новина, яку вiн мав сказати, певно, не вiщувала Сарi нiчого хорошого; в неї одразу впало серце.
— Слухай, Саро, й знай, що мого слова нiхто не зламає, навiть сама смерть, — почав вiн суворо, навiть не глянувши на дочку. — Ти ранiше вiдпросилася од жениха, i я з добростi не наполягав на своєму; але тепер — край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вiнницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною!
Сара спокiйно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливостi вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до iншого, що це повiдомлення навiть викликало на губах її ледве помiтну глузливу усмiшку.
— Я продав корчму, — провадив далi Гершко, — i поладнав усi свої справи… Лишається тiльки скласти речi — й можна рушати хоч зараз на край свiту. При цих словах Сара поблiдла.
— Так от, на тому тижнi ми виїжджаємо в Умань, там буде й весiлля, — це раз, а друге, найважливiше: сьогоднi ввечерi в мене збереться багато євреїв — i сусiдiв, i рабинiв, приїде й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайлiпше i щоб усе це лишилося таємницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з гоями. Я зараз їду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати… Смерть! — просичав вiн i вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита.
'Проти гоїв замишляється щось лихе', — раз у раз зринала в неї думка. Але вона мусила давати господарськi розпорядження Ривцi. Треба було ще найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всякої всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати на село старiй вiдьмi — то за помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника, — а Сара зосталася сама й придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають цi ненависники проти її друзiв.
Свiтлиця, де мав зiбратися кагал, була поруч з її спальнею i сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але тепер були забитi. Пiсля неабияких зусиль Сарi пощастило-таки вiдбити їх i одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого одягу. Сара задумалась. Нарештi їй спало на думку виламати задню стiнку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку дверима; тодi можна буде влiзти в шафу й вiльно пiдслухувати крiзь її дверцi. Сара заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко: стiнки шафи були склеєнi з мiцних дощок, i виламати їх з допомогою самого тiльки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до пiвдня двi дошки було виламано, одяг винесено, а слiди вилому старанно приховано.
У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала їй на кухнi, прибирала свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела будь-яку пiдозру.
Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений запопадливiстю своєї дочки; все це вiн сприйняв як знак її слухняностi й добровiльної, спокiйної покори батькiвськiй волi. Гершко обдивився все й в поривi радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку.
Незабаром почали з'їжджатися й очiкуванi гостi. Останнiм приїхав у критiй колимазi уманський цадик, якого євреї вважали за пророка. Всi кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд руки старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди; очi трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть; одяг цадика нагадував убрання стародавнiх левiтiв, навiть на головi його красувалася рогата шапочка.
Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв молитви. Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на головi її руки й вiдпустив з ласкавим словом: 'Будь щаслива й вiльна душею!' Це побажання глибоко запало їй у душу.
Коли господар провiв почесних гостей до свiтлицi, Сара пiдiйшла до нього й попросила дозволу пiти до своєї кiмнати й лягти, бо вiд кухонного чаду в неї страшенно розболiлася голова. Гершко не заперечував. Тим бiльше, що на кухнi лишалася Ривка, а дочку при потребi можна було збудити.
У великiй свiтлицi вiкна були зачиненi вiконницями й позавiшуванi коцами, а всерединi вона була застелена килимами й ясно освiтлена свiчками, що горiли в канделябрах. Для цадика приготували на пiдвищеннi особливо почесне мiсце, перед яким горiло два свiтильники.
Цадик пiдвiвся зi свого мiсця й, пiднiсши руки догори, прочитав урочисту молитву перед вiдкриттям iмпровiзованого авiфе. Лагiдним, тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав вiн благословення божого давньоєврейською мовою.
Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарештi перервав його й звернувся до всiх з тихим запитанням:
— До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомiн житейської хвилi; та останнiм часом гуркiт наростаючої бурi досяг i мого слуху. Повiдайте, що вiдбувається навкруги i звiдки пiдiймаються грiзнi хмари?
Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борiдкою й туго скрученими пейсами.
— Ой рабi премудрий, — почав вiн високим фальцетом, — хмари вже не пiдiймаються, а насунулись i закрили око Єгови… Вельможнi пани та п'яне лицарство зовсiм ошаленiли, вони ранiше тiльки одне знали: брати грошi й грабувати кого попало — хлопа, єврея, а то й свого брата, — i одразу ж пропивали й розтринькували награбоване на такi забаганки, про якi… фе! — i говорити євреєвi не можна, бо те слово осквернить його уста. Ранiше їй, цiй розбiйницькiй шляхтi, байдужiсiнько було до вiтчизни, вони цим словом тiльки хизувалися, — нехай би й шматували їхню Рiч Посполиту, то їм було однаково, аби тiльки їхнього добра не чiпали. А тепер зненацька зчинили гвалт, що не хочуть цього короля! В Барi тепер справжнє пекло! Ой, гевулт, що дiється! З'їжджаються пани з командою, з челяддю, з собаками — i все це збiговисько треба годувати й поїти… Ну, вони й нишпорять по мiстечках, по селах, усiх грабують, палять… i передусiм нашого брата… Ох, плаче Iзраїль, як на рiках вавiлонських!
— Боже! Коли ж вичерпається фiал гнiву твого? — зойкнув цадик i похилив голову.
— Цурес! Цурес! — обiзвався кагал тихим стогоном на зойк цадика.
— Що вони ще надумали! — заговорив опасистий, незграбний єврей, вогненно-рудий, у ластовиннi, iз скуйовдженими пейсами i бородою. — Знову за старе взялися й нашими руками собi жар загрiбають: оддають — та де там оддають! — канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв, мостiв, димiв; з нас деруть зразу чистi дукати — ой вей — золото, а нам велять обдирати голого хлопа. Добрий гешефт! Пановi не дай грошей — вiн зараз до шаблi й до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа!
— Тож-то й бiда, — обiзвався Гершко, — що пани запродують нам хлопа, а привести ту гадюку до послушенства не можуть i гайдамакiв нiяк не перевiшають…
Ой-ой, якби можна було спокiйно збирати грошi з цих гоїв, який би то був золотий гешефт!
— Ох, ох, коли б не страх, заробiтки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячi! — пiдтвердили декотрi, почухавши голови пiд ярмулками.
— Не оскверняйте язик ваш, нещаснi, не накликайте такими грiховними думками i вчинками нового гнiву Єгови на свої голови! — пiднiс голос цадик, сплеснувши руками. — Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороняє євреєвi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть ховатись у затiнку їхнього храму в спеку!
— О, висока твоя мудрiсть! — вигукнув чорний кощавий єврей. — Не нам вимiряти глибину її!
Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих.
Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам.
Запала глибока мовчанка, навiть чути було, як стукотiли в грудях схвильованi серця.
Нараз серед цiєї напруженої тишi почувся в кiмнатi трiск, нiби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика.
Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли.
З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася на пiдлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сидiла вона, закам'янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi, не могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у неї всi сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi й смуга яскравого свiтла падає звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й освiтлює проламану стiнку шафи, вона бачила навiть страшенне безладдя в своїй комiрчинi — розкиданий на пiдлозi й на лiжку одяг, безладдя, яке викривало її злочин, — i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди… А час збiгав, тривожний гомiн i метушня в сусiднiй свiтлицi не тiльки не вгамувалися, а навiть зростали… Сара бачила весь жах свого становища, однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима:
