одному в вічі й гаряче потиснули руки. Ступивши кілька кроків, я обернувся назад, щоб іще раз глянути на свого довгого супутника; Роман теж став і здалека дивився на мене. Усміхнувся, помахав долонею і зник. Зник назавжди в моєму житті.
У середині 20-х років я зустрінуся випадково на київській вулиці зі своїм колишнім полковим державним інспектором Годиною, котрий приїхав ненадовго до Києва у вишиваній сорочці й фетровому капелюсі, як годиться провінційному шкільному вчителеві. Він почуватиме себе ніяково, не бувши певен, що я не «продам» його… Упізнаю й дивізійного інспектора Зубкова, отого «пана Заглобу», з шрапнельною кулею під шкірою чола, яку він так і не добрав часу вийняти за допомогою маленького хірургічного втручання, бо працюватиме старшим коректором у друкарні. Упізнаний, він спочатку наполохається, а потім, переконавшись, що від мене нема чого сподіватись лихого, заприятелює зі мною, дивуючись, як фортуна часом зводить людей за кардинально інших обставин…
Тільки Романа я більше ніколи не зустрів у житті. Може, саме тому й забув я його прізвище, дарма що стільки ми пережили вдвох гіркоти, розпачу й безнадійності…
Я пройшов кілька кроків і знову спинився передихнути. Ліворуч була вітрина колишньої книгарні «Вернигора». Там і тепер були виставлені якісь книжки, серед яких мені впала в очі невеликого формату густо-червона обкладинка. За інерцією я прочитав: «Е. Сінклер. Залізна п’ята. Переклад Є. Касяненка». Значить, таки видають літературу українською мовою, — теж за інерцією подумав я мельки, бо мою свідомість заповнювало одне коротке слово
Хтозна-скільки разів я спинявся перепочити й набратися сил, поки не увійшов у знайоме подвір’я, звідки вийшов півроку тому, сповнений надій і віри, а тепер повертався як блудний син. Напружуючи останні сили, я побичувався на другий поверх і винувато постукав у двері. Мені одчинила старша донька Соколовських, Оля, сплеснула руками, впізнавши мене, і позадкувала до покоїв.
— Мамо, хто до нас прийшов! — вигукнула вона майже істерично, і до передпокою вийшла вражена пані Соколовська, а за нею двоє молодших дочок.
— Роздягайтесь, роздягайтесь, пане Борисе! Зараз напоїмо вас чаєм, бо, мабуть, змерзли… — закудкудакала пані Соколовська, допомагаючи мені зняти благеньку, потерту шинельку, й повела до їдальні.
У кімнаті все так, як і було, коли я востаннє перейшов через неї: посередині широкий стіл, на стіні обрамлений крепом портрет сина-середньошкільника, що загинув під Кругами, старого Соколовського нема — мабуть, знову перекладає в якійсь редакції з російської на українську… Тільки Оля вдавала, що клопочеться по господарству, виходила й знову поверталась до їдальні, уникаючи дивитись на мене. Невже їй і досі соромно, що півроку тому відмовилась в останню хвилину пускатися зі мною в небезпечні мандри? Та я сам почував якийсь невиразний сором, ніби завинив у нашій загальній катастрофі, а головне, було соромно за свій жалюгідний вигляд, а до того ж і воші, які знову розплодились після узинської лазні, почали в теплому приміщенні дошкуляти мені, і я мимоволі пересмикував плечима, що враз помітила пані Соколовська, пильно й стурбовано оглядаючи мене.
Я ледве змусив себе випити склянку гарячого чаю з сахарином, бо мене й без того кидало в жар. Лягти б скоріше в ліжко й заснути б, але пані Соколовська закидує мене запитаннями, на які я майже не годен відповідати. Нарешті вона збентежено каже:
— Та у вас, пане Борисе, тиф! Від вас аж пашить жаром!..
Я сподівався, що після цього мене одведуть у мою колишню кімнату, допоможуть роздягтись і вкладуть у чисту постіль, але пані Соколовська докірливо хитає головою:
— І як же це недобре, що ви, пане Борисе, захворіли! Доведеться класти вас у лікарню…
— У лікарню? — перепитав я здивовано, наскільки міг ще дивуватися будь з чого.
— Аякже! Таж вас треба лікувати, доглядати повсякчасно… Олю, де тут найближча лікарня?
