«Розповідь про неспокій» Ю. Смолича. Леле, в цій «Розповіді» є тільки половина правди, за яку йому свого часу чимало перепало від тих чільних осіб, які в нас керують літературою і скеровують її в бажане їм річище. Та спасибі Смоличеві й за цю напівправду, яку жадібно хапали читачі, намагаючись дізнатись про те, що їм не належить знати з певних політичних міркувань!..
Сідаючи за свої спогади й аж ніяк не покладаючи надій на публікацію їх за мого життя, я наказав собі писати тільки правду, не оглядаючись на те, чи сподобається така правда моїм майбутнім читачам, що перебувають на полярних полюсах суспільного життя. Щоб писати саму правду, треба вивільнитись від внутрішнього цензора, того найстрашнішого цензора в самому авторі, який стільки погубив добрих задумів і нездійснених намірів. Я звільнився від цього цензора і в своїй правді був нещадний до певних історичних подій і діячів, ба навіть до самого себе, бо понад усе поставив
Але що таке правда?
Чи існує як певний критерій, як єдиний незаперечний еталон для всіх і для всього? Навряд. Не тільки в окремих людей, а й у цілих народів є своя правда, за яку вони борються і падають або перемагають. Не треба плутати не зовсім тотожні поняття — правда і факт, котрі далеко не завжди вкладаються в один вимір. Факт — реальна річ, яку можна подавати в її натуральному вигляді або замовчувати про неї; правда — належить до категорії іншого порядку: хто як сприймає й оцінює той чи той факт. Отож факт є об’єктивна категорія, тоді-як правда — якоюсь мірою суб’єктивна.
З цього погляду і мої спогади не позбавлені, мабуть, певного суб’єктивізму в освітленні історичних фактів і в оцінці діяльності тих наших діячів, що вийшли на арену новітньої історії України. Тут важить саме подання цих фактів і щирість автора, котрий писав те, що думав, а не те, що наказували йому згори. У цьому полягає достойність усяких мемуарів, у тому числі й моїх спогадів.
Знаю, що мене лаятимуть за ці спогади і справа, й зліва. Одні закидатимуть мені недостатню пошану до визнаних національних авторитетів, які колись так багато зробили для України, гудитимуть мене за песимізм і брак історичної перспективи, другі, як це водиться в них, затаврують мою працю як наклеп і вигадки. Та Бог з ними — тими й тими! Я перегортав сторінки своєї пам’яті не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ, а щоб у майбутньому, коли ще раз нам усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками.
Згорнувши останню сторінку своїх спогадів, мимоволі підбиваєш усьому підсумок і питаєш самого себе: чому ж сталось так, як воно є? Чому поляки, чехи, фінни, ірландці знайшли своє місце під сонцем, а ми, українці, лишились «невід’ємною частиною» історично-штучного цілого? Чому, замість «засяяти в народів вільних колі», ми знову обертаємось у етнічну масу, над якою висить постійна загроза знищення нашої національної індивідуальності? Чому від державної самостійності, що її проголосив IV Універсал Центральної Ради 22 січня 1918 року, не лишилось навіть куценької справжньої автономії (камуфляжні назви й гасла я не беру на увагу)? Чому, чому й чому?
Багато може бути відповідей на ці кляті «чому», й усі вони будуть різні й часом дуже суперечливі одна одній. Відповім і я, наперед застерігаючи, що не нав’язую нікому своєї думки й не вважаю її за безапеляційну, тож хай не обурюються ті, котрим вона видасться занадто парадоксальною.
Ми спізнились з проголошенням незалежності більше як на півроку. Її мав би проголосити не IV Універсал у січні 1918, а — І Універсал Центральної Ради в червні або липні 1917 року! Цей Універсал повинен був би проголосити воднораз вихід України з непотрібної їй війни з центральними державами й передачу всієї панської та монастирської землі селянам без викупу. Ці два пункти мали бути б тими атлантами, що підперли б усю будову державної незалежності.
Химера? Може, — химера, а може, й смілива думка, що, кінець кінцем, знайшла б своє здійснення.
Розгляньмо всі pro й contra, всі «за» і «проти».
Проти: в середині літа 1917 року Петроградський Тимчасовий уряд ще мав досить потужну військову силу, щоб приборкати в липні спробу більшовицького перевороту в Петрограді й путч українського Полуботківського полку в Києві. Військовий міністр Тимчасового уряду Керенський зважився навіть розпочати червневий наступ на австрійському фронті, який, щоправда, швидко видихся й закінчився катастрофою, після якої годі було й думати про будь-яку акцію на всіх фронтах.
