В польському полоні
В дні 24 квітня 1920 р. нас, тобто 3-ту Червону Галицьку Бриґаду, поляки роззброїли в містечку Ялтушків і відправили до табору полонених в Проскурові, де вже були полонені частини з 2-гої Червоної Галицької Бриґади. Тут я передав команду своєї бриґади найстаршому ранґою старшині, майорові Карлові Шльосерові, згідно з службовими приписами УГА. В цьому таборі ми не були довго. Поляки перевели спис всіх полонених старшин і стрільців та почали їх відтранспортовувати на захід, до Польщі. В першому транспорті найшлись команди обох наших бриґад, 2-гої і 3-тої та коменданти полків і курзніз, числом около 200 старшин. Нас уставлено чвірками і під сильним конвоєм відведено на станцію, де відбулась кишенькова ревізія. Все, що мало щось спільного з папером — прикази, приватні і військові документи, фотознимки (приватні й особисті) і т. д. — нам відібрано і понищено.
В часі цієї ревізії з’явивсь у нас полковник Аркас, бувший комендант кавалерії ІІ-го галицького корпусу з алярмуючою вісткою: «На станцію заїхав потяг Голозного Отамана, вишліть до нього делеґацію з проханням, щоб усі полонені частини УГА приділив до Дієвої Армії». В делеґації післано майора Карла Шльосера і мене. Головний Отаман прийняв нас у своєму вагоні в присутності полковника Сальського, весь час у стоячій позиції, як при звіті. Представившись, як відпоручники старшин, ми попросили, щоб обі наші полонені бриґади, 2-гу і 3-ту, приділено до армії УНР. На це Головний Отаман в шорстких словах сказав, що він галицької армії не потребує! Вона зрадила наддніпрянців, денікінців і большевиків і їй не можна довіряти!.. Закид зради нас вразив до глибини і ми з місця зареаґували піднесеним голосом: не армія зрадила, але армію зрадили! Так було з Києвом, так було і з Денікіном. А якщо приходиться взагалі говорити про якусь зраду, то цю зраду треба записати на рахунок політичного проводу, але ніколи на рахунок армії! Армія, як дисциплінована одиниця, виконувала тільки прикази»! Після цих слів Головний Отаман злагіднив свій тон та почав нам викладати і нарікати, що то він хотів зробити для України й Армії, але Уряд і Диктатура його не піддержали. Це нарікання Головного Отамана зробило на нас враження, начеб до нас говорив не високий державний і військовий муж, але звичайний собі вічевий агітатор, звалюючи вину на інших. Ми вклонились і віддійшли з нічим. Ця наша делеґація до гол. от. Петлюри, була вже спізнена, бо ще передтим відійшла до міністерства війни у Варшаві телеграма такого змісту: «Кам’янець Подільський, 27 квітня 1920 р. ч. оп. 2369 (Ґ.Ш. До міністерства воєнного Варшава. На депешу Н.Д.В.П. з 25. 4. 1920 р. і В. М. з 26 квітня JI. 4592/IV). — Повідомляється, що головний Отаман не бажає мати у своїй армії галицьких старшин, а то з огляду на пануючого серед них, большевицького духа. Проситься забрати їх до табору полонених. Підпис: полк. ген. штабу Сальський, міністер війни», (гл. стор. 559 УГА. Ви-тво хор. Дм. Микитюка).
Тимчасом кишенькову провірку покінчено і всіх старшин стали ладувати до вагонів, по 40 люда до кожного. Ми віднайшли свої клунки й подались здовж потягу шукати для себе місця, повідомляючи стрічних старшин про нашу невдачну місію. Примістившись у вагоні, ми стали розважати, чому саме полковник Аркас казав нам іти до Головного Отамана і чи він зробив це з власної ініціятиви, чи може на чийсь приказ з довкілля Головного Отамана? Ми роздумували, але нічого путящого не могли видумати.
