенну послуг, не запрошував його більше на обід, ставився до нього як до підлеглого, хоч і називав його по-приятельському на «ти».
Щоправда, вряди-годи Дюруа мав нагоду вмістити яку-небудь статейку; набувши на роботі над хронікою тієї легкості пера і такту, яких йому бракувало, коли він писав свій другий нарис про Алжір, він уже не боявся, що його злободенних заміток можуть не прийняти. Але від цього до фейлетонів на вільну тему або самостійних політичних дописів була така ж відстань, як від візника до пана, що сам правує кіньми на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало Дюруа те, що двері світського товариства були для нього зачинені, що його ніде не вважали за рівного, що в нього не було близьких знайомств із жінками, хоч деякі відомі актриси приймали його часом, з корисливою метою, запросто.
Зрештою, Дюруа знав із досвіду, що всі вони — від світських дам до останньої актриси — почувають до нього особливий потяг, раптову приязнь; і він з нетерпінням стриноженого скакуна рвався назустріч тій, від якої могло залежати його майбутнє.
Не раз уже збирався він відвідати пані Форестьє, але згадка про останню принизливу зустріч спиняла його; опріч того, він чекав, щоб його запросив сам Форестьє. Тоді він згадав про пані де Марель, згадав, що вона просила його заходити, і з’явився до неї якось у вільний час, після полудня.
— Я завжди дома до третьої,— сказала вона того дня, коли вони познайомились.
Він подзвонив біля дверей о пів на третю.
Вона жила на вулиці Верней, на п’ятому поверсі.
На дзвоник вийшла молоденька розпатлана покоївка і сказала:
— Так, пані вдома, але не знаю, чи вона встала.
І розчинила навстіж замкнені двері до вітальні.
Дюруа ввійшов. Кімната була величенька, бідно умебльована і якась занехаяна. Вицвілі старі крісла стояли попід стінами, як розставила їх служниця, ні в чому не почувалось дбайливої й ніжної руки господині, що любить затишок. Чотири жалюгідні картини, що зображали човен на річці, корабель на морі, вітряк у долині і дроворуба в лісі, криво висіли посеред чотирьох стін на нерівних мотузках. Видно було, що вони давно вже так висять перед недбайливим оком байдужої господині.
Дюруа сів і став ждати. Ждав він довго. Потім двері розчинились, і вбігла пані де Марель, в японському кімоно з рожевого шовку, вишитому золотими краєвидами, блакитними квітками й білими пташками. Вона скрикнула:
— Уявіть собі, я була ще в ліжку! Як це мило з вашого боку, що ви зайшли! Я була певна, що ви мене забули.
Вона радісним жестом простягла йому обидві руки, і Дюруа, заспокоєний скромним виглядом помешкання, взяв їх і поцілував одну; він бачив, як це зробив колись Норбер де Варен.
Пані де Марель запросила його сісти; потім, оглядаючи його з голови до ніг, сказала:
— Як ви змінились! У вас куди кращий вигляд. Паризьке життя пішло вам на користь. Ну, розповідайте новини.
І вони почали розмовляти, немов давні знайомі, почуваючи, як між ними раптово зароджується симпатія, почуваючи той струмінь довіри, інтимності й приязні, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі та походження.
Зненацька молода жінка, перериваючи розмову, здивовано мовила:
— Дивно, що мені так легко з вами. Мені здається, ніби я знаю вас уже років із десять. Ми, напевно, будемо друзями. Хочете?
