він учителював у реальній школі, щоб подивитись на національне відродження. Він приїхав до Києва саме в дні проголошення І Універсалу і, вражений усім, що бачив, достукався навіть до свого колишнього однокашника Петлюри, щоб глибше поінформуватись у політичній ситуації. У щирій розмові він запитав Симона, що був на той час помітною постаттю в Центральній Раді: «А як же буде з самостійністю?», на що Петлюра відповів буквально: «Без цієї оперетки не обходиться тим часом, але це не серйозне». Я згадую про це не на докір Петлюрі, а щоб схарактеризувати тодішню загальну атмосферу.
Справді, маленька партія соціалістів-самостійників на чолі з поручиком Міхновським та одеським військовим лікарем Луценком не являла собою серйозної сили. Такий переконаний самостійник, як Дмитро Донцов, у майбутньому ідеолог українського націоналізму, автор багатьох статей та книжок на цю тему, був великий ерудит і публіцист, але зовсім нездарний як організатор. Впливаючи на українську інтелігенцію своїми друкованими працями в дусі звільнення її від провінційного провансальства, він не зумів збити коло себе своєї політичної групи, лишившись деструктором вірнопідданства російського чи польського напряму, але не став конструктором української державної ідеї в її практичному здійсненні.
Таким конструктором виявився згодом Петлюра, що став не тільки символом національно-визвольних змагань, а й надав усьому національному рухові в устах ворогів його своє ім’я — «петлюрівщина». Але до такої ролі він прийшов не одразу, а певним еволюційним шляхом. Ставши першим генеральним секретарем, Цебто міністром, військових справ після проголошення III Універсалом Української Народної Республіки, Петлюра скоріше за свого тодішнього патрона Винниченка зрозумів потребу створення своєї збройної сили і, замість гальмувати військовий радикалізм, як того хотів Винниченко, заходився формувати українські військові частини. Це призвело до того, що Винниченко усунув Петлюру з його поста, призначивши на його місце зовсім непридатного до керування військовими справами економіста Порша. Проте це не спинило в Петлюрі перетворення духом і ділом у військову людину. Він організував Гайдамацький курінь ім. Визволення Слобідської України й кинувся з ним визволяти Полтаву; не здолавши ворожого натиску, він повертається до Києва, щоб узяти участь у штурмі Київського Арсеналу й здобуває цю фортецю більшовицького повстання в самому центрі України; разом з іншими оборонцями Центральної Ради він виносить на чолі свого куреня всі труднощі десятиденної оборони Києва й гіркоту відступу з Києва до Сарн, здобувши собі велику популярність серед українського вояцтва особистою хоробрістю й рішучими діями. Через місяць він вступає переможцем до Києва разом з іншими частинами Центральної Ради поперед німців, що стали союзниками України. Не бажаючи зв’язувати своє ім’я з німецькою окупацією України, бо німецька армія після здобуття Києва обернулась із союзної в окупаційну силу, Петлюра виходить із війська. Через кілька місяців, коли президія Національного союзу на чолі з Винниченком проголошує повстання проти гетьмана Скоропадського, Петлюрі доручають організацію збройних сил, що він і робить, ставши в листопаді 1918 року в Білій Церкві Головним отаманом військ Української Народної Республіки, цебто одним із головних «лицарів абсурду», котрі, через кілька днів після проголошення повстання, здійснили Мотовилівське воєнне чудо, погромивши менше ніж тисячею самовідданих вояків десятитисячну армію оборонців Скоропадського. Що спонукало Винниченка погодитись на таке призначення свого колишнього протеже — не знаю; може, не було іншої підхожої для такої ролі кандидатури, як антипатичний тепер йому Петлюра, а може, на якийсь час Винниченко і сам увійшов у смак української незалежної державності, Прапором якої ставав чимраз більше Петлюра.
Так воно було чи інакше, а Петлюра аж до своєї трагічної загибелі в Парижі 1926 року лишався вірним ідеї української самостійної держави, тоді як Винниченко, а згодом і Грушевський капітулювали.
Об’єктивна історія записує в сонм своїх героїв не тільки переможців, як Богдан Хмельницький, а й переможених, як Наливайко, Залізняк і Мазепа. Петлюра, якому не рівнятись своїми статтями й кількома брошурами за дореволюційних часів з тим величезним внеском в скарбницю української літератури й науки, що зробили свого часу Винниченко й Грушевський, усе ж увійшов у новітню історію України як національний герой, тоді як Винниченко лишився талановитим письменником, а Грушевський видатним ученим.
