Сара була вже дома, коли пара їхнiх коней, запряжених у бричку, пiдбiгла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, — вiн не застав її вдома й помчав до батюшки, — а тому й була здивована, що конi самi вернулись додому; але, пiдбiгши до брички, вона побачила батька, який лежав на днi її й стогнав.
— Що з вами, тату? — кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому пiдвестися.
Блiдий Гершко, обливаючись холодним потом, тiльки дрижав i бурмотiв щось незрозумiле. Сара могла розiбрати тiльки три слова: 'гайдамаки', 'повiсив' i 'ге-шторбен''.
Майже цiлу нiч промучилась Сара з очманiлим вiд переляку батьком, який дiстав мало не нервову гарячку; над ранок вiн нарештi заснув, але й весь наступний день схоплювався з лiжка й кричав: 'Держи дверi… гайдамаки!' Аж на третiй день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокiйним, крижаним тоном.
— Слухай, Саро, — почав вiн урочисто, — i хай кожне слово моє змiєм Мойсея вповзе в твоє серце й зцiлить його вiд чорної, страшної недуги або вб'є його отрутою! Справжнiй, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой — гiрший за собаку!
— Але мiж ними є добрi й чеснi люди, — тихо мовила Сара.
— Вей з мiр!2 — скрикнув Гершко, почервонiвши вiд гнiву, i пiдступив до Сари. — Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопiв? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повiсили твого батька… так, так, так — у попа ховалися гайдамаки… а дочка за розбiйникiв заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз пiдеш туди, я уб'ю тебе, а всiх твоїх приятелiв викажу пановi губернатору!
Пiсля цiєї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею i вдень i вночi, мов тiнь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нiкуди надовго; вiн щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вiльшану, то в Мотронiвку, то ще до якихось євреїв, — але на нiч майже завжди повертався додому.
Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришiв переслiдував його скрiзь i гнав у сутiнках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповiсти про появу розбiйникiв пановi губернатору й пошукати пiд його охороною захисту, але Залiзнякова погроза морозила йому кров i сковувала волю…
Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, бiля дорогої подруги та її коханого брата; спогади про них злилися в її серцi в якийсь спiвучий звук, що тяг її з цiєї душної тюрми, вiд цього змiїного сичання злоби туди, на волю, на сонячне свiтло, на широчiнь, де ласкою всмiхалися уста, де любов'ю свiтилися очi. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В її головi роїлися пiдбитi, безкрилi думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманiтне життя та пiти до них назавжди… Але вони, бiдолашнi, такi слабкi й безсилi: вона б принесла їм новi муки, новi напастi, та й годi!.. О, їй сама смерть не страшна: вона тiльки визволить її вiд насильства батька й кагалу!.. Хоч би звiсточка якась, хоч би знати, що там дiється пiд тополями?!
Так минали днi за днями в марнiй тузi. Сара поблiдла й схудла; чорнi очi її стали ще чорнiшi й бiльшi… Вдень, у метушнi й клопотi, їй було легше, а коли надходив вечiр, тодi пiдповзала вкупi з сутiнками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку свiтличку, що була поруч з батькiвським великим покоєм i правила дiвчинi за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цiлу нiч. Єдине вiкно у спальнi було забите цвяхами й навiть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, пiд папером, була розбита; зрадiвши цьому, вона обережно пiдрiзала знизу папiр i, пiдiймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в'язницi ввечерi, Сара сiдала коло цього вiкна й, пiднявши папiр, прислухалася до звукiв життя, що похмуро текло каламутним струмком i безрадiсно згасало в темрявi ночi… Сарi раз пощастило почути якусь тихеньку пiсеньку, що повторювалася через однаковi промiжки часу то в тому, то в другому мiсцi, поблизу корчми. Мабуть, пiсенька та була сигналом, i Сара почала уважно прислухатися:
— Господи! Та цей же голос я знаю, — скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. — Так, так… то спiває Прiся… вона хоче подати менi звiсточку… Але як вiдгукнутися, як подати знак, що я тут?
Сара пiдiйшла до дверей: Ривка не спала.
