молодь до російської армії та викидати якийсь відсоток своєї інтелігенції на асиміляцію (Пржевальський, Ціолковський, Дзержинський та інші), але її відривав від Росії католицизм, що переплітався з національним прагненням й був великим гальмом для асиміляції поляків. Польські повстання 1831 й 1863 років хоч і зазнали поразки, але лишилися в пам’яті народній, тоді як на Україні, після повстання Мазепи та марних спроб батька й сина Орликів, які по Мазепі перебрали прапор боротьби за визволення України, була мертвотна тиша понад два століття. Український нарід поринав у сплячку, забуваючи навіть своє національне ім’я. По закінченні Першої світової війни Польща стала об’єктом французьких інтересів на сході Европи, де Франція, втративши свого міцного союзника в особі «единой неделимой» Росії, котра сама потребувала допомоги Антанти в своїй громадянській війні проти більшовиків, зосередила всю увагу на поляках, цих «французах сходу», як замидувано звали їх у Франції, і докладала всіх сил, щоб допомогти Польщі виконати місію санітарного буфера між Европою і радянською Росією. Пілсудському простилося, що він на початку Першої світової війни воював проти царської Росії на боці центральних держав, командуючи польським легіоном, тим більше, що німці за незалежну поведінку Пілсудського розформували його легіон, а самого Пілсудського ув’язнили. На керівника незалежної Польщі міг би вийти й хтось інший, наприклад, генерал Галлер, котрий на кінець світової війни сформував із польських емігрантів у США корпус, але за Пілсудським була слава організатора перших польських боївок під час революції 1905 року й того сміливого політика, що перший підніс меч за визволення Польщі, коли почалась Перша світова війна. Усе це і поставило Пілсудського у фокус історії відродження Польщі.
Ні Петлюра, ні хто з інших українських діячів не мав таких умов.
Український нарід, прокинувшись 1917 року від тривалого летаргійного сну, ще тільки перетворювався із сліпої етнічної маси в націю. Щоправда, цей процес відбувався прискореним темпом: українське робітництво вже висувало таких своїх проводарів, як арсенальський слюсар Коробенко або машиніст Київського залізничного вузла Сніжко; не можна було не помітити й таких передовиків національного руху серед селянства, як хлібороб і кустар з Биківні під Києвом Одинець та інших, що випливали на поверхню політичного життя в різних місцях України, однак пролетаріат у своїй масі був зросійщений, свідомими національно ставали лиш робітники цукрової промисловості та залізничники, а соціальні низи селянства були відвернуті від української державної ідеї гетьманською провокацією, коли від імені Української держави російські офіцери, повертаючи поміщиків у їхні маєтки, розстрілювали й шомполізували українських селян.
Замирити ці селянські низи з українством могла тільки радянська преса, котра, завдяки злиттю боротьбистів з більшовиками, почала виходити в 20-х роках українською мовою.
Рішучий курс на українізацію всієї освіти й культурного життя, який узяв нарком освіти УСРР Микола Скрипник, неабияк сприяв дерусифікації українських міст. Довго й заповзято довелось у 30-х роках сталінським карним органам попрацювати над викорчовуванням тих рясних пагінців, що проросли із зерен, які посіяв Скрипник, дарма що сам діяч, розчарувавшись у своїй ідеї гармонійного соціального й національного визволення України створенням УСРР, кінчив 1933 року життя самогубством…
1923 року впала остання цитадель селянського повстанського руху на Україні — Холодний яр, а з нею разом скінчились і силкування збройно вибороти Україні державну незалежність.
Отже, 1917 року, коли були об’єктивні можливості для створення своєї незалежної держави, ми не готові були зреалізувати їх, а в першій половині 20-х років, коли ми стали мати всі матеріальні й духовні передумови державності, таких можливостей уже не було…
Сучасний мій читач скаже: легко тобі тепер, коли все по всьому, осуджувати кроки тодішніх українських політичних діячів, що робили своє діло наосліп, і давати, запізнившись понад півстоліття, свої поради, а спробував би сам щось діяти на їхньому місці! Що ж — я теж дитина свого часу й свого народу. У ті вікопомні часи я тільки-но переступив своє повноліття, однак не був пасивним спостерігачем, а теж брав якусь мікроучасть у поточних історичних подіях. Я не політик і тому не обстоюю категоричність своїх міркувань щодо тодішніх людей і подій, але, завжди бажаючи тільки добра своєму народові, вважаю за своє право висловити свою думку, щоб мої наступники в майбутньому не повторювали наших помилок у минулому.
