назначено свіжо утвореним бриґадам нових комендантів з поміж молодих старшин-фронтовиків, а саме: комендантом 1-шої бриґади став сот. Богдан Білинкевич, відтак комуніст Михайло Баран, 2-гої бриґади — сот. Юліян Головінський і 3-тсі бриґади — сот. Осип Станімір. Так перегрупована ЧУГА мала вкоротці відійти на большевицько-польський фронт.
ІІІ-тій Галицький Корпус під большевиками
Большевицький переворот застав мене в районі Тирасполя, в селі Нойдорфі, де квартирував мій курінь. Я лежав хворий на плямистий тиф у німця-колоніста, шість днів притомний, а вісім непритомний. Чотирнадцятого дня прийшла криза і я відзискав пам’ять. В очах було темно, а в вухах шуміло. Мене обступили старшини куреня і на переміну оповідали подробиці про большевицький переворот та їхні нові порядки. Я не все зрозумів, бо був дуже ослаблений, знав тільки, що ми вже під большевиками. На третій день після кризи я встав з ліжка і звільна та осторожно ходив по хаті, ставляючи непевно кроки, начеб на ново вчився ходити. В сінях дався чути стукіт і до моєї кімнати ввійшло 4-ох незнаних мені мужчин з курінним адьютантом, чет. Собечком. Поздоровивши, один з них спитав: «Здєсь поміщається тов. Станімір?» Я дав притакуючу відповідь і попросив гостей сідати. Показалось, що це була політична і військова верхівка ЧУГА, а саме: тов. Затонський, член реввійськради 12-тої радянської армії, тов. Порайко, начальний вождь ЧУГА, тов. Михайлик, полії ичний комісар штабу ЧУГА і тов. Федір Замора, політком 3-ої галицької бриґади (кол. корпусу). До мене звернувсь комісар Затонський з ось такими словами: «Товаришу Станімір, ми до вас з ділом, вас назначується комендантом ІІІ-го галицького корпусу — тепер 3-ої бриґади на місце ген. Кравса». Це мене заскочило не абияк, тож я з місця відмовився, кажучи, що такого високого командного посту прийняти не можу, бо не надаюся. Я можу щонайвище бути комендантом полку, але ніколи комендантом бриґади. У відповідь на це комісар Затонський змірив мене від стіп до голови своїм пронизливим зором і сказав: «У нас, большевиків усе можливо — сьогодні сапожник, а завтра командір бригади чи дивізії. Коли ви, товаришу Станімір, добровільно не хочете обняти команди 3-тої галицької бригади, в такім разі ми вам приказуємо!» «Якщо так, то я, вояк приказ мушу виконати, який би він не був» — була моя відповідь. «Вас однак прошу, щоб товариш Кравс провадив дальше команду бриґади, поки я цілком не виздоровію». Всі на це погодилися! На тім офіціяльна частина відвідин скінчилась і почалась товариська гутірка. Мене засипано різними питаннями, стараючись вислідити, що в мені сидить? Дуже несимпатичне враження зробив на мене комісар Затонський. Він був до мене аж надто ласкавий й облесний, але ця ласкавість була цього роду, що ось-ось він встромить ніж у свою жертву і буде насолоджуватись її судорожними муками. Інші учасники відвідин держались стримано і гідно. До кімнати увійшов пор. Вовк і зголосив, що всі військові частини стоять зібрані в німецькому народному домі на мітинґ. Гості попрощались і вийшли, я остався сам, оголомшений.
Перебіг мітинґу, напідставі заподань учасників, був приблизно ось такий: як перший промовець виступив комісар Затонський. Він говорив довго і краснорічиво, говорив про революцію в Росії і потребу революційного осведомления галичан, а на кінець ядерними словами завізвав стрільців до розправи зі своїми старшинами, які в більшості є буржуї чи буржуазного світогляду і як такі є ворожо наставлені до всякої совєтської влади. По його промові настала довга і прикра мовчанка, аж нагло встав один зі стрільців і випалив як зі скоростріла: «Товаришу комісар, ми знаємо краще, які наші старшини. Вони з-під такої стріхи, як і ми, вонті гнили разом з нами в стрілецьких окопах, їх гризли воші нарівні з нами, вони не є жодні буржуї, а буржуєм є ви, товаришу комісар, бо маєте золоті зуби». На тім скінчив і сів спокійно на своє місце. Заля заніміла, настала констернація, а кінцевий вислід був такий, що наступний промовець говорив уже більше стримано. Смілий виступ стрільця був довший час улюбленою темою між стрільцями і старшинами.
