Міжтим передні частини 14-ої совєтської армії під проводом начдарма Якіра, що пробивалась з-під Одеси на північ в напрямі Хвастова, щоб получитись із 12-тою совєтською армією в Коростені — наближались до району розташування УГА. Щоб забезпечитись від 14-тої совєтської армії, Начальна Команда видала приказ до дальшого відступу, — Київській Армійській Групі — на лінію Козятин — Бердичів, а II-гому галицькому корпусові — в район Житомира. Під час цього відвороту 8-ма самбірська бриґада ІІІ-го корпусу, яка найбільше потерпіла під час обсади Києва, перевела в місцях тимчасового свого постою успішну мобілізацію серед місцевого населення і тими новобранцями виповнила свої люки, головно мого ІІ-го куреня, що майже в цілості попав в Думі у денікінський полон. В селі Ревуха, Сквирського повіту, прислано мені як доповнення понад 200 новобранців на вишкіл. Ми відступали і рівночасно в місцях постою вишколювали їх. В міжчасі почали прибувати до куреня малими групами мої стрільці і старшини, яких звільнив з денікінського полону в Дарниці повстанський от. Зелений, так, що протягом двох чи трьох тижнів курінь став в комплеті боєздатний. Наддніпрянські новобранці, під проводом галицьких старшин і підстаршин, показались добрими вояками, а в наступі значно перевшцали галичан.
З днем 10 вересня 1919 р. оп. ч. 236 мене назначено тимчасовим комендантом 8-мої бриґади. Того самого дня вечором покликав мене до телефону генерал Кравс і дав приказ ось такого змісту: «14-та совстська армія пробивається з-під Одеси на північ, а її частини найшлись вже між нашим і денікінським фронтом та під Володаркою переправляються на другий беріг ріки Рось. 8-ма галицька бриґада має негайно відмаршувати до села Топори, там віднайти повстанського от. Сокола і разом з його повстанцями вдарити на большевиків». Згідно з одержаним приказом ми відійшли до місця призначення і ранком 11. 9. 1919 р. зайняли позиції на право від села Топори фронтом до Володарки. Звідси я подався на розшуки повстанців і знайшов їх в поблизькій цукроварні, як навантажували цукор на свої підводи. На мій запит, чи не міг би я бачитись з от. Соколом, одержав зухвалу відповідь, що «отаману некогда разґаваривать», бо він на позиції, ось там за цукроварнею біля високого дерева-грушки. Я пішов у вказаному напрямі і знайшов отамана зі скорострілом на вершку грушки, як стріляв короткими серіями на большевиків, яких я ніяк не міг доглянути навіть через свій далековид. На цій т. зв. позиції, крім самого отамана, нікого більше з повстанців не було. Запримітивши мене, отаман зліз з дерева і ми взаємно собі представились, при чому я передав йому приказ галицької корпусної команди щодо нашого спільного наступу на большевиків в районі Володарки. На це от. Сокіл заявив коротко: «А я не пайду!» Тоді я прийняв військову поставу і промовив: «Я є комендант 8-мої галицької бриґади і вам приказую». Неначе вжалений, отаман крикнув несамовито — «Полковнікі, ко мнє». З’явилось кількох його старшин, станули кругом, а отаман преспокійно видав приказ — «сейчас разом з галичанами маємо вдарити на большевиків». За якої пів години повстанці продовжили праве крило моєї бриґади й около 11-тої год. перед полуднем ми рушили до наступу. Вже на далеку віддаль большевики привітали нас сильним артилерійським і скорострільним огнем. Ми не відстрілювались, бо щадили муніцію, але скорими і короткими скоками посувалися вперед. Зате повстанці жарили без перестанку зі своїх скорострілів по цілому ворожому фронті. Відізвалась наша артилерія і бій почався на добре. Мимо страт раненими ми заєдно перли вперед, а повстанці бадьоро додержували з нами кроку, при чому їхній скорострільний огонь не вгавав ані на хвилину. Ми дивувались звідки повстанці мають стільки муніції? Бій тривав пізно в ніч, бо большевики, окопавшись, ставили завзятий опір. Тим часом стрілянина на відтинку повстанців цілком затихла. Комендант IV-гo куреня, пор. Підгірний, вислав туди стежну патрулю, але повстанців вже не було, щезли десь безслідно так, що наше праве крило зависло в повітрі. Обезпечившись сильно з права, ми рушили обережно дальше вперед. Опір большевиків був уже слабий і ми дістались до їх окопів, а над ранком без вистрілу зайняли Володарку. Показалось, що це були задні частини 14-тої большевицької армії, які, мимо нашого наступу, вспіли переправитись через ріку Рось і відійшли з поспіхом на північ. Її передні частини, зайнявши Сквиру, перейшли 14 вересня 1919 року залізничий шлях між Попельнею, а Хвастовом і попрямували на Житомир. Від 15–20 вересня бриґади 1-го і ІІІ-го галицьких корпусів звели низку боїв з дивізіями 14-тої большевицької армії, — 45-тою, 47-мою і 58-мою, але їх розбити нам не пощастило, бо з півночі, від Коростеня прийшли їм з допомогою частини 12-тої большевицької армії. Обі ворожі армії, 14-та з-під Одеси і 12-та з Коростеня, получились разом, вдарили великою силою на ІІ-гий галицький корпус в районі Житомира і в дні 20 вересня 1919 р. зайняли місто Житомир. При цій операції УГА понесла важкі втрати в людях і воєнному матерія лі, головно в муніції.
