маючи жодних приказів з армійської команди, я рішивсь діяти самостійно і післав до протинаступу 8-ий піхотний полк сот. Шміда, який здобув Курилівці Муровані назад та нав’язав телефонічний зв’язок з осідком бриґади на малій залізничій станції «X». Так ми зовсім самочинно, без жодного приказу згори, опинились на справжньому фронті. На другий день, десь з полудня, заїхала на станцію сальонка — цебто поїзд з кількома люксусовими вагонами. Я вийшов напроти, а стрінувши коменданта 14-тої совєтської армії, зголосився у нього, як комендант 3-тої Червоної Галицької Бриґади. Начальник армії (начдарм) був роз’ярений і лютий, щось говорив і не договорював, ходив нервово сюди й туди, мірив мене проникливим зором, перешіптувався зі своїм комісарем та поводився зі мною так, гей-би мене не було. Серед такої, прикрої для мене ситуації прибігло на станцію двох большевиків, босих і оболочених, а ними були — начальник 45-тої совєтської дивізії (начдив) і його шеф штабу. Побачивши начдарма, прискочили до нього і в двійку зарапортували: «Товариш начдарм, 45-та дивізія розбита, Курилівці Муровані зайняті поляками, артилерія пропала, фронт не існує, ми скрились під бочками з оселедців і ніччю пробились аж сюди, утікаємо, щоб нас не захопили поляки». Тут я не видержав, виступив наперед і зголосив: «Успокійтесь товаришу начдив, Курилівці Муровані назад відбиті, артилерія ваша врятована, весь фронт стоїть на давнім місці». Розлючений начдив накинувся на мене з лайкою, що це не є правда, це не може бути, бо він щойно вертається з фронту і все ліпше знає і т. п. Начдарм дивився здивовано то на мене, то на свого начдива, не знаючи, кому вірити? Вкінці я попросив начдарма на станцію до телефону і викликав сот. Шміда, коменданта 8-го піхотного полку та передав слухавку начдармові, щоб особисто перекопався, де правда? Сот. Шмід потвердив мій звіт, що він зайняв Курилівці Муровані, відбив артилерію й обсадив фронт так, що ціле місто є в наших руках. Начдив хотів ще щось доказувати, але начдарм зіґнорував його цілковито, а приступивши до мене стиснув мені руку, дякуючи, що ми так гарно зі всім справились, включно з телефонічним получениям. Відтак взяв мене дружньо під руку і разом з комісарем ми вийшли зі станції та присіли на залізничім насипі. Тут щойно начальник 14-тої совєтської армії подав мені властиву причину свого приїзду, а саме — він і комісар приїхали на фронт, щоб цілу 3-ту Червону Галицьку Бриґаду роззброїти і, як контрреволюційну, передати ревтрибуналові. Отаман Едмунд Шепарович зі своїм кінним полком і бриґадною технічною сотнею зробив повстання, розоружив ширший штаб 3-тої Червоної Галицької Бриґади в Берґдорфі та відійшов на наші зади до ген. Павленка. А тому, що частини нашої бриґади так гарно справились на фронті з поляками, ціла наша бриґада врятована й остається дальше складовою частиною 14-тої совєтської армії Ця вістка мене заскочила і прибила так, що я не знав, що сказати. Вибавив мене з клопоту сам начдарм словами: «Дело кончене» — і дальша наша розмова була приязна, про потреби фронту, про бойовий стан бриґади, про брак муніції і зброї та про бойову тактику ворога, тобто поляків. На відхіднім начдарм видав мені усний приказ щодо обсади решти фронту надходячими нашими частинами та цілковитої зміни 45-тої совєтської дивізії. Після того разом з комісарем від'їхав.
Минуло ще кілька днів і до нас долучила решта частин бриґади з майором Льобковіцом. Почалась дальша обсада фронту та зміна 45-тої совєтської дивізії, прийшли бої, алярми і різні фронтові несподіванки. Кожний день чи ніч приносили щось нового. Большевики не тільки, що не дали нам обіцяної зброї і муніції, але ще й не допустили на фронт наших потягів з харчами, так, що ми були змушені зареквірованими підводами довозити харчі і муніцію з наших вагонів у Вапнярці аж на фронт, в район Могилева, віддале ний около 200 км. До того весь фронт не був сталий, себто рухомий. Вночі оольшевицькі частини на наших обох крилах, десь нагло щезали і нам грозило окружения ворогом. Щоб до цього не допустити треба було ночами цофати оба наші крила бриґади дещо взад, так, що наша фронтова лінія прибрала форму зразу півкола, а пізніше трикутника з широкими боками. Та не зважаючи на те все, ми держались кріпко, аж поки на фронт проти нас не прийшла наддніпрянська дивізія полк. Удсвиченка. Станули проти себе українці як вороги — наддніпрянці по стороні поляків, галичани по стороні большевиків. Створилася ситуація надзвичайно прикра, а частинно і грізна. Стрільці заворушились, тут і там почали на власну руку переговорювати з наддніпрянськими частинами, заносилось на масову дкзєрцію в сторону поляків, до от. Петлюри. Один курінь 2-го коломийського полка відмовив послуху, не хотів іти на фронт проти своїх. Я поїхав тамтуди успокоювати. З тяжким трудом удалось мені привернути порядок та чи на дозго? Нервово вичерпаний і до-краю огірчений я вернувся до бриґади. Та тут стрінула мене ще прикріша несподіванка. Старшини штабу доведені до розпуки повищими подіями на фронті, постановили зробити тому кінець і вислати до наддніпрянського командування делеґацію під проводом сот. Табори для обговорення негайного акту здачі цілої 3-тої Червоної Галицької Бриґади на сторону Дієвої Армії. Я цьому спротивився з цілою рішчістю, бо ніяк не хотів брати на себе відпові дальности за долю цілої армії, а в першій мірі за долю оставших під большевиками двох наших бриґад — 1-шої і 2-гої. Сепаратний перехід нашої бриґади до військ Головного Отамана Петлюри був би нічим іншим як тільки сумним кінцем ЦІЛОі УГА. Не маючи спромоги уневажнити рішення старшин, я попросив до помочі комісара Замору і ми вдвійку вспіли переконати сот. Хробака і товаришів, щоби плян переходу до військ Головного Отамана Петлюри занехали до слушного часу, до часу, аж всі три наші бриґади зроблять те саме.
