Осип Станімір
Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920
Життєпис автора
Осип Станімір, сотник УГА, народився 21-го квітня 1890 р. в селі Ладичин, повіт Тернопіль. Народну школу закінчив в Ладичині, а гімназію з матурою в Тернополі в роках 1904–1912. Однорічну військову службу зі старшинською школою відбув 1912–1913 р. при 27-ім полку піхоти в Любляні з ранґою кадет-аспіранта. В році 1913–1914 студіював право на Львівському Університеті. Від 1914–1918 р. брав участь в 1-шій світовій війні як фронтовий старшина в ранзі хорунжого, лейтнанта і оберлейтнанта. В міжчасі, тобто 14-го лютого 1915 р. дістався до російського полону, де перебув майже три роки в таборах полонених в Бєльові, Саратові, Самарі, Новоузенську, Верхних Мулах під Пермою і Щадрунську за Уралом. З вибухом революції в Росії 1917 р. дістався до Києва і там зголосився до Червоних Гайдамаків от. Симона Петлюри, до галицької пів-батерії полевих гармат зформованої зі студентів Львівського Університету. З тою батеріею брав участь у боях проти большевиків під Кононівкою в напрямі Полтави, а відтак в здобуванні Дарниці і ланцюгового моста на Дніпрі під Києвом та в десятиденних вуличних боях в самому Києві. По залишенні Києва під напором большевицької армії Муравйова, галицьку студентську пів-батерію здемобілізовано і тепер він вернувся до Австрії та зголосився у свойому 95-му піх. полку в Меріш Шенбері. По списанні відповідного протоколу, як діставсь до полону, йому привернено ранґу лейтнанта і оберлейтнанта і з кінцем жовтня 1917 р. вислано його з сотнею поворотців (Не' ikehrerie) на італійський фронт, в район Фонцазо, де на Монте Бонато і Монте Пертіка перебував аж до 1-го листопада 1918 р. до розпаду Австро-Угор-ськог Монархії. З кінцем листопада 1918 р. повернув з італійського фронту до своєї кадри в Станиславові і по двох днях побуту тамже, відійшов з двома сотнями на польський фронт під Перемишль. — З У ГА перебув всі воєнні фронтові страхіття в Галичині і на Східній Україні, як ко мандант куреня а відтак корпусу (за большевиків червоної бриґади) та з послідиою галицькою військовою частиною під проводом ген. А. Кравса перейшов чехословацьку границю через гору Стіг 31-го серпня 1920 р. й діставсь до табору полонених в Ліберці (Reichenberg). В роках 1921–1924 закінчив у Відні Високу Торговельну Школу (Hochschule fur Welthandel) з дипломом і вернувся на Рідні Землі, де працював в Кооперації і Просвіті в Підгайцях, Дрогобичі і Перемишлі. В році 1944 виїхав на еміграцію до Німеччини. Тепер перебуває в Канаді, в місті Торонто.
Торонто, дня 10 квітня 1960 р.
Осип Станімір, сот. УГА
Пізнаймо себе
(Замість вступу)
Старшинам, Підстаршинам і Стрільцям мого II-го Куреня 8-мої самбірської бриґади та всім грядущим борцям за Українську Державність — присвячує
Є німецька приповідка: „Die Erfahrung der anderen macht mich klug“, тобто — «досвід інших робить мене мудрим» і польська — «Мондри поляк по хпкодзє» та українська — «Я не винен, сусід винен!» — 3 повищого слідує, що німець вчиться на чужих помилках, поляк на своїх власних, а українець зовсім не вчиться, бо він не винен, а винен сусід: поляк, німець, москаль і т. д.
І тому наші святочні доповіді, спомини з минулого, а навіть і історія, переповнені чи то самохвальбою, чи наріканням на інших, на сусідів. А тверда дійсність говорить нам, що ми і тільки ми винні в нашому теперішньому положенню. Ми не знаємо себе, своєї історії і тому робимо ті самі помилки, що їх робили батьки і діди. На це маємо аж надто багато доказів у минулому й сучасному.
