перехожих і казати їм: «Купуйте цю газету, купуйте! Тут є мій нарис». Він ладен був крикнути на все горло, як кричать вечорами на бульварах: «Читайте «Французьке життя», читайте нарис Жоржа Дюруа «Спогади африканського стрільця»!
І раптом йому забаглося самому перечитати цей нарис, перечитати десь у людному місці, щоб усі бачили. Він почав шукати кафе, де були б уже відвідувачі. Ходиі довго. Нарешті вмостився у якогось виноторговця, де вже було досить людно, і замовив рому, так само, як замовив би абсенту, не думаючи про ранній час. Тоді крикнув:
— Гарсоне, дайте мені «Французьке життя»!
Чоловік у білому фартуху підбіг до нього:
— У нас нема цієї газети, пане, ми одержуємо тільки! «Поклик», «Вік», «Ліхтар» і «Паризький листок»…
Дюруа сказав обурено й зневажливо:
— Оце так крамниця! Тоді підіть купіть мені.
Гарсон побіг і приніс газету. Дюруа став читати свій нарис. Він кілька разів промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!» — щоб сусіди звернули увагу і поцікавились, що там є, в отій газеті. Потім, виходячи, залишив її на столику. Господар помітив це і покликав його:
— Пане, пане, ви забули газету!
Дюруа відповів:
— Залишаю її вам, я вже прочитав. До речі, там сьогодні є дуже цікавий нарис.
Він не сказав, який саме нарис, але побачив — один із відвідувачів узяв «Французьке життя» зі столика.
«Що ж мені тепер робити?» — подумав Дюруа і вирішив піти в свою контору, одержати місячну платню й заявити про те, що не працюватиме там більше. Він наперед уже тремтів від утіхи, уявляючи собі обличчя начальника й товаришів по службі. Особливо тішила його думка про те, як сторопіє начальник.
Він прямував поволі, щоб не прийти раніше, ніж о пів на десяту, бо каса відчинялась тільки о десятій.
Контора, де працював Дюруа, містилась у великій темній кімнаті — взимку газ горів тут мало не цілий день. Вона виходила у вузький двір, напроти інших контор. У цій кімнаті сиділо восьмеро службовців та ще заступник начальника в кутку, за параваном.
Дюруа спершу пішов по свої сто вісімнадцять франків двадцять п’ять сантимів, що лежали в жовтому конверті у шухляді касира, а потім з виглядом переможця вступив у простору робочу кімнату, де провів стільки днів.
Щойно він увійшов, його покликав заступник начальника пан Потель:
— А, це ви, пане Дюруа? Начальник уже кілька разів питав про вас. Ви ж знаєте, що він не дозволяє хворіти два дні поспіль без довідки від лікаря.
Дюруа, що стояв посеред контори, готуючи свій ефектний виступ, голосно відповів:
— А мені начхати на це, от що!
Між службовцями пройшов рух подиву: розгублене обличчя пана Потеля виринуло поверх паравану, за яким він сидів, немов у ящику. Він ховавсь там від протягів, яких страшенно боявся, бо хворів на ревматизм. Він тільки зробив у папері дві дірочки, щоб пильнувати своїх підлеглих.
Чути було, як муха пролетить. Нарешті заступник нерішуче спитав:
— Що ви сказали?
— Я сказав, що мені начхати на це. Я прийшов сьогодні тільки для того, щоб подати у відставку. Я став співробітником «Французького життя», одержуватиму п’ятсот франків на місяць, плюс гонорар від рядка. Я навіть дебютував уже цього ранку.
Він хотів розтягти насолоду, але не міг утриматись — виклав усе відразу.
А втім, ефект був надзвичайний. Всі закам’яніли.
Тоді Дюруа заявив:
— Я попереджу пана Пертюї, а потім прийду попрощатися з вами.
Не встиг він увійти до начальника, як той закричав:
— А, це ви! Вам відомо, що я не допущу…
Дюруа урвав його на слові:
— Не варто так репетувати…
Пан Пертюї був товстун, червоний, мов півнячий гребінь; він аж захлинувся від подиву.
А Дюруа повів далі:
— Досить із мене вашої лавочки! Цього ранку я дебютував у газеті, де мене чекає чудове становище. Моє шанування.
І він вийшов. Він помстився.
Він справді зайшов потиснути руки своїм колегам, які ледве зважувалися розмовляти з ним, боячись скомпрометувати себе, бо чули крізь непричинені двері його розмову з начальником.
Дюруа знову опинився на вулиці з платнею в кишені. Він дозволив собі добрячий сніданок у пристойному недорогому ресторані; потім знову купив і залишив на столику «Французьке життя». Зайшов у кілька крамниць, де накупив різних дрібниць, аби тільки відіслати їх до себе та сказати своє ім'я — Жорж Дюруа. Він додавав:
— Я — співробітник «Французького життя».
Він називав вулицю й номер будинку, не забуваючи попередити:
— Залиште це у консьєржа.
А що в нього був іще час, то він зайшов у моментальну літографію, де візитні картки виготовлялися на очах у клієнтів, і замовив аж сотню карток, на яких під прізвищем було зазначено його нове звання.
Потім він подався до редакції.
Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають підлеглих.
— А, це ти! Дуже добре. В мене якраз є діло для тебе. Почекай хвилин десять — я закінчу свою роботу.
І він знову взявся до початого ним листа.
По другий бік великого стола якийсь чоловік, дуже блідий, обрезклий, товстелезний, лисий, з зовсім білим блискучим черепом, писав, ухнюпивши носа в папір, бо був надзвичайно короткозорий.
Форестьє спитав його:
— Слухай, Сен-Потене, о котрій годині ти підеш брати інтерв’ю у тих панів?
— О четвертій.
— Візьмеш з собою нашого молодого колегу — Дюруа, розкриєш перед ним фахові секрети.
— Гаразд.
Далі, обернувшись до свого приятеля, Форестьє докинув:
— Ти приніс продовження нарису про Алжір? Початок мав великий успіх.
Дюруа зніяковів і пробурмотів:
— Ні, я гадав, що встигну після полудня… У мене була сила-силенна справ… я не міг…
Форестьє невдоволено знизав плечима:
— Коли ти й далі працюватимеш неакуратно, то зіпсуєш собі кар’єру, от що. Старий Вальтер розраховував на твій нарис. Я йому скажу, що він буде готовий завтра. Коли ти думаєш, що можна нічого не робити і одержувати гроші, то помиляєшся.
Помовчавши, він додав:
— Треба ж кувати залізо, доки гаряче, сто чортів!
Сен-Потен підвівся:
— Я готовий, — мовив він.
Тоді Форестьє відхилився на спинку стільця, прибрав майже урочисту позу, щоб дати інструкції, і сказав, обернувшись до Дюруа:
— Так от. У нас в Парижі вже два дні перебуває китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континен-талі», і раджа Тапосаїб Рамадерао-Палі, що спинився в «Брістолі». Ви візьмете у них інтерв’ю.
Він звернувся до Сен-Потена:
