Вечір. В бібліотеці жаріє залізна піч, реве радіо, весь ґранітовий стіл заставлений пляшками.
— Так, братця, за Андрія! — підносить чару Іван.
— За Андрііія! — крикнули всі, а очі Людмили заіскрилися, ніби в тигриці. Іван знов підносить чару:
— А тепер за Гаву!
Враз велика мовчанка западає, Сопрон б'є кулаком по ґраніті.
— Ех, прокляті! — І тоді Петро, що розуміє цю мову, втручається:
— Вихили, братця! — і випив. А далі каже: — А тепер, «Ой, що ж бо то та й за ворон», затягай!
— Без Андрія не піде, — каже Іван, але Петро вже заводить музику, а решта мусить за ним. Пісня виходить коряво, але виходить. За вікнами реве буря, стогне тайга, земля то вгинається, то підноситься, як морська хвиля. А Петро знов говорить:
— Слухай, братця, поезію:
Петро все це вимовив школярським мотивом. Бурний регіт завалив його слова.
— Браво, Петре! Братця! Петро ожив! За Петра! Урааа! — всі кричали ура.
— А тепер погойдати! — крикнув Іван.
— Під стелю його! — вихопився Сопрон.
Всі зриваються, і товстий Петро летить кілька разів у простір. Наталка допомагає братам, Людмила до сліз регоче. А Сопрон заздрить славі Петра, і враз і його зірвало.
— Ану, братця, послухай:
— Ах, ти, чорт! — крикнув Іван. — Це ти про кого?
— Був колись Іван Грозний! А ти всього навсього Мороз, — відповів Сопрон.
— О, ні! І ми мали свого Івана, — каже Петро.
— Той, що з Петром мірявся? — каже Сопрон.
— Залий його, Іване, він горить! — кричить Петро.
— Він лиш тліє, хай диявол розгоряється, — реве Іван. Всі знов регочуть.
— Ризика боїшся? Не герой з тебе, брате Морозе!
— Відколи це Морози про таку банальність, як геройство, заговорили? Героєм може кожний урка бути, а от родись малоросом і стань героєм!
— Гніть, гніть, братця! — кричить Сопрон. — Гніть її матушку і сідайте на карк. Має ж право наша відьма проїхатись на тій шкурі. Не кажу тут про око людське, а з душі, думка моя згустком крови в мозку застряла — проклинаю і корюсь, але так корюсь, що пекло з того регоче — ха-ха-ха!
— Ех, ти! А ось моя кобила десять років самих вождів вивозить, недавно трапилось — намалював його, заплющивши очі, двадцять п'ятий раз малював, мазав квачем, і знаєш, що дістав: орден! Ха-ха-ха! — За ним пішов Сопрон, за Сопроном Іван.
— Браво, браво, Морози! — гукає Людмила.
— Це все Петро! — кричить Іван.
— Це він! Це він! — підхоплює Сопрон.
— Це він! — вирвалось у Наталки.
— Ну, що ж ви вчепилися до найхудішої свині, — жалісно пищить Петро. — Шкода, що Андрія нема, той би вам сказав!
— «Ой, не кажіте ви про нього», — заспівав хрипло Іван, а Людмила підхопила: «Ой, говоріте лиш о нім».
Іван підійшов щільно до Людмили, обняв її за стан, підняв чарку і каже:
— Ну, так хіба за нього?
— За нього! — схопила чарку Людмила і випила до дна. Очі її змаліли, вона кинулась Іванові на груди і враз щось нечуване: з її очей посипались сльози. Іван загорівся, притиснув її до грудей. Петро, Сопрон і Наталка з чарками в руках оточили їх підковою, співали «Ой, у полі вітер віє», а Людмила горнулась до Іванових грудей, зернисті сльози, мов порване перлове намисто, рясно сипались з її очей на його маніжку, а він лиш підняв високо свою чару і ламаним басом ревів, щоб усіх перекричати: «Чтоби нє било раздора мєжду вольнимі людьмі». Танцювали з музикою і без неї, танцювали всі, як хто хотів і як умів. І танцювала сама Людмила на перському килимі танець Морозів — страшний, небезпечний танець, у якому життя і смерть чергувалися із шаленою настирливістю.
У цей час з особливою люттю вдиралась до вікон хуґа, тайга надривно стогнала, гулом гула тьма півночі, а перед входом у буді із зброєю стояв вохрист. Його засипало снігом, його морив сон. Іноді до нього доривалися далекі вигуки, але він не міг розпізнати, звідки вони походять.
X
Пурга пуржила не день, не два, а тиждень, а коли прийшов її край, здавалось, її втято одним помахом