— Дай менi води! — гукнула Сара їй крiзь дверi, й коли стара пiшла в сiни, Сара пiдбiгла до вiкна й квапливо крикнула:
— Завтра сюди!
Цiлий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та бiльше нiчого вона не могла придумати, як тiльки напоїти вiдьму: дiвчина знала, що Ривка любить мед i що батько майже нiколи не частував її таким дорогим напоєм.
Надвечiр Сара збiгала в погрiб i наточила добрий кухоль старого, мiцного меду, та ще влила в нього чарки двi горiлки, а собi взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батьковi про цi її маленькi пустощi. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втiху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, i мед незабаром зробив своє: навiть дiйти до свого поста не змогла Ривка, а, вiдповзши трохи, тут-таки, в сiнях, i захропла.
Тепер Сара сама зосталася в корчмi. Вона взяла на засув усi дверi й, пройшовши в свою комiрчину, пiдняла папiр i в розбиту шибку виставила свою голiвку. Коли стих вечiрнiй гамiр вулицi й на потемнiлому небi вирiзався золотий серп мiсяця, недалеко знову почулася вчорашня пiсенька.
— Сюди, сюди! Я тут! — гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачнiсть.
Якась тiнь майнула з-за повiтки й, боязко озираючись, почала пiдкрадатися до вiкна.
— Ти? Прiся? — схвильовано спитала Сара.
— Я, я! — вiдповiв їй пошепки знайомий, дорогий голос.
— Ходи ближче, не бiйся! Зараз нiкого немає…
Прiся пiдiйшла до вiкна й, пiдвiвши голову, заговорила з деякою обережнiстю:
— Чому тебе не видно? Ми всi так занудилися i втямки не вiзьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося… брат сам не свiй…
— О боже! — зiтхнула Сара, наче простогнала. — Яка ж менi гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподiвалася вас побачити ще хоч раз…
— То чого ж ти не навiдаєшся? Боїшся?
— Боюсь, Прiсю, тiльки не за себе, а за вас… Батько нахвалявся вбити мене, а вас усiх виказати губернаторовi… Ой, який же вiн лютий на вас i на мене, який немилосердний! — протягла Сара спiвуче. — Заборонив менi й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.
— Серце моє чуло, — промовила Прiся, — що ти наша, що ти всiм нам рiдна, а менi рiднiша за сестру… Не дiстану тебе, а то обняла б мiцно!
— Розкажи ж менi про всiх… Як живуть, що думають, чого ждуть? — квапливо питала Сара.
— Брат мiй їздив кудись i повернувся таким орлом, аж не впiзнати: втiшає всiх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться… От, виходить, i тебе захистимо… Петро тiльки скучає… туга його сушить… а журиться вiн усе за тобою…
— Ой вей! — скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слiзьми.
— Ти плачеш! — здивувалася Прiся.
— Од щастя й од горя, — заговорила єврейка швидко. — Я така рада, така рада, що тебе бачу… що чую про ваших… Як же твiй тато й панотець?
— Тато мiй i батюшка все доглядають покалiченого отця їларiона; мабуть, помре… без тебе привезли, у панському замку покалiчили…
Цiєї митi почувся в чуткому нiчному повiтрi далекий стукiт колiс.
— Чи не батько? — сполошилася Сара. — Тiкай обережнiше. I пам'ятай: коли ви менi скажете — переходь до нас, то я пiду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вiкна: як воно темне буде, то не пiдходь, а якщо хоч трошки освiтиться, то можна… Отодi й з братом пiдбiжи… хоч на хвилину!
— Гаразд, прощавай!
— Усiм, усiм вклонися! — уже вслiд гукнула, ара й вiдчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не вiдчувала, яке п'янило її й пiдбивало на дитячi пустощi, на дзвiнкий смiх.
Другого ранку Гершко покликав Сару в свою свiтлицю й, зачинивши добре дверi, сказав, що має для неї важливу звiстку. Гершко не говорив з дочкою вiдтодi, як мiж ними вiдбулася ота гостра розмова, i
