— Не забудь же головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про англійські інтриги та про їхні надії на втручання Європи, зокрема Франції.
Він замовк, потім докинув, не дивлячись ні на кого:
— Нашим читачам буде дуже цікаво дізнатись, що саме думають у Китаї та в Індії про ці питання, які так хвилюють зараз громадську думку.
Далі мовив уже до Дюруа:
— Придивляйся, як Сен-Потен візьметься за це, — він чудовий репортер, — і постарайся навчитись вивідувати в людини все за п’ять хвилин.
І він знову почав поважно писати, з видимим бажанням визначити дистанцію, показати місце своєму колишньому товаришеві й новому співробітникові.
Вийшовши з кімнати, Сен-Потен засміявся і сказав Дюруа:
— От блазень! Він кривляється навіть перед нами. Можна справді подумати, що він має нас за своїх читачів.
Вони подалися на бульвар, і репортер спитав:
— Вип’ємо чого-небудь?
— Охоче. Сьогодні така спека!
Вони зайшли до кафе і замовили собі холодного пива. Сен-Потен розговорився. Він розповідав про всіх співробітників і про газету, наводячи безліч приголомшливих подробиць.
— Патрон? Справжній єврей! А єврея, знаєте, не переробиш. Ну й народ!
І він став розказувати про дивовижну скупість патрона скупість, властиву синам Ізраїля, про копійчану ощадливість, про те, як той торгується з усіма, немов із куховаркою, про ганебні знижки, яких Вальтер вимагає і добивається, про всі його лихварські, глитайські риси.
— А втім, він славний чолов’яга, ні в що не вірить і всіма крутить. Його газета — офіціозна, католицька, ліберальна, республіканська, орлеаністська — листковий торт для всіх, роздрібна крамничка, заснована тільки для того, щоб підтримувати його біржові операції та всякі оборудки. В цьому він справді маху не дасть, він заробляв мільйони через акціонерні товариства, в яких нема й чотирьох су капіталу.
Сен-Потен говорив далі, звертаючись до Дюбуа «любий друже».
— І в цього скупія трапляються часом вислови зовсім як у Бальзака. Уявіть собі, я був недавно в його кабінеті разом із отим старим опудалом — Норбером — та отим Дон Кіхотом — Рівалем, і ось приходить Монтелен, наш адміністратор, зі своєю сап’яновою текою під пахвою. І тією текою, що її знає весь Париж. Вальтер підняв ніс і спитав:
«Що нового?»
Монтелен відповів простодушно:
«Я оце заплатив шістнадцять тисяч франків, які ми були винні за папір».
Патрон аж підскочив від подиву:
«Що ви кажете?»
«Я заплатив панові Пріва».
«Та ви з глузду з’їхали!»
«Чому?»
«Чому… чому… чому…»
Він зняв окуляри, протер їх. Потім усміхнувся тією кумедною усмішкою, яка розсуває його товсті шоки кожного разу, коли він має сказати щось лукаве чи ущипливе, і мовив глузливо й переконано:
«Чому? Тому, що ми могли б дістати на цьому ділі від чотирьох до п’яти тисяч франків знижки».
Монтелен, уражений, сказав:
«Але ж, пане директор, всі рахунки були правильні, я перевірив їх, і ви їх затвердили…»
Тоді патрон, знову споважнівши, заявив:
«Не можна бути таким наївним. Знайте, пане Монтелен, що завжди треба нагромаджувати борги, аби потім добиватися знижки».
І Сен-Потен додав, кивнувши головою з виглядом знавця:
— Що? Хіба це не Бальзак?
Дюруа не читав Бальзака, але відповів переконано:
— Так, слово честі.
Потім репортер говорив про пані Вальтер — ту вгодовану індичку; про Норбера де Варен — того старого невдаху; про Ріваля — ту бліду копію Фервака[11]. Нарешті, він дійшов і до Форестьє:
— Щодо цього, то йому поталанило в шлюбі, та й годі.
Дюруа спитав:
— А хто така його дружина?
— О, це пройда, це хитра штучка. Це коханка одного старого жуїра, на ім’я Водрек, графа де Водрека, що подарував їй посаг і видав її заміж.
Дюруа раптом відчув холод, якийсь нервовий дрож і бажання вилаяти, ударити цього балакуна. Проте він тільки спинив його, щоб спитати:
— Сен-Потен [12] — це ваше справжнє прізвище?
Той простодушно відповів:
— Ні, мене звуть Тома. Це мене в газеті прозвали Сен-Потеном.
Дюруа розплатився за напої й мовив:
— Здається, вже досить пізно, а нам треба ще відвідати двох благородних вельмож.
Сен-Потен зареготав:
— Який ви ще наївний! Невже ви гадаєте, — я отак і побіжу розпитувати того китайця й того індійця, що воня думають про Англію? Нібито я не знаю краще за них, ще саме вони повинні думати для читачів «Французького життя». Я брав інтерв’ю у п’ятисот — ніяк не менше — з них, таких-от китайців, персів, індійців, чілійців, японців та інших. Всі вони відповідають одне й те саме. Мені треба тільки взяти свою замітку про останнього з них і переписати її слово в слово. Змінюється заголовок, ім’я, титули, вік, почет — ото й усього. О, в цьому не слід помилятися, а такі «Фігаро» або «Галл» далися б мені взнаки. Але про це я за п’ять хвилин дізнаюсь від швейцарів у готелях «Континенталь» та «Брістоль». Ми підемо туди пішки, покурюючи сигари. Одержимо п’ять франків за візника. Ось, любий мій, як чинять практичні люди.
Дюруа спитав:
— За таких умов, мабуть, вигідно бути репортером?
Журналіст таємниче відповів:
— Так, але ні на чому стільки не заробиш, як на хроніці, що є замаскованою рекламою.
Вони підвелися й попрямували по бульвару в напрямиі до церкви Магдаліни. Зненацька Сен-Потен сказав:
— Знаєте, якщо у вас є справи, то мені ви не потрібні.
Дюруа потиснув йому руку і пішов геть.
Думка про те, що ввечері треба писати нарис, не давалй йому спокою, і він почав обмірковувати її. Він добирав ідеї думки, висновки, анекдоти і дістався так аж до кінці Єнісейських Полів, де перехожих було небагато, бо Париж обезлюднів у ці задушливі дні.
Пообідавши в ресторанчику на майдані Етуаль, біля Тріумфальної арки, він поволі вернувся пішки додому через зовнішні бульвари і сів до стола працювати.
Та тільки-но його погляд упав на великий аркуш білого паперу, як усі думки зникли з голови, немов і самий його мозок вивітрився. Він намагався докупи зібрати уривки спогадів та зафіксувати їх, але вони щезали, щойно він їх відновлював, або ж роїлися роєм, і він не знав, як їх відтворити, в якій формі, з чого почати.
Промучившись годину і списавши п’ять аркушів паперу варіантами першої фрази, він сказав собі: «Я ще не досить набив руку в цьому ділі. Мені потрібна ще одна лекція». І він затремтів від нетерпіння на саму згадку про спільну працю з пані Форестьє, передчуваючи довге, інтимне, сердечне й ніжне побачення з нею наодинці. Він швиденько ліг спати, майже боячись тепер братися до роботи, щоб йому часом не пощастило.
Другого дня Дюруа устав пізно, бо навмисне відсував цей візит, наперед смакуючи його.