Хай дарує мені читач стильову кострубатість викладу думок — дбав за зміст, нехтуючи формою; хай не дивується повторам у тексті при наявності зайвих деталей — писалося це в занадто несприятливих умовах, коли не можна було надовго лишати написане в себе вдома, щоб небажані «відвідувачі», котрі мають службовий інтерес до всього написаного, не забрали і цей мій твір, не повертаючи його назад, як це вже траплялося в мене. А головне, поспішав закінчити свої спогади, поки ще живий і фізичні та розумові мої сили функціонують більш-менш нормально.
Отож, як казали римляни; feci quod potui, — зробив, що міг.
Невідомі твори
«Мертві» воскресають…
«От і закінчив я нарешті свою кількарічну працю…» — так починається «Післяслово», з яким ти, шановний читачу, щойно ознайомився. Дещо перефразовуючи, я повторюю услід за автором спогадів: «От і закінчилися мої кількарічні пошуки поневолених творів…»
Після попередньої домовленості, 18 вересня 1998 року об 11.30 на тій же вулиці Сирецькій я востаннє зустрівся з «посередником» і викупив увесь творчий доробок Бориса Антоненка-Давидовича, який мали «хлопці-ко-лекціонери». Нелегко було на душі, а все ж переважив настрій радісний — визволив усі твори, арештовані не тільки під час обшуків у Бориса Дмитровича, а й також у Юрія Огульчанського. І ось вони вільно лежать на моєму широкому письмовому столі…
Передовсім у вічі впадають спогади «СВУ» (перший примірник, всі 67 сторінок), стаття про Павла Тичину «Від геніальності до блазнювання», теж велика… Приковують увагу твори із серії «Сибірські новели»: «Хто такий Ісус Христос», «Кінний міліціонер», «Протеже дяді Васі», «Що таке істина…». Власне, всі, які вже побачили світ, бо автор друкував їх у кількох примірниках, хоча новела «Мертві не воскресають» вважалася назавжди втраченою. Та творець «помилився», що мертві не воскресають, бо дитя його «мертве» — воскресло! Ось воно переді мною! Перший примірник машинопису, усього 36 сторінок! Хіба не нагорода, хіба не радість для всіх, кому дороге чесне, правдиве слово мужнього Майстра?!
А ось серія «Зустрічі на довгому шляху» («Зустрічі на довгій дорозі»). Слава Богу, і тут є ніколи не друковані твори: «Бушуїха», «Гарбуз і Цмоктій». Перший із сибірського життя, а тему другого почерпнуто з гімназіяльних років, але з іронійним, символічним переосмисленням, що точно відбиває вдачу нездоланого козака. Недарма твір цей із вдячністю присвячено Михайлині “Коцюбинській, дорогій серцю автора.
А коли я натрапив на літературний репортаж «Невигадані бувальщини», то знову захотілося радісно вигукнути «Еврика!». Бо тут зібрано за багато років трагікомічні ситуації «певних ознак українського буржуазного націоналізму», що такі актуальні й сьогодні.
Мабуть, найприємніша знахідка — ніде не публікована ще поезія «Водяний мак» із серії «Тюремних віршів». Сповнена щирого ліризму, символічних узагальнень, вона надзвичайно точно передає не лише внутрішній стан автора, а й його життєве кредо.
До пропонованих невідомих творів логічно долучається етюд «Чи буде весна?», датований 1952 роком. І це дуже важливо, бо в жорстоких умовах неволі письменник не міг писати, лиш іноді відводив душу віршами, які складав і носив у пам’яті.
А після останнього суду восени 1951 року, коли він був приречений на Довічне заслання до Сибіру
