Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

зраді — галичан в сторону Москви, а наддніпрянців — у сторону поляків. Ці відносини найкраже характеризує тодішній вислів самого Диктатора — «Я тут (тобто в Кам’янці — прим. авт.), наче в’язнений». Тим часом денікінці, ще заки по кінчились нові переговори з ними, зайняли в дні 10. 11. 1919 р. Жмеринку і відтяли сполуку між обома нашими арміями. Дня 14 листопада Дієва Армія втратила Могилів і почала панічний відворот на північ, в сторону Староконстантинова і Любара. Тепер вже війна була дійсно покінчена силою самих подій на фронті, спричинених катастрофою тифу. Тому нова Начальна Команда УГА звернулась до Диктатора д-ра Петрушевича з конкретною пропозицією заключения з денікінською Добрармією договору, хочби й окремого. Дня 15 листопада 1919 р. прийшла відповідь Диктатора, що дає виразну свою державно- правну згоду на заключения договору з Денікіном, навіть окремого, однак застерігає для себе переговори політичного характеру. Таким чином нова Начальна Команда УГА, змушена обставинами, відновила зятківський договір з Добрармією в дні 17 листопада 1919 р. в Одесі. По думці цього договору УГА мала піти на відпочинок в район: Козятин — Вінниця—Ілинці—Оратово — Погребище, а її етапні установи мали розташуватись на лінії: Христинівка — Ольгопіль — Вознесенськ — Миколаїв. В міжчасі ситуація на фронті змінилась. Денікінці, розбиті большевиками в районі Києва, почали відступати в напрямі на Одесу. В зв’язку з тим, Начальна Команда видала в дні 24. 12. 1919 р. приказ — залишити всі лічниці з тифозниками в околиці Вінниця — Жмеренка — Браїлів — Немирів під командою от. Никифора Гірняка і теж відійти в район Одеси.

Серед лютих морозів і навальних снігів почався утяжливий марш поодиноких корпусів в напрямі Одеси, з хорими і виздоровцями на возах, що цілими десятками умирали по дорозі. Тодішні наші шпиталі були в жалюгідному стані, а переповнені так, що хорі ніяк не могли цього видержати й утікали до своїх частин. Один такий шпиталь мав я нагоду бачити у Вінниці. Туди я вислав кілько:: тяжко хворих на тиф стрільців, а між ними й свого шкільного товариша-од-носельчанина, підхорунжого Павла Дідуха, студента прав. В перемарші попри Вінницю, я поїхав їх відвідати. Шпиталь був приміщений в давній російській казармі, що була напів здемольована. В канцелярії я застав тільки одного санітара. Він довго шукав за прізвищем «Дідух», вкінці знайшов і сказав, що Дідух перед 4-ма днями умер і вже похований. Ця вістка мене дуже а дуже прибила. Я хотів щось більше про нього довідатись, але лікаря не було, поїхав до хворих в другому шпиталі. Тоді я пішов з санітарем шукати решту своїх хлопців, але їх не знайшов. Зате я побачив наглядно наш шпиталь, якого здасться ніколи в житті не забуду. Перша з черги кімната була простора і напів темна, бо тільки одно вікно було ціле, а інші вікна були понищені, з повибиваними і соломою та шматами позатиканими шибами. Не було ні одного ліжка. Всі хворі лежали покотом на долівці, в соломі, а радше в гною. Ця солома була перемішана з різною нечистю, бо безтямно хворі часто-густо блювали та робили під себе, а не було кому їх як слід обслужити. Постелі не було жодної. Кожний стрілець лежав у соломі у свойому мундурі, прикритий плащем чи накривалом. Цілий шпиталь мав заледве кількох санітарів, що пюосто валилися з ніг від утоки. Їм помагали доривочно виздоровці поки не вирвались на волю, до своїх частин. Лікар був тільки доходячий, сестер не було жодних. Одна невелика залізна піч з комином на двір крізь вікно, ніяк не могла огріти просторої кімнати з повибиваними шибами, тому було видно, як над хорими стояла пара з віддихів і поту. В одному куті лежав старшина-пор. з жінкою, прикритий накривалом і плащами. Обоє були в гарячці і непритомні. Він лежав спокійно. Зате вона кидалась на всі боки, кричала, то знов тихо шептала ніби молилась, сідала, вставала і знов клалась, очі горіли якимсь дивним блиском, лице вистрашене, довге волосся на голові розбурхане, виглядала несамовито, як фурія. Я не міг на все дивитись, зрезиґнував з дальших оглядин і вийшов. Так приблизно виглядали наші військові шпиталі в спокійному запіллі і так мирні жителі по містах дбали про свою героїчну армію.