Наслідком тих боїв, денікінці, не маючи вже загрози від 14-тої большевицької армії, що продерлась на північ аж до Житомира, почали наступ на УГА на лінії Умань — Піщани— Балта і після кривавих боїв зайняли місто Балту. В той спосіб УГА силою обставин опинилась між двома ворогами, з півночі — большевики, з півдня і сходу — денікінці. З огляду на таку ситуацію, Начальна Команда УГА рішила припинити бої проти большевиків, а головні свої сили кинути на Добрармію. Штаб Головного Отамана цей проект затвердив. В тій цілі переведено перегрупування бойових сил УГА, а саме: ІІ-гий галицький корпус пересунено в район Козятина, а ІІІ-тий галицький корпус перейшов в околиці Погребище — Литовець, ближче наддніпрянської армії. Серед таких несприятливих обставин Директорія УНР здобулась на рішучий крок і в дні 24 вересня 1919 р. проголосила війну Добрармії й урядові Юґа Росії та зарядила мобілізацію. Проголошення нової війни викликало серед населення депримуюче враження, і тому мобілізація не принесла більшого успіху. Головною причиною мобілізаційної невдачі був брак військового виряду, а в слід за тим недбальство мобілізаційних чинників.
З початком жовтня 1919 р. денікінці зайняли Бершадь, Ольгопіль і Чечельник, зосереджуючи свої головні сили в околицях: Умань — Христинівка — Манастиршце, щоб кинути їх проти наддніпрянської армії в напрямі: Вапнярка — Жмеринка. Але заки вони почали свій наступ, ІІІ-тий галицький корпус дістав приказ вдарити на денікінців під Монастирищем. І тут почались завзяті й важкі бої УГА з новим ворогом, з білою Москвою, з т. зв. денікінцями, випосаженими обильно воєнним знаряддям та великою кількістю кавалерії донських козаків з хитрою повстанською тактикою, чужою для УГА. Вони так, як і большевики прийшли визволяти Україну від українців. Як це відбувалось на практиці, хай нам послужить ось такий приклад: дня 10 жовтня 1919 р. мій ІІ-гий курінь зайняв позиції напроти села Росоховата, ліворуч від Монастирища, що находилось у руках донських козаків. Терен перед нами був легко хвилястий з дещо більшим горбком на моїм правім крилі і туди я вислав розвідувальну стежу. День був мрячний і похмурий. Десь коло години 7-мої рано показалися з села, спершу поодинокі їздці на конях, а за ними рідка розстрільна ворожої кавалерії. Ми відкрили огонь і кавалерія миттю завернула назад до села. Там вона залишила коні і вже як піхота густою розстрільною почали наступати на наші окопи. Я дав приказ своїм трьом сотням до протинаступу, залишаючи при собі одну сотню, як резерву, на евентуальні несподіванки з боку ворожої кінноти. Почався бій, затарахкотіли скоростріли, загриміла артилерія, заклекотіло мов у горшку. Обі розстрільні, наша і ворожа, короткими скоками звільна наближались до себе. Обопільна стрілянина з кожною мінутою прибирала на силі. Наша патруля з права дала знак, що й там є ворог. Я подавсь з резервовою сотнею в сторону висланої стежі. Нам на зустріч вибіг вістовий і зголосив, що за горбком, в долині, є маса-масенна денікінської кавалерії. Я підповз на сам горбок і побачив, що в долині, по обох боках потока, розтаборилась ворожа кіннота і позлазивши з коней, відпочивала чи чекала на пригожий момент, щоб ударити на нас збоку. На даний знак ціла сотня підсунулась на сам горбок і ми привітали ворога сильним крісовим і скорострільним огнем. Нагло заскочена ворожа кавалерія розлетілась на всі сторони, хто верхи, а більшість пішки, оставляючи на бойовищу цілу масу ранених і побитих козаків та коней. В селі зчинилась паніка і ціла ворожа лінія в найбільшому безпорядку подалась назад, в напрямі Монастирища. Мої сотні пігнали за ворогом і зайняли село Росоховату. Тут щойно ми побачили наглядно, що значить визвольна акція білої Москви. Стрівожене село завмерло і представляло собою одну велику руїну. Мужчини вивтікали перед бранкою, а вистрашене жіноцтво скривалось по стодолах і стрихах. Остались тільки старики і заплакані діти. На однім подвір’ї, біля стайні, я побачив два зарізані барани і порубаного шаблями трупа мужчини. Над ним стояв непорушно старенький дідусь і з піднесеними до неба руками щось шептав-моливсь чи проклинав. Запримітивши нас, він заголосив у розпуці: «Сам Бог вас посилає, але запізно» — а вказуючи тремтячою рукою на лежачого трупа, продовжував — «Його, мого сина, зарубали шаблями москалі за те, що не хотів дати їм своєї праці, овець». Відтак попросив нас до хати. Тут вся хатня обстановка була понищена і порозкидана по всіх кутах, лавки, стільці, ліжко, порожня скриня, постіль, солома, пір’я з розпорених подушок, побите шкло, горшки, образи, кухонне начиння, порубана шаблями одежа, і т. д. — все перемішане і понищене. Ми остовпіли з дива! А дідусь зрезиґновано пояснював дальше: «Так господарили денікінські козаки через два дні, викрикуючи — дєнґі принімаєм старії, но одьожу новую (гроші приймаємо старі — миколаївські, але одежу нову). Отак забирали даром — збіжжя, сіно, худобу, коні, вівці і все вартісніше, що