Довго не треба було ждати, бо у всіх трьох наших бриґадах була подібна ситуація, що й у нас, а то й гірша. Кілька днів після цієї події, десь коло 20. 4. 1920 р. прибув з Вапнярки до штабу нашої бриґади в селі Бободівка наш зв’язковий старшина сот. Осип Навроцький з небуденними відомостями, які одержав від курієра пор. Семена Галицького, що від старшин УГА в Києві їхав до всіх наших частин вздовж шляху Жмеринка — Одеса, щоб поінформувати їх про майбутні, надходячі події. Зміст цих інформацій: большевики мають відомості, що поляки приготовляються до загального наступу на цілому б ольшевицькому фронті вже в найближчому часі. Старшини УГА мають ще й сві відомості, що в складі польської армії є українська наддніпрянська частина під командою полковника Удовиченка. Старшини УГА в Києві добиваються від большеви’^ького штабу згоди на получения всіх трьох бриґад УГА в один корпус, чи там у давну УГА і це має бути переведене незадовго, на всякий випадок перед загальним наступом поляків. Коли так станеться і поляки розпічнуть наступ, тоді гой новостворений корпус УГА не має вступати в бій з поляками, а вицофуватись на схід в напргмі Балти, куди в міжчасі має пробитися зі сходу Армія УНР, під командою генерала Павленка. Тоді обидві українські армії получаться разом, а що дивізія полковника Удовиченка буде наступати в тому самому напрямі, то й з нею можна буде злучитись. Ці вістки нас підбадьорили й утішили.
Тим часом події на фронті йшли дальше своїм порядком. Зі штабу 14-тої совєтської армії наспів приказ до перемаршу нашої бриґади до села Митки, з залізничою станцією того самого імени. Відмарш мав наступити в дні 23. 4. 1920 р. Серед метушні приготувань з’явився несподівано в команді бриґади вночі з 22. 4. на 23. 4. 1920 р. пор. Макарушка з приказом до протибольшевицького перевороту. Приказ видали і підписали — сот. Юліян Головінський, комендант 2-гої Червоної Галицької Бриґади і сот. Мирон Луцький, шеф штабу тої ж бриґади, а умовленими тайними знаками були дві горизонтальні криски олівцем, одна довша друга коротша, вгорі по лівій стороні картки паперу. Пор. Макарушка не міг вияснити, чи цей приказ сот. Головінського видано в порозумінні зі старшинами УГА з большевицького штабу в Києві, про що інформував нас пор. Галицький. Ми однак в штабі допускали думку, що це є не лиш правдоподібне, але навіть певне. В приказі сот. Головінського взято під увагу дві евентуальності, а саме: 1) спробу продертись на зади большевицької армії до військ ген. Павленка, що мали находитись десь в районі Гайсина, а на ві падок невдачі 2) перехід до військ Головного Отамаїг а Петлюри в Польщі. Перша евентуальність, — дістатись до генерала Павленка, згори була засуджена на невдачу, бо большевики нам не довіряли і заздалегідь себе обезпечили, розміщуючи безпосередньо за нашим фронтом один полк своєї артилерії, два броневики на залізничім шляху Жмеринка-Могилів та одну піхотну бриґаду 45-тої совєтської дивізії. Не зважаючи на те, ми рішились пробиватись до військ генерала Павленка і видали відповідний приказ до загального наступу на большевиків в дні 23 квітня 1920 р. Десь о год. 6-тій рано ми зайняли село і станцію Митки та тут натрапили на завзятий спротив большевиків головно їхніх бронепотягів й артилерії. Бій тривав цілей день без більшого успіху, і тому над вечір ми перейшли на сторону поляків до отамана Петлюри, виславши наперед парляментарів під проводом отамана Льобковіца до польської команди дотичного відтинку. Нас, це є 3-ту Червону Галицьку Бриґаду поляки роззброїли в містечку Ялтушків і як полонених відправили до Проскурова, а відтас через Львів до Тухолі на Помор’ї. Подібна судьба стрінула і 2-гу Червону Галицьку Бриґаду. Зате 1-ша Червона Галицька Бриґада не повідомлена вчас (сотник Носковський приказ до протибольшевицького перевороту начебто задержав у себе) осталася з большевиками й її большевики роззброїли та в більшості заслали на Сибір Так закінчилась хресна дорога УГА з Києва до Одеси, і такий був кінець Української Галицької Армії.