— Та тільки — Жовтнева. До Лук’янівської дуже далеко, й невідомо, чи приймуть там: усіх тифозних кладуть у Жовтневій.
— От і добре! — зітхнула полегшено пані Соколовська, зрадівши, що дала собі раду з несподіваним клопотом, тим більше, що й я не заперечую. А що я міг заперечити? В обов’язки квартирної господині зовсім не входить лікувати хворого квартиранта, а головне, ставити під небезпеку заразитись тифом усю свою чималу родину! Але як мені дійти до лікарні, коли я вгруз своїм обважнілим тілом у стільця й з тугою дивлюсь у причинені двері до своєї колишньої кімнати? Але пані Соколовська підбадьорливо усміхається мені:
— Нічого, нічого, пане Борисе! У лікарні вас доглянуть, ви незабаром видужаєте там, а тоді просимо до нас. Ви ж нам за короткий літній час стали як рідний! Олю, — звернулась вона до доньки, — одягайся й проведеш пана Бориса до лікарні, та доглянь, щоб там його неодмінно прийняли.
З неабиякими труднощами я одірвав своє важке тіло від стільця, глянув розчаровано на двері своєї колишньої кімнати й посунув до передпокою, де пані Соколовська, тримаючи двома пальцями обох рук, обережно, щоб не витрусити на підлогу вошей, подала мені мою шинельку, в той час як Оля самовіддано засувала мої безвільні руки в рукави, а з дверей передпокою дивились на мене зі страхом, як на приреченого, її молодші сестри.
— Щасливо, щасливо вам! — попрощалась, не ручкаючись, пані Соколовська й наостанку кинула мені на сходи: — Не забудьте ж прийти до нас, пане Борисе, як видужаєте…
… тільки б десь прилягти — може, не так болітиме голова й менше буде нити все тіло, яке покидають останні сили…
Як у тумані, бачу й тепер, через багато років, кам’яну браму, де ми спинились передихнути, і на ній ще незвичний для мене напис: «Лікарня ім. Жовтневої революції».
Поки доходимо до приймальні, пригадую — хтось із Соколовських розповідав мені: Оля, прощаючись із братом, ревно хрестила його та інших хлоп’ят-середньошкільників, що сідали у товарні вагони їхати до Крут. Їхали вмирати там…
— І куди їх стільки несуть! А де класти, коли нема вже жодного вільного ліжка? — невдоволено забурчав хтось, а другий, у білому халаті, що записував з Олиних слів моє прізвище, ім’я та по батькові, незворушно відповів:
— Кладіть тим часом долі, тільки підстеліть матрас — за ніч багато ліжок звільниться…
Мені було байдуже, де мене покладуть. З усіх питань, які ще якось цікавили мене, було тільки одне: чи перехрестить і мене Оля на прощання так, як хрестила свого брата й його товаришів у морозний січневий ранок 1918 року? Таж і я поїхав би з ними до Крут, якби в той час був не в Харкові, а в Києві, і лежати б мені разом із ними у братській могилі на Аскольдовому цвинтарі. Чим же обернеться для мене лікарня ім. Жовтневої революції — новими Крутами чи чимось іншим? — думалось мені рештками притомності, коли, заточуючись, ішов я за санітаром через довгий коридор, де маячили й стогнали хворі на тиф, поки не впав у цілковиту непам’ять…
Післяслово
От і закінчив я нарешті свою кількарічну працю, задля якої відклав надовго достиглі сюжети своїх белетристичних творів та безкінечні нотатки мовних зауважень. Навіть листування занедбав, щоб виконати свою давню обіцянку близьким і далеким мені людям — написати якщо не великі мемуари, то бодай спогади про ті буремні дні, коли ми прокидались від майже трьохсотлітньої летаргії. Естафета поколінь з її легендами й правдивими переказами про діла бітьків не раз безжально перетиналась чужими ворожими руками, — то хто ж розповість молодшому поколінню й нашим нащадкам правду про те, що давно минулось, як не я, сучасник і співучасник тих знаменних подій, коли вирішувалась наша історична доля? Так не раз казали мені спраглі історичної правди люди, так, кінець кінцем, став думати й я.
Мемуарна література на радянській Україні дуже бідна: хіба тільки й назовеш із цього жанру
