На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

(Красноярський край, Большо-Муртинський район, село Малоросєйка), в його біографії настав критичний, можливо, і найтяжчий період, — перебував на межі життя і смерті. Про це у своїх спогадав засвідчує Юрій Михайлович Вареник, інженер-геолог за фахом і теж політичний засланець. В нього склалося дуже тривожне, сумне враження після знайомства з Борисом Дмитровичем. П’ятдесятилітній чоловік виглядав на старезного діда, блідого, схудлого до кісток, фізично настільки виснаженого, що його можна було зарахувати до розряду приречених дистрофіків, яких за невільницькою термінологією називали «фітілями догоренськими». До фізичної виснаги додавалася безнадія — адже в радянському суспільстві ще панувала люта сталінська зима з її вбивчими сибірськими морозами й снігами… «Фітілів догоренських», як свідчить Юрій Михайлович, цікавили тільки їжа та сон, а то — повна до всього апатія та байдужість. Антоненко- Давидович від них все ж відрізнявся: коли зустрічався із земляками, яким довіряв, його очі тривожно зблискували, а пересохлі вуста шепотіли: «Що ж буде з нашою Україною?»

Тому не дивно, що в безнадії, здавалося б, безмежної мерзлоти репресивної системи, у скованій мертвим холодом душі творця спалахує живий вогник надії, що розгорається у віру, — «Ні, таки прийде, неодмінно прийде і сюди колись весна!»

Етюд — свідчення не лише незламності духу українського борця, його віри у відродження рідної Вітчизни, а й доказ, — не згас творчий вогонь майстра слова, не вбила неволя письменника: маленький за розміром твір зачаровує колоритністю точного реалістичного малюнка, витонченістю, багатогранністю зовнішнього художнього бачення, що ненав’язливо переходить у символізм, набуває глибокого багатозначного підтексту.

Цілий ряд знахідок у порятованому літературному архіві я, щоб не обтяжувати читача, не називаю, бо вони відомі, або є без назв, уривками, окремими сторінками, що потребує додаткового детального вивчення.

Пропоновані для друку твори розміщено в хронологічній послідовності, хоча певною мірою це умовно.

Борис Тимошенко

ВОДЯНИЙ МАК Із циклу «Тюремні вірші»

Застигло висохле латаття,
Іскриться в золоті сага,
І плесо — мовби скло розляте,
Дрімає в мареві ріка.
Лиш очерет, старий козак,
Безсило звісив свої руки,
І водяний тендітний мак
Ховає в пелюстки розпуку.
Його душа — прозоро чиста,
Пелюстки — лебедя крило,
А він згорнув їх у лахміття,
Щоб не бруднити знов об дно.
Піднісся він до світла днини,
Але слизьке, брудне стебло
Уперто гасить його мрії
І тягне знов його на дно.
У затінку, під осокою,
Лиш промінь сонця там впаде,
Він мовчки бореться з собою
І безнадійно чогось жде.
Чого? Щоби людська рука,
Що звісилась з човна недбало,
Його зірвала й жартома
Жбурнула в човен на поталу?
О водяний наївний мак!
Ми побратими вдвох з тобою:
Я теж підвівсь, але не так
Боровся я колись з собою.
Ти ще вагаєшся, а я — в огні,
Я рвусь вперед, все вище й далі,
Де линуть в небі літаки,
Здолавши страхи і печалі.
Ти сам пірви своє стебло,
Щоб попливти вперед рікою,
Хай тобі буде за стерно
Твоя мета і хіть до бою.
Хай тебе схоплять й на віконце
Поставлять в глечику вмирать, —
Ти бачив день, ти бачив сонце,
Дарма!
Хай стануть стратою тобі вікно й земля,
Ні сліз не буде, ні пісень,
Лише у боротьбі горіння…
Та будь-що-будь — чи смерть, чи день,
Аби не дно і жабуриння!

Табір Букачача

Чи буде весна? З сибірських настроїв

Передчасно опалому листю.

У Сибіру, власне, нема осені й весни. Мазне раптом де-не-де пензлем по сумних, принишклих деревах рання осінь і тільки-но гляне на свої жовті та багряні акварелі, як враз усе прибере. І барви, і тепло, і саме листя. Наче хтось насуплений і мовчазний пройшов одної вересневої ночі по тайзі, старанно обминаючи сосни й ялини, і по-діловому обірвав геть усе листя на березах, осиках і черемсі. Та й по всьому… Не шурхотітиме довго під ногами опале листя, бо ось-ось його вкриє перший сніг; не лине з високості прощальне журавлине «кру-кру»: за який день пролетять тут враз дикі гуси й качки, поспішаючи на південь, бо незабаром захвище, завиє пурга; холоне й обривається незакінченою журна пісня на вустах, бо вже сковує кришталеве повітря мороз…