До того всього треба було там і тут зводити бої з большевицькими партизанами, яких і мені прийшлось стрінути. Десь у другій половині січня 1920 р. ІІІ-тий гал. корпус найшовся на Херсонщині, в районі села Антонівки, де мав находитись штаб большевицької партизанки під проводом тов. Дубенки. Само село Антонівка і декілька сусідніх сіл були заселені москалями. В однім з тих сіл, недалеко залізничої станції Мордарівка, примістився на нічліг мій курінь. Мешканці села москалі, прийняли нас аж надто гостинно і це збуджувало підозріння. Пізнім вечором зголосився до мене несподівано сот. Степан Мацькевич, комендант 2 -го полку артилерії. Його зверхній вигляд — сотник був вистрашений і заклопотаний, при тім обсніжений й заболочений — вказував, що щось прикрого йому приключилось. Привітавшись, він поспішно розказав, що в селі Фльорія большевицькі партизани розброїли в ночі 21 січня цілий 2-гий полк артилерії, а йому самому удалось втекти з їхнього полону і тепер шукає можности, якнайскорше повідомити про це нашу команду. Ця вістка мене цілком придавила. Так Антонівка як і Фльорія були від нас віддалені около 8 км. і партизани могли і на нас наскочити та розправитись по свому, тимбільше, що майже ^SU куреня, це були хворі, в тифозній гарячці, або ослаблені виздоровці. В тій ситуації я зробив те, що було можна, а саме я зарядив гостре поготівля та виставив подвійні стійки, щоби в разі потреби в час заалярмувати цілий курінь. Так обезпечившись, ми, нероздягаючись положились відпочити. Сотник Мацькевич моментально заснув, а я лежав і надслухував. Мої господарі рівнож не спали, наче б на когось чекали. Світло в кімнаті слабо блимало. Нараз двері з лоскотом відчинились і до кімнати впало кількох селян з крісами готовими до стрілу. Один з них з револьвером у руці, прискочив до мене і засичав — «руки в верх», а вихвативши рівночасно мій револьвер з футерала, вже спокійно скомандував — «ложись і не шевелісь, а утром будем розґаваривать, а ти хозяїн двері закрой і светло затуші». Залишивши нас в кімнаті, зникли в темряві ночі. Сот. Мацькевича, прикритого коцом, вони в поспіху якось не запримітили. Тепер ми оба скочили на рівні ноги і як стій опинилися в сінях. Та наш господар вспів нас випередити, замкнув на ключ сінешні двері і став нас здержувати словами: «Ґаспада, раді Бога — ви куди, там все село цепом (розстрільною) обведено, вас поймають і тогда попадьот вам і мнє! Ще щось хотів говорити чи уговорювати, та я зловив його за гортанку, стиснув і потряс з цілої сили, при чім загрозив: «Відчиняй, а то тобі зараз буде кінець»! Це подіяло. Вистрашена і налякана хозяйка віднайшла ключ, відчинила двері і ми опинились на волі. Сот. Мацькевич відразу побіг в чисте поле, а я скрився на подвір’ї, біля стіжка з соломою і став надслухувати. В селі був рух, біганина, брехання собак, незрозумілі голоси чи накликування — це означало, що большевицькі партизани розброюють мій курінь. Нехотячи в друге попасти в халепу, я рівнож подавсь у чисте поле, але сот. Мацькевича вже не знайшов. Падав дрібний сніг, було мрячно і темно. Я ніяк не міг зорієнтуватись кудою йти, тому йшов навмання з балки в балку. З правого боку зробилось темніше, аж чорно. Я попрямував туди і натрапив на лан соняшного бадилля. Тут щойно обгорнув мене якийсь страх. Я пригадав собі злющих степових собак і для безпеки вирвав з корінням два великі соняшники та узброївся ними на всякий випадок. Продиратись крізь гущу соняшників було неможливо і я завернув вліво та дальше йшов навмання. Нараз блиснуло десь далеко передо мною світло, блиснуло і згасло. Я попрямував у сторону світла і найшовся в балці, недалеко якогось хутора, де брехали собаки. Тут я на хвилину пристанув, бо не міг рішитись, чи зайти до хутора чи його виминути? Безпечніше і доцільніше було хутір минути і я це зробив. Вийшовши з балки на горбок, світло блиснуло ясним полум’ям, так, що можна вже було запримітити людські постаті при огні. Не було найменшого сумніву, що це таборувала якась військова частина, але хто саме — повстанці, большевики, наддніпрянці, чи галичани? Я приспішив ходи, а опинившись ближче огню, під якимсь будинком, став надслухувати, припавши до землі. Коло огню вештались вояки, щось говорили чи сперичались, але тяжко було розпізнати, яке це військо. Нараз впав галицький проклін — «а шляґ би тебе трафив»! І я пізнав своїх, галичан. Це квартирувала батерія пор. Костинчука. Звідси язголосив телефонічно корпусній командо про роззброєння большевицькою партизанкою 2-го полку артилерії сот. Мацькевича в селі Фльорія та свою особисту пригоду, бо що сталось із моїм куренем, мені не було ще відомо. Ранком я випозичив собі з батерії пор. Костинчука коня і верхи подавсь шукати своєї 8-мої бриґади. Опинившись далеко в чистому степу, я запримітив невеличкий відділ їздців, як чвалом гнав у мою сторону. Відділ скоро наближався і по кількох хвилинах я розпізнав свого адьютанта, чет. Собечка з курінними вістовими. Вони привітали мене радісними окликами і навипередки стали розказувати про події останньої ночі в нашому курені, а саме: по моїм роззброєнні й утечі, місцеві большевицькі партизани роззброїли ще 5-ту сотню й осмілені успіхом рушили дальше до чергової 7-мої сотні. Та тут стрінула їх невдача. Старшини сотні квартирували всі в одній хаті і ще не спали. Почувши гамір, вони повискакували на двір, а пізнавши партизан, почали стріляти і тим заалярмували цілий курінь. Почалась біганина і стрілянина на всі боки. Так заскочені большевицькі партизани, вивтікали і щезли в темряві ночі. Курінь не спав вже до самого ранку, шукав за мною, за своїм комендантом, а не знайшовши мене в селі рушив рано в дальшу дорогу під командою пор. Петра Вовка, а адьютант, чет. Собечко з курінними вістовими подавсь на дальші розшуки і знайшов мене аж тут у степу. Урадувані обопільною стрічею, ми поїхали степом