«Французького життя».
— Наші дами прийдуть разом, — сказав він. — Дуже приємна річ — такі обіди!
Потім він оглянув стіл, погасив один із газових ріжків, що ледве блимав, зачинив одну половинку вікна, щоб не було протягу і, вибравши собі затишне місце, мовив:
— Мені треба дуже берегтись; цілий місяць було краще, а тепер знову погіршало. Я, мабуть, застудився у вівторок, коли виходив з театру.
Двері одчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли обидві дами — під вуалями, тихі, скромні, з тим чарівно-таємничим виглядом, що властивий їм у таких місцях, де кожне сусідство й кожна зустріч трохи страхають.
Коли Дюруа привітався з пані Форестьє, вона почала докоряти йому, що він у них не буває, і, всміхнувшися до своєї приятельки, додала:
— Так, так, ви віддаєте перевагу пані де Марель, для неї у вас вистачає часу!
Потім усі посідали; а коли метрдотель простяг Форестьє карту вин, пані де Марель вигукнула:
— Несіть цим панам, що вони схочуть, а нам — тільки замороженого шампанського, звичайно, найкращого, солодкого шампанського, і більше нічого.
А коли метрдотель вийшов, вона заявила, збуджено сміючись:
— Хочу сьогодні напитись; ми влаштуємо тут бенкет, справжнісінький бенкет.
Форестьє, який, здавалось, не чув Гі, спитав:
— Ви нічого не матимете, якщо я зачиню вікно? У мене вже кілька днів болить у грудях.
— О, будь ласка!
Він зачинив другу половинку вікна і сів, заспокоївшись, з повеселілим обличчям.
Його дружина мовчала, мовби замислившись; вона втупила очі в стіл і дивилась на келихи з тією загадковою посмішкою, яка, начебто завжди щось обіцяла і ніколи не додержувала обіцянки.
Подали остендські устриці — крихітні й жирні, що нагадували маленькі вушка, сховані в черепашках; вони танули в роті, ніби солоні цукерки.
Потім, після супу, подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і почалася розмова.
Говорили спочатку про скандальну пригоду, що наробила галасу — про історію зі світською жінкою, яку приятель її чоловіка застав в окремому кабінеті, де вона вечеряла з іноземним принцем.
Форестьє дуже сміявся з цієї пригоди; обидві жінки заявили, що той нескромний базікало — хам і негідник, Дюруа теж був такої думки і голосно мовив, що в цих справах кожен чоловік — чи то дійова особа, чи то повірник, чи то простий свідок — повинен мовчати, як могила.
— Життя, далебі, було б чудовим, якби ми могли покладатись на абсолютну обопільну скромність! — додав він. — Часто, дуже часто, майже завжди, жінок і спиняє саме страх, що їхню таємницю буде викрито.
І додав, усміхаючись:
— Хіба ж неправда? Скільки жінок віддалися б рапто вому бажанню, несподіваній і гострій миттєвій пристрасті любовній фантазії, якби вони не боялись заплатити жахливим скандалом і гіркими слізьми за цю коротку й легеньку мить щастя!
Він говорив палко і переконливо, немов обороняв чиюсь справу, свою власну справу, немов казав: «А зо мною нема чого боятись такої небезпеки. Спробуйте — побачите самі».
Вони обидві дивились на нього, заохочували його поглядом, вважаючи, що він говорить добре й справедливо, стверджуючи своєю схвальною мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок недовго встояла б, якби вони були певні, що буде збережено таємницю.
А Форестьє, що розлігся на дивані, підібгавши під себе одну ногу і заткнувши серветку за жилет, аби не заляпати фрака, раптом промовив з цинічним сміхом скептика:
— Слово честі, це так, чого б тільки вони не накоїли, якби були певні, що ніхто не дізнається. Сто чортів! Бідолашні чоловіки!
І почалася розмова про кохання. Не визнаючи його за вічне, Дюруа гадав, проте, що воно має бути довгим, має створювати певний зв’язок, ніжну приязнь, довіру. Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався болісними ревнощами, драмами, сценами, благаннями та докорами, що майже завжди супроводять розрив.
Коли він замовк, пані де Марель зітхнула:
— Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її своїми нездійсненними вимогами.
Пані Форестьє докинула, граючись ножем:
— Так… так… добре бути коханою.
І здавалося, що її мрія сягає далі, що вона думає про речі, яких не зважується висловити.
Нової страви довго не приносили, тож вони присьорбували шампанське та гризли скоринки з круглих хлібчиків. І думка про кохання повільно й владно проймала їхні душі, п’янила їх, як іскристе вино, запалювала кров і туманила розум.
Принесли баранячі котлети, соковиті, пухкі, розкладені на густому шарі дрібних головок спаржі.
— Оце, либонь, смакота! — вигукнув Форестьє.
І вони заходилися їсти — поволі, розкошуючи ніжним м’ясом і жирною, як вершки, городиною.
Дюруа вів далі:
— Щодо мене, то коли я кохаю жінку, ніщо на світі більше не існує для мене.
Він сказав це переконано, захоплюючись думкою про любовну насолоду, раюючи від насолоди гастрономічної.
Пані Форестьє прошепотіла з властивим їй байдужим виглядом:
— Ні з чим не можна порівняти щастя від першого стискання рук, коли одна рука питає: «Ви кохаєте мене?» — а друга відповідає: «Кохаю тебе».
Пані де Марель, яка тільки-но знову випила воднодух келих шампанського, весело сказала, ставлячи його на стіл:
— Ну, я не така платонічна.
І всі усміхнулись, схвалюючи її слова; очі в усіх заблищали.
Форестьє розлігся на дивані, розкинув руки і, спершись на подушки, заговорив серйозним тоном:
— Така щирість робить вам честь і доводить, що ви — практична жінка. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?
Вона поволі знизала плечима з безмежною, підкресленою зневагою і мовила, карбуючи кожне слово:
— У пана де Мареля нема своєї думки про це. Він… він утримується.
І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила в квітучий сад вишуканих нескромностей.
Настав час тонких натяків, слів, що ледь піднімають завіси, як жінки ледь піднімають сукні, момент мовних хитрощів, вправного й прихованого зухвальства, безсоромного лицемірства, що показує оголені образи манівцями, коли перед духовним зором умить постає все те, чого не можна сказати, й що робить можливим для світських людей своєрідне витончене й таємниче кохання, нечистий контакт думок, бентежливо й чуттєво викликаючи раптом в уяві всі таємні безсоромні й жадані деталі плотського єднання.
Принесли печеню — смажених куріпок та перепілок — і до них — зелений горошок, потім — гусячий паштет, а до нього — салат, що його мереживне листя, немов зелений мох, заповнювало широкий салатник. Вони їли все це машинально, не розбираючи смаку, захопившись розмовою, поринувши в любовну купіль.
Жінки говорили вже надто ризиковані речі: пані де Марель — з властивою їй відвертістю, що скидалась на виклик; пані Форестье— з чарівною стриманістю, з відтінком соромливості в тоні, в голосі, в усмішці і в усій манері, що мало пом’якшувати, а насправді ще більше підкреслювало сміливі слова, які лилися з її уст.
Форестьє, зовсім розкинувшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і кидав часом таке зухвале або таке цинічне слівце, що жінки, збентежені формою вислову та задля пристойності, ніби трохи ніяковіли на якусь мить. Пустивши надто непристойний дотеп, він додавав:
— Чудово, голуб’ята! Якщо і далі ви так поводитиметесь, то накоїте дурниць.
