Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

бриґади з майором Гофманом на чолі. Ми відбули почесним черемарш і подались дальше вниз де Городської Управи. Тут ми застали подібний образ, як і на Софійській Площі. Вся площа перед Думою, всі дооколичні вулиці й обширний Хрещатик, були завалені різнобарвним народом, — а цілість представляла собою одно велике людське муравлище, що безнастанно колибалось на всі боки. Вкінці ми осягнули свою ціль, ми прийшли під Думу. Розентузіязмована публіка заворушилась! Понеслись грімкі, бадьорі оклики на честь України, Головного Отамана Петлюри і Галицької Армії. Мене стягнено з коня і майже на руках занесено до Городської Думи. Тут уже радила Городська Управа, очікуючи нової влади от. Петлюри. Я видав відповідний приказ, щодо обсади, зарядив гостре поготівля та вивісив великий курінний блакитньо-жовтий прапор на бальконі Думи і примістив його в середині між двома меншими прапорами, що вже там повівали. Понеслось грімке трикратне «Слава Україні!»

Київ, столиця України, був наш.

До Городської Думи напливали щораз то свіжі маси народу, а між ними озброєні різного рода повстанці і денікінці, що верхи, на підводах, тягарових автах чи пішим маршем, гордо дефілювали вулицями Києва. Всіх їх однаково вітали київляни як своїх спасителів. Що це все мало означати і звідки взялися ці озброєні відділи своїх і чужих, що самовільно і визиваючо вештались по Києві на очах регулярної армії? Я раз-у-раз голосив це команді корпусу і жадав приказу до їх роззборєння. Відповідь була коротка і відмовна, тобто — не можна цього робити, бо це наші повстанці, а щодо денікінців, то армія має з ними переговорювати. Десь коло полудня мені зголошено, що від Купецького Саду їде в напрямі Думи відділ денікінських кіннотчиків, около 20 люда. Я подав це дальше до команди корпусу з запитом, чи маю їх роззброїти? Одержав приказ — не роззброювати, а спитати, куди і за чим вони їдуть? Я вийшов напроти, здержав денікінський відділ і спитав коменданта, російського полковника, куди вони наміряюють їхати? «Ми не йдьом, нас народ несьот» — впала горда відповідь денікінського полковника і його відділ рушив дальше в напрямі Хрещатика. Я стояв ні в цих ні в тих! Це сталось на очах багатотисячної юрби народу. А народ цей ніяк не міг собі пояснити цього дивовижного галицько-денікінського братання. Пішли в рух дебати і вигуки невдоволення. З кожною годиною ситугщія ставала щораз прикріша і більш неясна. Мені удалось стягнути заступника коменданта армейської групи, полк. Вольфа, до Думи, щоб він на власні очі все побачив і видав відповідні прикази. Над вечір наспіли звідомлення з інших наших частин. І там була подібна ситуація, а місцями ще й грізніша. Денікінці концентрували більші сили біля мостів на Дніпрі і намагались ними дістатися до міста. Дотичні коменданти нашої обсади були просто в розпуці, як практично виконати приказ — обсадити але не стріляти — і засипували корпусну ком шду алярмуючими вістками про різні спроби денікінців дістатись до середини міста. Перед заходом сонця мене повідомили, щоб я зараз же прибув на головний двірець, бо має приїхати комендант армейської групи, ген. Кравс, з важними приказами. Я моментально удавсь на станцію і там застав ген. Кравса і його шефа штабу майора Льобковіца. Привітавшись зі мною, ген. Кравс поспішно сказав: «Вези мене до полк. Вольфа, до Думи!» Про наслідки приказу — обсадити, але не стріляти — і про ситуацію в Києві він вже знав і подорозі жадав від мене тільки деяких пояснень. По кільканадцятьох мінутах їзди автом ми опинились під Думою. Перед головним входом ми запримітили, серед натовпу, відділ кіннотників з російськими прапорцями, що намагався промостити собі дорогу до Думи. Зчинився крик і галас! Юрба прибрала грізну поставу. На бальконі і в вікнах Думи уставлено скоростріли, а при головнім вході стояли непорушно мої стрільці з наїженими багнетами. Це дало притоку до ще більшого замішання й паніки. Затривожений, вскочив я між юрбу і крикнув щосили: «Генерал! Дайте дорогу!» Вмить ока зроблено шпалір і ми скорим кроком дістались до середини. Тут нам зголошено, що з денікінським відділом приїхав генерал і хоче говорити з городською управою. Ген. Кравс казав мені попросити денікінського генерала до середини Думи, що я й зробив. Генерал зразу вагався, а потім згодився і ми ввійшли до Думи. Оба генерали взаємно собі представились. Показалось, що оба були німцями, наш — Кравс, денікінський — Штакельберґ. Оба генерали удалися негайно на нараду, у якій взяли участь з нашої сторони: ген. Кравс, полк. Вольф, майор Льобковіц і пор. Купчанко і ще дехто, від денікінців: ген. Штакельберґ зі своїм адьютантом. Я дістав приказ пильнувати порядку. Нарада тривала коротко, всього пів години, а її вислід був ось такий: обидва генерали мають зараз від’їхати до головної кватири ген. Бредова для устійнення демаркаційної лінії між УГА і денікінською арміями, 2) всі частини в Києві, так галицькі як і денікінські, мають остати вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) на Думі біля українських прапорів має повівати й російський прапор для успокоения російської публіки. Я дістав від ген. Кравса приказ взяти від денікінських кіннотників російський прапор і вивісити його на бальконі Думи біля українських прапорів. Денікінські кіннотники не хотіли мені дати свого великого прапору, а вручили мені малий прапорець-хоруговку одного з кіннотників і цей російський прапорець я заткнув на бальконі Думи побіч трьох українських прапорів. Вчинився страшний галас: «Галичани зрадники, геть з ними!» Вигуки, свисти, крики не втихали! Я знов дістав приказ від ген. Кравса успокоїти товпу. Зденервований до крайности, я вийшов на балькон і піднесеним голосом промовив: «Так, правда ваша, галичани зрадники! Але які ж вони ці зрадники? Ці зрадники власним потом і кров’ю зросили шлях від Львова до Києва, ці зрадники вибороли вам свободу, ці зрадники здобули столицю Київ, ці зрадники…» — і не докінчив. Мені перервали грімкими окликами: «Слава галичанам! Хай живе Галицька Армія!» і т. д.