Пізніше, на еміграції, якийсь Моркотун, людина, близька до оточення Скоропадського, опублікував сенсаційне викриття, ніби в Києві 1918 року було створено масонську ложу «Велика Україна» з усіма її зовнішніми й внутрішніми атрибутами — масками, таємничістю, а головне, з правилом взаємної допомоги один одному її членів. До цієї ложі входили ніби тоді і гетьман Скоропадський, і… Петлюра. Саме приналежністю до одної масонської ложі Моркотун пояснював те, що гетьманська адміністрація випустила Петлюру напередодні повстання з Лук’янівської в’язниці в Києві, а Скоропадському, оголошеному Директорією поза законом, пощастило втекти із здобутого повстанським військом Києва до Німеччини у вигляді забинтованого німецького офіцера. Справді, дивною здається непередбачливість гетьманської адміністрації, як не менш дивним виглядає й те, що ексгетьман Скоропадський, опинившись у Німеччині, не пристав до російської білої еміграції, дарма що саме на білогвардійців спирався він від початку свого гетьманування аж до кінця, а «українізовувався» далі в Берліні. Однак Моркотунове викриття не спиралось на переконливі докази й більше скидалось на фантастику чи просто провокацію. Щоправда, вольові діячі, йдучи до певної мети, часто-густо не гребують засобами, і осягнута мета виправдує все, що прислужилося її здійсненню, та й Петлюра в травні 1920 року, виступаючи на зборах української громадськості в Кам’янці- Подільському, на закид йому щодо союзу з Польщею, цим давнім ворогом України, відповів полтавським анекдотом: «Тату, до нашої хати лізе чорт!» — каже син батькові, а батько: «Хто? Чорт? Пусте! Аби не москаль!» — проте, навіть вийшовши із соціал-демократичної партії, щоб не зв’язувати себе партійною приналежністю в своїй діяльності члена Директорії, Петлюра лишався й далі людиною демократичних переконань, і припустити його таємний альянс з колишнім генералом царського почту Скоропадським — неможлива річ.
Постає питання, чому Петлюрі не пощастило здійснити того, що вдалось Маннергеймові у Фінляндії, а Пілсудському, до речі, теж не військовому в минулому, в Польщі?
Тут ми впираємось у питання про значення особи в історії взагалі й в історії того чи того народу зокрема. Ортодоксальні марксисти зводили колись це значення майже до нуля, бо, мовляв, історію творять не окремі генії, а — маси. Але невже народні маси Німеччини, тої висококультурної Німеччини, що дала людству стільки світочів У філософії, літературі й музиці, самі перетворили себе у нелюдів-фашистів? Чи можна уявити Жовтневу революцію в Росії та її резонанс у всьому світі без Леніна та його провідної ролі? Безперечно, ні. Це зрозуміли й марксисти-більшовики в Росії, кинувшись у протилежну надмірність, що призвела до культу особи Сталіна.
Так у чому ж полягає феномен з Гітлером, цим колишнім унтер-офіцером австрійської армії й невдахою-художником, котрий піднісся до вершин європейської політики 30-х років нашого століття й набув сили нав’язувати свою бузувірську волю іншим державним керівникам і народам? Як зміг Ленін зі своєю партією більшовиків, Що являла собою меншість серед політичних партій Росії, вчинити Жовтневий переворот і дати імпульс до перетворення відсталої аграрної країни у могутню індустріальну державу?
Причину цих феноменів, мабуть, треба шукати не в казковій силі народних мас, навіть не в чудодійній геніальності вождів, а в чомусь іншому.
На мою думку, секрет полягає в тому, що певна особа свідомо, інтуїтивно чи поза своєю волею попадала у фокус історії — виходила на історичну арену своєї діяльності саме тоді, коли складались відповідні умови. Такими умовами в Німеччині був Версальський мир і його згубні для німців наслідки. Без Версаля не було б Гітлера й усіх тих страхіть, що завершились Другою світовою війною; без поразки Росії в Першій світовій війні, тої поразки, яка почала окреслюватись у перші ж місяці війни, Ленін і далі лишався б на еміграції, а Російська імперія не зазнала б тих разючих катаклізмів, Що випали далі на її долю.
Чому ж ні Петлюра, ні хто інший не попали у фокус історії й не Змогли вивести Україну в «народів вільних коло»?
І тут, кидаючи ретроспективний погляд у наше минуле, треба з сумом констатувати, що 1917 року ще не вистигли на Україні для «фокуса історії» потрібні умови. Можливість створити з України самостійну державу прийшла раніше, ніж ми до того були готові як нація.
Фінляндія ще до революції й війни мала автономію зі своїм сеймом і поліцією; вона була звільнена від рекрутського набору, через що її чоловіча частина людності не перемелювалася в армії жорнами русифікації. Фінська культура, мова, релігія й увесь побут були занадто відмінні, щоб фіннів можна було асимілювати; природні багатства Фінляндії були незначні — вона не була таким життєво важливим куснем Російської імперії, як Україна, і її питома вага для Росії була, власне, стратегічна, а не економічна. Усе це полегшувало Маннергеймові можливість попасти у фокус історичних подій.
Польща, хоч і була позбавлена за передреволюційних часів будь-якої автономії й мусила давати свою