Для прикладу візьмім хочби три найсвітліші події з наших Визвольних Змагань 1917–1920 рр., а саме: 1-ший листопад, 1918 р. у Львові, 22-гий січень, 1919 р. і 31-ий серпень, 1919 р. у Києві. Про ці події є багато у нас споминів, а ще більше патріотично-бомбастичних святочних промов, але реальної і критичної оцінки тих подій під оглядом військовим, політичним та національним і досі в нас нема. Є нарікання на поляків, на білих і червоних москалів, на німців і Антанту, та й це нас вдоволяє, тим оправдуємо себе і свою нездарність творити власну державу. Про сутєві і вирішальні власні похибки не згадуємо, бо ми — не винні. Забуваємо, що людською річчю є робити помилки, але й людською річчю є їх направити. Не робить помилок тільки той, хто взагалі нічого не робить. Тому маймо сміливість признатись до своїх промахів і їх у майбутньому направити та їх вистерігатись.
1) 1-ший листопад, 1918 р. дав нам надсподівано багато: галицьку армію і галицьку державність. Але й тут не було все в нас в порядку. Як доказ, хай нам послужить хоч би та обставина, що на протязі 21 дня, від 1-го до 21-го листопада 1918 р., було в нас аж трьох начальних вождів, а саме: від 1. 11. до 5. 11. 1918 р. — сот. Вітовський, від 5. 11 до 9. 11 — от. Гриць Коссак і від 9. 11 до 21. 11. 1918 р. підп. Гнат Стефанів, і під цим оглядом ми, здається, добули рекорд всіх армій світу. А кінцевий вислід був такий, що ми залишили столицю Львів і тимсамим втратили галицьку державу. Головною причиною нашої програної була заслаба підготовка листопадової акції в загальному, тобто — так у Львові, як і на провінції. Не зорганізовано у Львові сильної військової одиниці, а зформовано доривочно з різних полків слабі військові відділи, незіграні з собою і не обзнайомлені з тереном діяння та не стягнено на час УСС-ів і австрійських військових відділів з найближчих околиць, які в цих перших днях могли відограти решучу ролю. Вслід за тим пішла хаотична і нервова обсада Львова, програні бої та часті зміни начальних вождів. Цивільна обсада важніших установ Львова рівнож не дописала з браку відповідних урядовців, які в більшості ухилялися ВІД пропонованих їм vpflflOBHX становищ. Ще гірше представлялася підготовча акція провінції, де поодинокі повіти, просто заскочені подіями у Львові, почали на швидку руку перебирати владу на місцях, організувати військові відділи, збирати військове майно і т. под. Все це однак робилось поспішно, під власним кутом бачення, не оглядаючись на потреби столиці, де вже йшов бій і треба було негайної військової і матеріяльної допомоги, щоб назад відбити Львів від ворога. А поміч ця йшла по думці народно’ приповідки — «забув, заспав, спізнився», — отже була спізнена і невистачальна, і тому прийшлось покинути Львів в дні 21 листопада 1918 р. Отже слаба і невідповідна підготова листопадової акції була одною з головних причин нашої програної, бо сказано — «добра підготова всякої акції, це половина виграної».
2) 22. січня, 1919 р. — це світлий день проголошення соборности української держави в Києві. Соборність проголошено, та не зважаючи на те, ми і дальше мали два українські уряди — Петлюри і Петрушевича, і дві українські армії — наддніпрянську і галицьку, а з приходом большевиків на Україну аж чотири українські пров’дні центри: два наддніпрянські уряди — в Кам’янці Подільському і в Харкові і два галицькі ревкоми — у Вінниці і в Балті. Так на практиці виглядала українська соборність. Значить, батьки помилялись щодо соборности, а їх нащадки роблять те саме, бо й сьогодні на еміграції маємо рівнож два українські центри УНРади й УГВРади. Отже все йде втертою дорогою І по давньому робимо ті самі похибки. Тимчасом світ і події не стоять на місці, все удосконалюється, і тому сини повинні бути кращими від батьків, повинні пізнати і направити їхні хиби та знайти правдиву дорогу до української соборности, творячи один спільний і сильний український уряд.
3) День 31. серпня 1919 р. це світла пам’ятка здобуття столиці Києва об’єднаними українськими збройними силами, а рівночасно повчальний доказ на те, що може зробити збірне зусилля, сміливе і доцільне рішення, що може одноцілий фаховий та енергійний провід. Обезсилені морально і матеріяльно обидві українські армії — наддніпрянська і галицька — стають боєздатними і з безвиглядного розпучливого положення в районі Кам’янця Подільського ідуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня,