На кілька хвилин на площі перед Думою успокоїлося. Обидва генерали, в супроводі своїх старшин зійшли перед Думу, а ген. Штакельберґ, запримітивши на бальконі малий російський прапорець, взяв від своїх кіннотників великий російський прапор і власноручно примістив його на бальконі біля наших прапорів. Після цього обидва генерали від’їхали в сторону Купецького Саду. Ген. Штакельберґ зі своїм почотом до денікінської частини, а ген. Кравс, в товаристві майора Льобковіца та кількох старшин, до головної квартири ген. Бредова. Спокій на площі був тільки сповидний. Публіка ніяк не могла собі пояснити, що має те все означати — себто нарада в Думі, вивішення російського прапору та від’їзд собі ворожих генералів кудись у незнане. Дебати йшли дальше й оживлялись.

Тимчасом широким Хрещатиком парадували Запорожці у напрямі Думи. Частина публіки подалась зустрічати Запорожців і дали їм знати, що галичани вивісили російський прапор на бальконі Городської Управи. Гарячі Запорожці вмить галопом пригнались під Думу і зажадали від мене скинення російського прапору. Цього жадання я не міг виконати, бо дістав наказ від своєї влади прапор повісити. Я вийшов- цофнувся з балькону, а за той час хтось (припускаю, що хтось із запоріжців) дістався на балькон і скинув прапор під ноги коням. У тому моменті з протилежних кам’яниць впало кількадесять пострілів — дві короткі скорострільні серії пролетіли зі свистом понад людські голови. Настала страшна паніка. Публіка розскочилась на всі можливі сторони. Кінні Запоріжці на місці завернули і пігнали назад, тратуючи все по дорозі. Військо і цивільне населення перемішалось і кинулось навмання до втечі. Площа перед Думою опорожнилась і світила пусткою. В Думі остав тільки мій курінь. Треба було скоро діяти, щоб паніка і до нас не дісталась. Я розгялнувся в новій ситуації і видав сотням приказ обсадити довколичні вулиці, від Купецького Саду, Арсеналу і Хрещатика та вислати наперед стежі. Окрема старшинська стежа мала перевести трус у протилежних домах, звідки впали скорострільні постріли. Сам я пробував получитись із командою корпусу, але телефон був уже не чинний. Я вийшов перед Думу і пильно наслухував. В районі Купецького Саду дались чути короткі постріли зі скоростріла, а в слід за тим прибігли до Думи задихані: майор Льобковіц, шеф корпусного штабу і пор. Купчанко (молодший), адьютант 8-мої бриґади. Оба вони їхали автом з генералом Кравсом до штабу армії генерала Бредова. По дорозі їх авто попало під обстріл і вони повискакували, а генерал Кравс поїхав дальше і не відомо, що з ним сталося. Я представив майорові Льобковіцові в коротких словах перебіг подій з Запоріжцями перед Думою та стан нової обсади. Так обезпечившись, ми чекали перед Думою на поворот генерала Кравса в непевності, що діється з рештою обсади Києва по панічній утечі Запорожців з-під Думи. Між тим настала ніч і стало темно. Около 11-тої год. вночі нам зголошено, що від сторони Арсеналу наближається денікінська артилерія. Я скріпив обсаду дотичної вулиці ще одним скорострілом і казав негайно відкрити огонь. Льобковіц уневажнив мій приказ словами: «Бійся Бога, саме тепер ідуть переговори між генералом Кравсом і генералом Бредовим, щодо демаркаційної лінії, не смієш цього робити! Обсаду стягни назад до Думи, а ми ходім назустріч і будемо переговорювати». Ми вийшли в напрямі ворога і по кількох мінутах стрінули денікінців, що звільна й обережно, бойовим порядком сходили спадистою вулицею від Арсеналу вниз до Думи. Попереду їхав генерал мабуть призначений комендантом міста Києва, з двома полковниками. Ми їх задержали, а представившись як відпоручники галицької корпусної команди, в коротких словах пояснили, що перед кількома годинами відбулась у Думі зустріч і нарада відпоручника Галицької Армії, генерала Кравса і відпоручника Добрармії, генерала Штакельберґа, де