полагоджені в порозумінні з 12-тою совєтською армією. А щодо зносин з большевицькими частинами чи приказів з їхньої сторони, то нас обов’язують прикази Начальної Команди і тільки такі прикази ми маємо виконувати. З тим ми відійшли, пильно бережені, щоб ніхто з галичан з нами не стрічався. Все ж таки сот. Омелян Паліїв, якого я передтим особисто не знав, переходячи попри мене вспів висказати притишеним голосом ось що: «На днях має вийти приказ, щоб усіх старшин без приділу, всіх польових духовників і генералів, і відправити до Києва, але ви того не робіть! Зайдуть зміни і нам буде їх потрібно». Це для мене вистачало, я був зорієнтований, а вернувши до бриґади ми зі сот. Хробаком і майором Льобковіцом все як слід обговорили і поладнали, так, що як прийшов той приказ, то ген. Кравса вже не було, а священиків і старшин без зайняття поприділювано по куренях і сотнях як писарів, санітарів і т. п. До Начальної Команди ми вислали зголошення, що ген. Кравс десь утік, а старшин без приділу і польових духовників у нас нема. Цей поступок причинився до того, що наша бриґада дістала марку контрреволюційної. З кінцем березня 1920 р. зайшли дальші зміни в нашу некористь. ЧУГА обезголовлено, це є, знесено Начальну Команду, а її бриґади, 1-шу і 2-гу, приділено до 12-тої совєтської армії, а 3-ту бриґаду — до 14-тої радянської армії. В той спосіб наша армія, як цілість, перестала існувати. Тепер усякому стало ясно, що нас чекає, а саме: нас хочуть розложити внутрі, знищити нашу популярність між місцевим населенням, ослабити боєздатність, розпорошити по большевицьких частинах і в боях винищити до щенту. Треба було бути осторожним і приготованим на все. Бриґадний тайний розвідчий комітет поробив всякі зарядження, щоб держати тісний зв’язок з іншими нашими бриґадами і власними, собі підчиненими, частинами та бути в курсі справ надходячих подій.
До бриґади прийшов приказ, щоб тов. Комбриг (комендант бриґади) негайно з’явився у начальника 14-тої совєтської армії для звіту щодо боєздатности 3-ої Червоної Галицької Бриґади, яка внедовзі має відійти на польський фронт. Я вибрався туди з шефом штабу, майором Льобковіцом. На нас вже чекали: начдарм 14-тої радянської армії, бувший царський генерал і комісар армійського штабу (жид). В коротких словах, подібно, як перед Начальною Командою, ми представили стан бриґади — що вона ще не є боєздатна, бо не має зброї та муніції для виздоровців, ліків і санітарного виряду, обуви і мундурів та грошей на виплату стрілецького «льону» і на закуп так конечних харчів. Начдарм вислухав нас з увагою і сказав: «Ваша бриґада має вкоротці відійти на польський фронт, в район Могилева і там щойно дістанете зброю і муніцію, а щодо обуви, ліків, мундурів, харчів чи гроша — то радьте собі самі, як знаєте, ми не в силі вам помогти». Щодо офіціяльної назви вашої бриґади, то вона від тепер буде називатись — 3-та Червона Галицька Бриґада». Я цьому спротивився і просив, щоб наша назва була — «3-та Червона Українська Галицька Бриґада», мотивуючи тим, що ще може бути — «3-та червона польська галицька бриґада». Мій арґумент мав успіх і ми дістали на письмі, що наша бриґада матиме назву «3-та Червона Українська Галицька Бриґада». Це письмо десь у нас в штабі нагло затратилось (комісар Чайковський знищив його), а в армійськім приказі появилась наша офіціальна назва — «3-та Червона Галицька Бриґада».
З армійської команди ми вернули з нічим, а властиво — з повного відмовою всякої помочі. Тим хотіли большевики змусити нас реквірувати все потрібне між місцевим населенням, щоб у той спосіб підкопати добру славу галицької армії, мовляв — галичани граблять незгірш большевиків. Найпекучішою для нас справою було роздобуття потрібної кількости харчів. Не легке це було завдання тимбільше, що в той час на Україні курсували різного роду гроші: гривни, карбованці, царські рублі, керенки, каледінки, денікінські та совєтські рублі і т. д., і в різних околицях різно їх приймали, або цілком не признавали і відкидали. Щоб ці харчі якось роздобути, треба було самим промишляти і діяти скоро, проворно і доцільно, щоб не зразити собі і большевицької влади, і місцевого населення. В порозумінні з інтендантурою ми видали до підлеглих собі частин кілька приказів, щодо способів забезпечування в живностеві продукти та щодо постепенного збільшування резервових пайків (приділів). Найуспішнішим показавсь наш усний приказ про т. зв. добровільну реквізицію харчів, яка полягала в тому, що кожний комендант, до сотні включно, мав скликати у своєму районі всіх сільських старостів (війтів) і їм коротко пояснити, що ми є армія без держави і рідного свого запілля, і тому змушені реквірувати, а реквізиція хочби яка справедлива, не може бути правильно переведена, бо ми не знаємо ні людей ні обставин, не знаємо хто, що і скільки може дати? Тому, щоб нікого не скривдити, буде найкраще, як самі війти по своїх селах переведуть півдобровільну збірку збіжжя, муки, товщу та м’яса, і зібрані провіянти доставлять до бриґадного складу, чи полкових та курінних провіянтур. Це наше зарядження увінчалось повним успіхом. На протязі двох тижнів бриґадна інтендантура не тільки що доповнила своїх два потяги всяким добром, але і полкові та курінні провіянтури рівнож дещо придбали — «бо галичани хороший народ, їм треба вигодити». Так ми забезпечились у потрібну кількість харчів і не зразили собі населення. В загальному беручи, в Україні, а головно на Херсонщині, було тоді ще подостатком збіжжя й худоби, доказом чого хочби ця обставина, що десь з кінцем грудня 1919 р. сот. Навроцький з доручення начальника корпусної інтендантури, сот. Хробака, закупив був у батюшки з-під Балти аж два ваґони сала, а інтендантура заплатила за них готівкою.