Чи не приголомшило б проголошення самостійності самий український нарід, котрий, пробудившись від віковічного сну, тільки-но почав знаходити самого себе як націю?
Чи не прокляла б на віки вічні ідею державної самостійності України Антанта, для якої вихід України з війни означав би страшний удар вивільнених німецьких корпусів на західному фронті?
Нарешті, з ким і як будувати українську незалежну державу, коли провідна частина нації, її інтелігенція, складалась тоді з учителів, агрономів, ветеринарів, артистів і письменників — людей без адміністраціййого досвіду, без гартованого масового вишколу в тюрмах, на каторзі та на еміграції?
Перейдімо тепер до всіх елементів «за».
Середина літа 1917 року була чи не кульмінаційним моментом українського національного піднесення, коли буквально на очах нація творилась і множилась. Це розуміли й її вороги: якщо в квітні комендант Києва полковник Тимчасового уряду Оберучев погрожував «разогнать штыками» Перший український національний конгрес, то в червні він мусив мовчки спостерігати, як відбувається в Києві 2-й Український військовий з’їзд, що його заборонив Керенський, і вже не міг Оберучев прицитькнути, коли на цьому велелюдному з’їзді лунали палкі промови досить радикального змісту. Я не певен, чи той з’їзд і проголошення тоді І Універсалу були саме на часі: далеко слушніший час для проголошення в І Універсалі незалежності з миром і передачею землі селянству, цій основній базі української нації, був би після краху авантури Керенського з наступом на австрійському фронті, коли російську армію охопила деморалізація і безглуздя воювати далі з німцями та австрійцями стало очевидне.
Нема нічого дивного в тому, що військові сили Тимчасового уряду приборкали в липневі дні кепсько організоване більшовицьке повстання в Петрограді: самі більшовики тоді ще були надто слабкі, щоб захопити владу в такій неосяжній країні, але вони радо підтримували кожний рух, що йшов проти Тимчасового уряду, і для мене нема сумніву, що й проголошення незалежності України з миром та передачею поміщицької й монастирської землі селянам — вони також підтримали б, як підтримали й путч полуботківців у Києві. Погромити полуботківців для Оберучева не становило великих труднощів: адже на цей нещодавно сформований без дозволу Тимчасового уряду полк, на який скоса дивився й прем’єр Генерального секретаріату антимілітарист Винниченко, полк, котрий діяв на свій страх і ризик, бажаючи поставити Центральну Раду перед доконаним фактом — передачі їй державної влади в Києві, на цей полк накинулась уся київська залога! Ба навіть Центральна Рада, на свій сором, щоб показати лояльність до влади Тимчасового уряду, послала свій єдиний Богданівський полк на підмогу приборкувачам полуботківців…
Інша річ, коли б повстали ці два полки, підтримані численними делегатами 2-го військового з’їзду, готовими до рішучих дій. До того ж можна було випустити з Дарницького табору полонених кілька тисяч галичан і озброїти їх, як це пропонувала маленька фракція Центральної Ради соціалістів-самостійників. Безперечно, що на заклик Центральної Ради боронити самостійну Україну стали б формуватися й-курені запальних юнаків, готових від дати молоде життя за вимріяну Україну. Напевно, й маси селянства, знаджені перспективою миру й одержання землі, не лишились би байдужими до такої рішучої акції першого українського парламенту — Центральної Ради, отже, Тимчасовому урядові довелось би воювати з усім українським народом, а не з одним повсталим полком одчайдухів-полуботківців! А це, в умовах анархії, що вже виразно починалася в країні, була небезпечна річ.
Звісно, такий сміливий захід керівників українського руху був ризикований: він міг би кінчитись і перемогою, й поразкою, але шансів на перемогу було чимало, не кажучи вже про те, що в азартній грі дають виграш не дрібні обережні ставки, а — великі, надто коли гравець іде ва-банк. Та навіть, на випадок поразки, в тодішніх обставинах чимраз більшого розпаду центральної влади лишалась перспектива в недалекому майбутньому реваншу, що дав би остаточну перемогу, як це сталось у більшовиків і напевно сталось би й в українців, бо більшовики були тільки окрема партія, тоді як українці — відроджена нація з усіма висхідними даними. Під словом «українці» я маю на увазі єдиний національний фронт з усіх українських політичних партій, що складали Центральну Раду й ішли під гаслом «вільної України», дарма що в це поняття
