попало під їх руки.
«Прийшли визволяти Україну і визволили нас від всього», — закінчив дідусь. В той спосіб завойовували Україну червона і біла Москва. Зайнявши село Росоховату ми скорим темпом рушили дальше, перейшли попри церкву, де правилось Богослужения без людей, обійшли біля млина став і приступом здобули від денікінських розбитків узгір’я за селом і ставом. При тім ми понесли важкі втрати раненими, між ними хор. Володимир Левицький, тяжко ранений в крижі. Над вечір інші наші частини ІІІ-го корпусу зайняли Монастирище й ворог вивтікав у напрямі Уманя. Та не довго ми тішились перемогою. Денікінці скоро отямились і кинули проти нас, тобто ІІІ-го корпусу, більшу скількість кавалерії, донських козаків. Прийшло до важких і затяжних боїв у районі Монастирище — Дашів — Сороки. Тут щойно ми стрінулись із хитрою повстанською тактикою донських козаків, які, використовуючи пригожий хвилястий терен, з’являлись там, де ми їх найменше сподівались. При тому вони часто-густо робили сповидний наступ спішеною кавалерією, а коли ми в розгоні розвинулись до протинаступу, їх змасована кавалерія вдаряла на нас збоку, а то й з-заду. Такий спосіб боротьби вичерпував нас нервово і мучив фізично. Кавалерії ми не мали, а наші піхотні розвідувальні стежі не могли ніяк дорівняти денікінським кінним патрулям, і тому наша бойова розвідка не мала більшого значення. В слід за тим ми знаходились у безнастанній трівозі та були змушені обезпечуватись і відбиватись на всі сторони. Такі бої тривали через цілу першу половину жовтня 1919 р. і закінчились перемогою денікінців над нами. Наш ІІІ-тий корпус вийшов з них напів розгромлений, поносячи важкі втрати в людях і матеріялі. Найбільше потерпіли 2-га і 8-ма бриґади, а мої стрільці з того часу змінили слова відомої пісні на: «Там під Дашевом під Сорокою 8-ма бриґада пропала». Тому ІІІ-тий галицький корпус був змушений відступити в околиці Каменівки і зайняти позиції поміж Животовом — Кантеліною й Оратовом. Оба інші наші корпуси, І-ший і ІІ-гий, мали до деякої міри спокій, бо саме тоді йшли бої між большевиками і денікінцями за посідання Києва. Зате наддніпрянська армія, яка в тім часі вела наступ в напрямі Балти, була рівнож приневолена відступити на зад. Після цих успіхів денікінці звернули головний свій удар на наддніпрянську армію, в напрямі Брацлава і Жмеринки, щоб захопивши ці місцевості, роз’єднати обидві українські армії, наддніпрянську і галицьку. Серед такого скрутного положення Штаб Головного Отамана видав остаточний приказ — кинути всі свої сили в розпучливий наступ проти Денікіна. В тій цілі заряджено, щоб ІІ-гий галицький корпус залишив свої позиції напроти большевиків під Бердичевом і скорими залізничими транспортами переїхав до Вінниці, а група СС-ів мала перенестись до Жмеринки. Загальний наступ обох українських армій мав початись в дні 17 жовтня 1919 р. Тимчасом, з вини цивільного заряду залізниць, транспорт ІІ-го галицького корпусу спізнився на повних три дні, так, що наша офензива почалась аж 20-го жовтня 1919 р. Це опізнення дало Добрармії час не тільки приготовитись до оборони, але й кинути вільні свої сили на ріку Бог для зебезпечення переходів через цю ріку. Проект, який свого часу внесла була Начальна Команда УГА до уряду Головного Отамана Петлюри, щоб на просторі, на якому находилась УГА, змілітаризувати залізниці і передати армії, був тоді відкинений. Тому керму над залізницями мали тільки цивільні урядовці і надуживали дуже часто своєї влади для різного роду саботажів та особистих користей. Спізнену офензиву започатковано в той спосіб, що ІІ-гий галицький корпус ударив на Брацлав, а І-ший корпус змагався переможно на південь від Липівця. Тут його бриґади, 6-та і 9-та, в бою під Хутором Романовим, завдяки очайдушній атаці кінноти чет. Вайгамера, розгромили два ворожі полки, захопили в полон 6 старшин і 260 бійців, здобули 6 скорострілів з муніцією та багато обозів. Та ці місцеві успіхи УГА не мали вже більшого значення, бо якраз на головнім фронті акції, на переходах Богу, не тільки що не було з нашого боку ніякого успіху, але навпаки — нові протинаступи денікінців відтискали нас щораз дальше на захід. В тім самім часі наддніпрянські війська були рівнож змушені перервати свої бої і згуртуватись в околиці Вапнярка— Тим’янівка. Начальна Команда УГА стала тепер перед фактом, що всі спроби, здобути якийсь вирішний бойовий успіх над армією Денікіна, завели. УГА, виснажена боями, без обуви, одягу і муніції, не могла вже на довший час здержати ворога, добре вирядженого й узброєного. А елітна і зимна осінь принесла з собою ще грізнішого ворога — тиф. Погано зодягнені і виснажені стрільці почали масово хорувати. За один тільки тиждень відійшло до шпиталів понад 2 000 недужих на плямистий і поворотний тиф, себто приблизно 10°/о усієї армії на фронті. Цей загрозливий стан спонукав Начальну Команду видати армії приказ до загального відвороту в дні 24 жовтня 1919 р. Етап армії спрямовано в околиці Бар — Котюжани — Нова Ушиця, а для фронтових частин УГА був предвиджений відступ разом з