Серед таких турбот прийшов з початком квітня 1920 р. приказ зі штабу 14-тої совєтської армії такого змісту: «3-та Червона Галицька Бриґада має негайно відійти на польський фронт, в район Могилева, на зміну 45-тої совітської дивізії». Пішли в рух приготування і відповідні прикази. Я з сот. Купчанком, начальником оперативного відділу і двома піхотними полками, 8-им і 11-тим, мав зараз завагонуватись і рушити на фронт, а майор Льобковіц з пор. Арієм, як помічником, мав удатись на залізничу станцію Вапнярка і звідтам дириґувати дальшими бригадними транспортами — артилерії, полку кавалерії, 2-го полку піхоти, провіянтури і шпиталю та наладнати зв’язок між фронтовими частинами і запіллям щодо достави харчів і муніції. Пішла жвава підготовка по всіх частинах. Хворі та знеможені стрільці й старшини ніяк не хотіли залишатись у шпиталі під большевиками і масово голосились до своїх частин на фронт. Бойовий стан бриґади зростав з кожним днем і дався відчути великий брак крісів та крісової муніції, чого большевики не хотіли чи не могли нам дати, обіцюючи, що це все дістанемо аж на фронті. Так приготовившись, ми рушили в дорогу, на фронт.
Підчас подорожі трапився нам прикрий випадок на залізничій станції Вапнярка. Стрільці з 11-го полку моєї бриґади стрінули припадково патрулю з 2-гої бриґади (кол. корпусу), що ескортувала приарештованого большевицького комісаря Михайла Табукашвіллі, а дізнавшись, що той комісар застрілив нашого старшину от. д-ра Ярослава Воєвідку за те, що не хотів дати йому свого коня, зробили над ним самосуд і в рові розстріляли. Цей поступок не ворожив нам нічого доброго. У Великодну суботу вечером я прибув зі згаданими вище двома полками на фронт, до місця призначення. Ми розташувались у двох селах недалеко міста Курилівці Муровані, а команда бриґади в селі Буцнях, як армійська резерва. Тут застав нас Великдень, дня 11-го квітня 1920 р.
Вчасним ранком всі стрільці і старшини, немов на команду, рушили на майдан під церкву, де о. Євген Гаврилюк, бувший польовий духовник 8-мої самбірської бриґади, на власну відповідальність правив Воскресну Утреню і Службу Божу. Ударили дзвони, понеслось грімке «Плотію» та «Христос Воскрес». Військо і місцеве населення злилось разом в одну велику громаду і набожно співали воскресні пісні. По Службі Божій о. Гаврилюк виголосив зворушливу проповідь зі святочними побажаннями. Всі слухали з напруженням, здержуючи сльози, що так і котились по обгорілих й вимучених вояцьких обличах. Я стояв зворушений докраю. Нараз хтось легко штовхнув мене в рам’я, а оглянувшись я запримітив бриґадного ордонанса, що давав мені якийсь незрозумілий знак. Ми вийшли з натовпу, а ординанс відізвавсь до мене півголосом: «Пане сотник, вас кличе якийсь комісар, що приїхав з Києва». Скорим кроком ми подались в сторону бригадної команди. Нам на зустріч вийшов незнаний мені комісар в товаристві бриґадного політкома тов. Замори, а вказуючи рукою на непроглядну масу людей під церквою закричав несамовито: «Товариш Комбриґ, я вас віддам під суд! Був приказ відіслати всіх попів до Києва, а ви цього не виконали. Тепер погляньте, що зробив піп зі стрільцями ї цілим селом — це ж прямо бунт!». У відповідь на це, я стримано, але піднесеним голосом сказав: «Не мене, але вас, комісарів належить віддати під суд!» А вказуючи на церкву, продовжав: «Це ж найкращий доказ, що ви — комісари варті враз з цілим політкомом, коли один нужденний піп потрапив забрати вам всіх людей! Моє діло фронт і стратегія, і за це я відповідаю, — ваше діло, політичне виховання бриґади! А як ви вив’язались зі свого завдання, найліпше вказує цей наш Великдень під церквою! Отже не мене, а вас-комісарів належить віддати під суд!» Так заскочений комісар здурнів, зайнявся, щось ніби оправдував себе й мене, але вже більше не грозив. Ми розійшлись поєднані, як годилось на Великдень.
В армійській резерві нам не судилось довго бути, всього кілька днів. В дні 14. 4. 1920 р. почалась на нашому фронтовому відтинку стрілянина, що тривала цілий день. Я казав вислати туди розвідчі стежі. Показалось, що поляки пішли наступом на Курилівці Муровані, розбили большевиків та зайняли місто. Не