Ніччю наш транспорт рушив у сторону Підволочиськ, а а на другий день перед полуднем ми вже були у Львові. Нас приміщено в переходовім таборі для полонених на Ялівці, в кавалерійській стайні. Стайня не була ще як слід приготована — одноповерхові дерев’яні причі не були викінчені, без соломи і сінників, а під нижчими причами були рештки кінського гною. Посередині стайні стояв у куті великий двоушний цебрик для фізичної потреби. Нас замкнено на ключ і виставлено сторожу з приказом нікого не випускати надвір! Вечером принесено нам чорну каву і по 1/2 бохонця хліба. При цій нагоді якийсь наш стрілець з таборової обслуги доставив нам потайки польську ґазету «Вєк Нови». В ґазеті представлено нас, тобто Українську Галицьку Армію, як большевиків, яких у бою розбито й роззброєно та забрано в полон. Після розділу кави і хліба нас знову замкнули. Цього ж таки дня, по докладнім прочитанні польської Газети, старшини знову вислали нас, мене й майора Шльосера, до команди табору з проханням: 1) дати нам можність спростувати фальшиві донесення польської преси про УГА, як большевиків та 2) дозволити нам заспокоювати свої фізичні потреби поза нашим приміщенням у відповідно до цих цілей призначених лятринах. З тим ми прийшли до команди табору, а її комендант, бувший австрійський майор, полагодив справу так, що спростувати донесення польської преси про УГА нам не дозволив, бо ми полонені, а зможемо це зробити щойно тоді, як будемо на волі, а щодо лятрин, то вони будуть ще сьогодні готові і ми зможемо їх уживати. Полагодивши так справу, ми вернулися до свого табору, де вже застали певного роду зміну, а саме — смердячий цебрик усунено і двері стояли отвором, так, що ми вже могли користуватись невеличким подвір’ям, обведеним високо кільчастим дротом. При роздачі обіду приступив до мене, з хохлею в руках, кухар і спитав: «чи пізнаєте мене? Я глянув і мало не крикнув з несподіваної зустрічі. Це ж був мій сусід-односельчанин Гринько Свистун з села Ладичин. Ми привітались і він поспішно розказав мені, що поляки взяли його в полон під Тернополем і він тепер є помічником кухаря в таборі, а щодо моєї рідні, то батько й дальше хворіє, а мати померла перед двома місяцями. По тих словах він пішов дальше розділювати обід. Вістка про батьків зворушила мене до краю, я стояв непорушно, а сльози текли по лиці. Цілий день ходив я мов несвій, згадуючи рідних і рідний дім.
Десь по півночі впала до нашого приміщення польська патруля і забрала з собою сот. Головінського та майора Лянґа враз з їхніми клунками. Зчинився переполох — де й куди їх повели ніччю та щей з речами? Пішли в рух різні припущення і до самого ранку майже ніхто не спав. В день, дебати, що з нами станеться — продовжувались. До мене підійшов сотник Гриць Сенечко з ось такою порадою: «Виривай брате звідси якнайскорше, сотника Головінського й майора Лянґа поляки вже спрятали і ніхто не знає, що з ними сталося, те саме жде й тебе. Ви ж були вищими комендантами і на вас полюють. Наша роля скінчена, ми вже не армія, а полонені, віддані на ласку й неласку ворога. В таборі поширилась чутка, що сьогодні після обіду має відійти наш транспорт десь на захід в глиб Польщі. Якщо це правда, так тоді треба тобі десь скритись і ніччю видістатися з табору на волю». По тих словах він відійшов, а я остав з важкими думками, що й як робити?
Поголоска про від’їзд нашого транспорту в глиб Польщі показалась правдивою. О годині 10-тій перед полуднем прийшов до нас з таборової команди сержант, а з ним канцелярист, галицький полонений, що ніс течку з паперами. Сержант проголосив остентаційно, що сьогодні о 2-гій годині після обіду має відійти 1-ший транспорт галицьких старшин на захід, до місця призначення та почав відчитувати з поодиноких лист імена старшин, призначених до цього транспорту, між якими було й моє прізвище. Під час цього відчитування приступив до мене той галицький полонений-канцелярист і представився як підх. Березовський з команди двірця в Рудках. Цим знайомством я дуже втішився і попросив його таки зараз, щоб допоміг мені в утечі з табору, бо я вже є на списку до виїзду. Підх. Березовський зрозумів мій поспіх і відповів коротко, що попробує, хоч це трудна справа, бо є заряджене в таборі гостре поготівля. З тим він відійшов разом з сержантом. За якої пів години підхорунжий прийшов знову до нас з двома польськими вояками і відчитав з записки прізвища 4-ох старшин, що мають негайно з’явитись у команді табору, подаючи при цьому й моє прізвище. Переходячи попри табір денікінців, він задержав мене й моментально відчинив двері та казав скоро бігти на 1-ший поверх і там чекати на нього, а сам пішов дальше за ескортованими старшинами. Опинившись на 1-шому поверсі я став помалу ходити по коридорі, заглядаючи час від часу крізь вікна. Полонені денікінці виходили з кімнат і входили, не звертаючи уваги на мене. По якімсь часі прибіг задиханий і поденервований підхорунжий та приніс стару стрілецьку блюзу й позичену у денікінського поручника таборову посвідку на свобідний вихід поза брами табору. Я скоро переодягнувся, взяв з подякую принесену мені посвідку та спитав, що маю дальше робити? Підхорунжий підвів мене до вікна і показав два виходи з табору — головний і побічний. Я маю з посвідкою йти до побічного, а він вийде головним і в парку за табором маємо оба зійтись. Згідно з цим пляном я подавсь до побічного виходу, виказавсь перед дижурними постами таборовою посвідкою на ім’я денікінського поручника і мене пропущено поза табір. За хвилину долучив до мене в парку підхорунжий Березовський і ми умовились, що для обопільної безпеки він піде наперед, а я кількадесят кроків за ним. Так ми зайшли на Ринок, завернули в бічну вуличку й увійшли до помешкання незнайомої пані, що жила зі своєю шестилітньою донечкою в одній кімнаті з кухнею. Тут підхорунжий залишив мене й заявив, що мусить скоро вертатися до табору, бо там будуть його потребувати, а відтак думає зайти до українського комітету шукати для мене цивільного убрання та якогось сталого пристановища.
