на широку ногу туфта, що вимагає докладного розслідування на місці спеціяльною комісією. Підписали посланіє перший заступник главнича Ухт-Печортресту Максим Миколаєвич Іванов і головний бухгальтер управління Федір Кирилович Перцов.
— Так, — буркнув Мороз, положив папір і заворушив губами.
— Ну, що ж ти на це? — питає Ворман з тривогою в голосі.
— Я? Давай комісію, тни голову і крапка! — каже Мороз з іронією.
— Справа серйозна, — продовжує Ворман.
— Не думаю перечити, — тим же тоном каже Мороз і додає: — Скільки вам і якими словами казати? За наявність девонської нафти ручу головою, та коли ви більше вірите двом мерзотникам, ніж мені — робіть по-своєму. Пробуравили півтори тисячі метрів, не хочете далі — бурав геть і лавочку закриємо!
— Іване Григоровичу — без нервів! — Мороз стукає кулаком по столі.
— Без нервів, видно, не піде. І не лише нервів — голів! Я їм, ослам, докажу, що ті штани не по них шиті і стукати на себе не дозволю.
— Але ж результати минулих трьох років…
— Чому наші результати, — різко перебиває Вормана Мороз, — вас бентежать? Не освоїли ми території розміром Франції? Я не біблійний Бог і не казковий чародій. І хто винен, що нафта у мене залізла дві тисячі метрів під землю, а не сімсот, як у Баку. І хто не має терпеливости, і боїться витрат — сиди на печі і не рипайся.
— Ну, добре. Доложу Сталіну, — каже примирливо Ворман.
— Я сам доложу йому, — говорить аґресивно Мороз.
— Ще краще. На коли замовити авдієнцію?
— І про це подумано. Сьогодні, о шостій, — каже Мороз, гасить цигарку і встає.
До вечора Мороз побував у Кремлі, а на цілу ніч, крізь темноту і бурю, кленучи літак, що так поволі летить, понісся він до Чіб'ю. Увірвався туди несподівано і зразу ж подався до головного управління. Маленький, плеканий із своїми полірованими нігтями Іванов, побачивши Мороза, зблід, як полотно. Мороз без слова схопив його за комір і дослівно викинув його через відчинене вікно, потім увійшов до канцелярії Перцова, не знайшов його, покликав свого нового коменданта Остапенка і наказав ще того самого дня перевести Іванова й Перцова на Щугорку. Далі він погнався на своєму танку на пункт 175, наказав прорабові Шумовському подвоїти буравлення, а увечорі, покупавшись і поївши, він зайшов до Наталки і сказав їй:
— Мусів послати твого елеґанта на Щугорку. Доносами почав бавитись. Мовчи! Будь рада, що не звелів його повісити. Тепер ти вдова і можеш шукати іншого.
— І дурень, — сказала на це гостро Наталка.
— А це ж хто, по-твоєму, дурень?
— Ти! Розуміється. За роботою не бачиш, що в тебе під носом діється.
— А ти ж для чого, моя прекрасна! — посміхнувся Мороз.
— Ой, не смійся, не смійся, Іване! — сказала на це Наталка і кинула на нього гострий погляд. — Ти-но краще приглянься, що тут твоя любезна виробля.
— Так що ж вона виробляє? — знову криво посміхнувся Іван.
— А таке виробляє, що тобі може голови коштувати!
— Ой, ой! Страшно стало! Організує, кажеш, троцкістів? Ха-ха-ха!
— Твоїм коштом, — додала Наталка. — А Іванова, як хочеш знати, не ти викинув, а вони — намовили дурня і той послухав. Перцов. Брильянти крав, а тепер в політику бавиться чужим коштом.
— А ти ж звідки все те знаєш — мудра? — примирливо проговорив Іван.
— Моє діло — знаю. І тобі кажу: це може дорого тобі вийти. Тепер ти своїми власними руками знищив одинокого свого прихильника.
— Прихильника? Ха-ха-ха! Цікаво, що було б, коли б так там повірили твоєму прихильникові.
— Кажу ж, що це їх робота.
— Ну, ну! Гаразд, гаразд! Лише не крякай, роби своє діло і не горюй. Добраніч!
І Іван пішов до себе. Людмили не було дома. Проходячи через її кімнату, він кинув поглядом на її речі, глянув на її письмовий стіл, але не зупинився, пройшов далі, був смертельно втомлений, ліг і заснув сном мертвого.