Я звільна приходив до здоров’я. Минуло ще три дні і до мене приїхав бриґадний комісар, Федір Замора, з тим, щоб я, без огляду на стан здоров’я негайно перебрав від ген. Кравса команду бриґади, бо в противному разі Начальна Команда пришле нам чужого коменданта, нам небажаного. Довше зволікати не було можна. Я передав свій ІІ-гий курінь пер Петрові Вовкові і разом з комісарем прибув до бриґадної команди в селі Берґдорф. Тут застав я ген. Кравса з цілим оперативним штабом в комплеції. Почалась передача командних аґенд у чисто австрійський спосіб, докладно і подрібно, що тривала до пізнього вечора. По спільній вечері ген. Кравс попросив мене до себе і в довірочний спосіб подав мені дальші вказівки і характеристику важніших старшин штабу, спиняючись довше над чотирма старшинами: майором Льобковіцом, шефом штабу, сотником Миколою Хробаком, начальником інтендантури, комісарем Заморою, головою бригадного політкому і Іваном Чайковським, комісарем оперативного штабу, з яккими мені прийдеться тісно співпрацювати. Майор Льобковіц, це старшина австрійського генерального штабу, здібний, амбітний, притім дещо повільний і такий якому можна вповні довіряти. Сот. Хробак, це людина хрустального характеру, чесна, совісна й обов’язкова. Йому можна вповні довіряти, не лиш щодо запровіянтування бриґади, але і в політичних справах та в справах ближчого контакту з іншими нашими бриґадами. «Всі важніші справи старайся з ним спільно обговорювати» — казав генерал. Комісар Замора це гімназійний учитель, ідейний комуніст з переконання, але при тім щирий українець-са-мостійник. Він нам може тільки помогти, але ніколи пошкодити. Комісар оперативного штабу Чайковський, це тип сільського війта на услугах староства, хитрий і підступний. Його належить вистерігатись і тримати здалека від оперативних справ і потягнень. Після цього ген. Кравс попрощав мене зі сльозами в очах, щиро і з задоволенням, що команду дорогого йому корпусу передав у добрі руки свого старшини-фронтовика, а не якогось там політикана.
Надмір вражень і церемонія передачі командних аґенд так мене вичерпали й ослабили, що діставшись до своєї кімнати, я цілком обімлів і поклавсь до ліжка. Та ніяк не можна було заснути. Пішли думки за думками — що дальше? Доля армії була незавидна — без рідного проводу, політичного і військового, без уряду і Нач. Команди, без власного запілля і засобів прохарчування, без зброї і ліків, до того здесяткована плямистим і поворотним тифом, небоєздатна, у ворожих кігтях червоної Москви. Тепер весь тягар відповідальности за цілість армії, силою обставин, спав не на досвідчених політиків і генералів, а на трьох молодих фронтових сотників, необізнаних як слід з життям, а тим більше з большевицькими махінаціями. Та нема такого положення, з якого не було б виходу, і я старався той вихід знайди. Перш за все я постановив скріпити дисципліну й одноцілість бриґади, всупзреч большевицьким заходам нас порізнити, роз’єднати і розпорошити. В тій ціли я попросив до себе майора Льобковіца, якого я хотів собі з’єднати своєю щирістю, як найближчого співробітника і звернувся до нього ось такими словами: «Я знаю, ти старший від мене ранґою, ти абсольвент військової академії, ти сильніша індивідуальність і тим самим ти властиво будеш вести бриґаду, не я, але в інтересі служби і дисципліни та нашого скрутного положення є, щоб я був тим комендантом в повнім значенні цьсго слова. Тому мусиш мене піддержувати і шанувати, як свого зверхника, як коменданта бриґади». Майор Льобковіц вислухав мене з вдоволенням і торжественно, подав мені руку та прирік якнайтіснішу співпрацю для добра бриґади і цілої армії. До підлеглих військових частин ми видали відповідний приказ, а до Начальної Команди (нової) вислали звідомлення про обняття бриґади товаришем Станіміром, згідно з приказом ЧУГА. Наступного дня вечером покликав мене до телефону комендант 45-тої совєтської дивізії і приказав негайно вислати один полк піхоти на зміну його частин на фронті. Я сказав, що приказу не можу виконати, бо йому не підлягаю. Ми маємо свою Начальну Команду і тільки її прикази нас обов’язують. Тому хай звернеться з цією справою до нашої Нач. Кеманди, щоб вона видала мені такий приказ, тоді я його виконаю. Це розлютило большевицького командира до крайности і він почав грозити, що віддасть мене під суд до ревтрибуналу, бо це ж непослух, явна контрреволюція і т. д. Я знов відмовився, подаючи ті самі причини. Це був перший пробний крок, щоб нас відлучити від нашої Начальної Команди, а підчинити прямо совєтській команді. Про це я зараз повідомив Начальну Команду і вона мій поступок одобрила. На другий день я знов дістав подібний приказ від того ж командира з різними дальшими погрозами не лиш для мене, але й для цілої бриґади. Щоб тим і подібним шиканам положити кінець та засягнути інформацій, як нам поводитись із совєтськими частинами, я вибрався з майором Льобковіцом до Начальної Команди в Бірзулі. Тут нас прийняли — тов. Солодуб, заступник начальника армії (Начдарма), тов. Іванов, шеф армійського штабу, незнаний нам комісар штабу і сот. Омелян Паліїв, член армійського політкому. Ми здали докладний звіт зі стану бриґади та зажадали в першій мірі гроша на виплату стрілецького «льону», зброї і муніції для виздоровпїв, ліків, обуви і харчів. Нас збули обіцянкою, що всі ці справи будуть