наддніпрянською армією. Сама Начальна Команда мала перенестись з Вінниці до Бару. Однак ця евакуація стрінулась з двома непереможними перешкодами: 1) цивільна управа залізниць не була в силі чи не хотіла доставити потрібний залізничий матеріял, тобто — вагонів і льокомотив, так, що обози й установи були змушені пересуватись пішим маршем, 2) санітарний стан армії не дозволив навіть на такий перемарш, бо всі шпиталі у Вінниці, Жмеринці, Хмельнику, Літині і Немирові були переповнені хворими, яких число сягало до 10 000 стрільців і старшин. Для санітарної обслуги цієї маси хворих стояло до диспозиції армії всього 32-ох лікарів, з яких майже половина вимерла вже на початку епідемії. Про хід евакуації приходили до Начальної Команди звіти в тому змислі, що тільки здібні до пішого переходу етапні частини армії прибули до місця призначення, а все інше, тобто — хворі і весь санітарний та воєнний матеріял, або взагалі не могло бути завантажене задля браку вагонів, або застрягло денебудь на якійсь заваленій залізничій станції. Про всі ці труднощі бойового, господарського і санітарного характеру Начальна Команда звітувала докладно своїй політичній владі, Військовій Канцелярії Диктатури, представляючи рівночасно конечність рятування цілости армії політичними засобами, цебто перемир’ям з Денікіном. В той час денікінська армія тішилася явною підтримкою Англії і Франції, отже стояла в безпосереднім контакті з західньою Европою, з т. зв. Антантою. Її тодішнє запілля — південна Україна — найкраще надавалась на відпочинок, лікування й упорядкування УГА. Доступ до моря в районі Одеси був тим віконцем в Европу, через яке можна було дальше провадити переговори з Заходом та дістати від нього помічні засоби для лікування і належного узброєння та доповнення армії. Тим часом Диктатура мовчала, а тифозна пошесть забирала щораз то нові жертви і бойовий стан армії заєдно зменшався. Серед такого скрутного положення скликано до Вінниці в Дні 20 жовтня 1919 р. воєнну нараду обох українських армій, наддніпрянської і галицької, в присутності Головного Отамана Петлюри, Диктатора д-ра Петрушевича, вождів обох українських армій, генерала Сальського і генерала Тарнавського та декількох політиків і військових референтів. Нарада ця мала остаточно вирішити, що дальше робити — битись чи миритись. Представники обох наших армій згідно заступали становище, що продовжувати боротьбу в таких невідрадних санітарних і матеріяльних обставинах є виключене, тимбільше, що шаліюча епідемія тифу, сама вже війну викінчує. Коли ж ця нарада, крім взаємних обвинувачень, не дала ніяких конкретних вислідів, а вирішення порушених на ній справ відложено до наступної наради, що мала відбутись 4 листопада 1919 р. в Жмеринці, тоді Начальна Команда — щоб за всяку ціну рятувати і зберегти Цілість УГА, — зважилась на рішучий крок і на власну відповідальність заключила з денікінською армією договір в Зятківцях, дня 6. 11. 1919 р. на основі якого УГА увійшла в склад збройних сил Юґа Росії, зберігаючи у внутрішніх справах повну автономію. В міжчасі відбуто в приспішенім темпі ще дві воєнно-державні наради обох наших урядів і армій в Жмеринці, 4 листопада і в Деражні, 8 листопада 1919 р., на яких Начальна Команда УГА була заступлена тільки кількома референтами. У висліді тих двох нарад порішено: 1) вислати негайно до денікінського командування спільну делегацію (полк. Камінський і сот. Олесницький), яка мала переговорювати від обох українських армій і Добитись лише перемир’я, залишаючи політичні переговори Урядові УНР, 2) усунути з Начальної Команди генерала Тарнавського і полковника Шаманека, а на їх місце назначити генерала Осипа Микитку начальним вождем, а генерала Ґустава Ціріца шефом штабу УГА, 3) уневажнити договір Начальної Команди з Добрармією в Зятківцях з дня 6. 11. 1919 р., не зриваючи формально дальших переговорів з нею, 4) арештувати генерала Тарнавського і полковника Шаманека враз з дєлеґацісю, яка той договір підписала та розпочати проти них судово-карне поступовання під закидом державної зради. Приказ арештування, підписаний Головним Отаманом Петлюрою і Диктатором Петрушевичем, передано новій Начальній Команді, генералові Микитці і Діріцові до негайного виконання. В днях від 11 до 13 листопада 1919 р. відбувся над генералом Тарнавським і полковником Шаманеком воєнний суд, який, по докладнім прослідженні справи, звільнив їх одноголосно від вини і кари. Оба вожді були дуже скоро Нач. Командою зрегабілітовані і так: полковника Шаманека вже в три дні після закінчення процесу, дня 19 листопада, назначено комендантом 1- го гал. корпусу, а генерал Тарнавський після занедужання на тиф генерала Микитки в дні 16 грудня 1919 р. був знов назначений комендантом УГА аж до видужання ген. Микитки.
Всі ті потягнення, політичного і військового характеру, причинились до того, що в обох арміях піднявся крик невдоволення, а то й явного ворогування. Оба наші уряди, а головно преса, замість того, щоб ці відносини якось злагіднювати й усувати, ще більше їх загострювали, обвинувачуючи себе взаємно у чорній