На другий день його бачать, як звичайно у різних місцях, ніби нічого й не сталося, і, як звичайно, головна його турбота — пункт номер 175, як ствердження нафтоносности його царства. Де б не був і що б не робив, а на пункті 175 хоч на хвилинку побувати мусів і разом в душі боявся, що може і на цей раз не вигоріти.
А турбот усе збільшувалось. Справа, що її нагадала Наталка, почала також його цікавити. З усіх боків зриви, туфта, головотяпство, а тут ще й це. Почав організувати власну, внутрішню розвідку, підшукувати своїх, певніших людей. Довгий час не можна було підшукати бухгальтера, а тут Москва наглить, вимагає піврічного балянсу. Пригадали старого бухгальтера, колишнього білого офіцера Самоцвіта, якого вже давно викинули на вулицю за пияцтво, десь там в Усть-Вимі витягнули його з шинку, притарабанили до Мороза. Мороз покликав Осипенка і каже:
— Візьми ось цього красуня, запри до канцелярії і поки не буде балянсу не випускай. — І так сталося. Самоцвіта заперли, дали йому пляшку горілки, сала, хліба, огірків, аритмометр, мішок бухгальтерської писанини Перцова, що в ній і чорт не розбереться, і записку від коменданта: «Не побачу тебе поки не буде балянсу, а не зробиш — до смерти не жди краплі горілки». Перший день Самоцвіт пив, їв, раював. Другий — його пекла згага, він метався, кричав, бив у двері. Третього дня затріщав аритмометр… А два дні пізніше заключний, піврічний балянс зо всіма окрасами був готовий.
Мороз помітив одразу, що все це від початку до кінця творчість самого Самоцвіта, але все зроблено вміло, часу на виправку нема, балянс пішов до Москви, а за два місяці прийшла відповідь: «Перевірка вашого балянсу дала позитивні результати. Балянс прийнято без змін. Головному бухгальтеру видати на наш рахунок премію сто п'ятдесят карбованців і костюм з ларька».
Мороз покликав Самоцвіта, видав йому премію, талон на костюм і наказав йому робити балянс спражній. Самоцвіта розпирала пиха, ходив пару днів індиком і все спостерігав, яке враження робить на публіку його новий костюм. До того часу він носив одяг, від якого на кілометр несло смородом і його оминали. Тепер його лише страх тягнуло зайти до першої-ліпшої курилки в Кожві і всі ті свої карбованці просмолити за одним присядом, але на ньому був новий костюм, і це його стримувало. І розважав при тому:
— Думав — Мороз сволота, а диви помилився. Спробую, спробую! Ще раз спробую… — І спробував. І був бухгальтером, і служив Морозові з собачою вірністю, і став його найкращим інформатором.
Не мало клопотів має Мороз із своїми корабельнями. Набудувалось їх у різних місцях, а толку мало. Корабельня Кожва другий рік дає самі зриви, а тоннажу потрібно до зарізу, на Воркуті гори вугілля, вся північ кричить за паливом.
Щоб помогти Кожві Мороз закупив сплав Ліспромхозу — три з половиною тисячі кубометрів, що випадково застряг три кілометри вище Кожви. Купив він його за безцін, але лихо — зима на носі, а до криги дерево мусить бути на сухому. Мороз кличе керівника корабельні Масльоху і каже:
— Товаришу Масльоха! Ти знаєш, що ми вчора закупили сплав. До криги має бути все те на березі. Завдання, як бачиш, ударне, виконаєш — нагороджу, не виконаєш — ти, Масльоха, людина з головою — сам розумієш.
Не спалось Масльосі тієї ночі, а вранці кличе він найстаршого свого прораба Князева і каже:
— Михайле Михайловичу — визволяй!
— Що там сталося? — каже Князев.
— До криги треба весь отой сплав висадити на берег.
— Здуріли! Не сьогодні-завтра вода стане, — каже Князев.
— Візьмись! Голубчику! Докажи! Визволь!
— Я вже доказував, — каже той. — На баркасах. Диви скільки фурункулів висипало.
— Твоє діло лише організувати. Руки і ноги знайдуться.
— Чорт з ним. Давай! Спробую! Лише знаєш: у мене свій метод роботи, не поскупись ларьком. На всі сто п'ятдесят процентів! — каже Князев.
— Що потребуєш? Вимагай!
Прораб подумав та й каже:
