Кий пильно стежив за гуннами. Спочатку сонце засліплювало йому очі, і подумки він відзначив, що Ернак не відклав атаки на завтра, коли сонце сліпило б гуннів, а розпочав її зараз, хоча і вої його, і коні стомлені. Зате сонце у нього було за спиною, а полян засліплювало.
Потім Кий звернув увагу на те, що гунни мчали не лавою, а довгим гострим клином. Отже, поляни не мали ніякої змоги зустріти їх хмарою стріл, бо лівому і правому крилу стріляти не було в кого. Вони вишикувалися щільно, густо, і гострий клин орди летів на витягнуту через усе поле вузеньку лаву полян, мов спис, мов бойова сокира!
У Кия стиснулося серце: хіба витримає полянський стрій такий страшний удар?
При цьому він подумав, що на боці гуннів ще й швидкість. Тисячі коней, розігнавшись, своєю вагою легко, мов меч тятиву лука, розітнуть, розірвуть тонку лаву полян...
Всі ці думки промайнули в його голові блискавично і зразу зникли. Потрібно було вступати в бій — гунни ось-ось будуть тут!
* * *
Радогаст поправив на лівій руці шкіряну рукавичку, дістав стрілу. Те ж саме зробили вої третього і четвертого ряду.
— Стріляйте!
Свиснули стріли, пронизали синє повітря і, мов рій бджіл, вп'ялися у вістря гуннського клину. Схитнулися і випали з сідел передні вершники, зашпортнулося і полетіло додолу разом з їздцями кілька коней.
Та орди це не спинило. Вона, мовби нічого й не сталося, мчала далі, копитами коней шматуючи і перетворюючи на криваве місиво тіла тих, що впали на землю.
Стріли летіли безперервно, вражали все нових і нових ворогів. Але так само невпинно накочувалася орда.
Кий стояв поруч з Радогастом, стріляв разом зі всіма, а коли побачив, що гунни вже зовсім близько, підняв і затиснув у руці списа. Вістря гуннського клина ось-ось мало врізатися в полянське військо... І в цю мить несподівано впав воєвода Радогаст. Упав ниць — головою до гуннів.
Кий скрикнув і нахилився над ним. Стріла вп'ялася Радогастові в спину і, пронизавши тіло наскрізь, вийшла з грудей. Відламавши оперення і витягнувши з рани стрілу з наконечником, Кий оглянувся. Хто стріляв? Звідки?
Позаду завертала коней, лаштуючись до втечі, молодша князівська дружина. Чорний Вепр, з луком у лівій руці, теж повертав коня.
— Прокляття! — вигукнув Кий.— Куди ви?
Та в цю мить подав голос Радогаст. З рота в нього вибігла цівочка крові, він розплющив очі.
— То моя смерть? — спитав він, поглядом показуючи на закривавлену стрілу в Києвих руках.
Кий ствердно кивнув головою:
— Так, тебе поранено.
— Покажи!
Кий підніс стрілу до туманіючих очей воєводи. Той тихо промовив:
— Не гуннська... Наша!.. Обітри наконечник!
Кий витер залізний наконечник об сорочку і подав Радогастові. Воєвода прикипів до нього поглядом, і його обличчя раптом спотворилося від гніву.
— О боги! Це ж стріла Чорного Вепра!
— Чорного Вепра? — скрикнув Кий.— Не може бути! Ти впевнений?
Страшенний гуркіт заглушив його слова. Кий підняв голову. Гуннський клин врізався на всьому скаку в полянський стрій. Затріщали під кінськими копитами полянські щити, жахно закричали вої, засвистіли списи, задзвякали мечі й шаблі.
Кроків за сотню від того місця, де лежав поранений воєвода, гунни прорвали полянські лави, і заходячи з обох боків їм у тил, розпочали січу.
Чорний Вепр зі своєю дружиною тікав до Родня.
Радогаст, здається, не чув усього цього — ні гуркоту, ні криків, ні кінського іржання, ні посвисту стріл. Він, видно, розумів, що вмирає, але страшне відкриття додало йому сил, і він міцно стиснув Києві руку.
— Я впевнений у цьому! — сказав він виразно.— Якщо сумніваєшся, витягни з мого тула стрілу і порівняй наконечники... Вони однакові... їх робив нам один зброяр, коваль М'якота...
Кий швидко висмикнув з воєводиного тула стрілу і порівняв наконечники. Однакові! Обидва плоскі, трикутні, з загостреними вусиками... Ясно — їх робила одна рука!.. Отже, стріляв у Радогаста Чорний Вепр!..
— Ну, що?
— Однакові,— відповів Кий.
— Прокляття!.. Як він ненавидів мене!.. І таки підстеріг нарешті! — проказав з натугою Радогаст.— Я відчуваю, як холонуть мої руки й ноги... Дух смерті вже витає наді мною!.. О боги!..
Йому стало важко говорити. З рота пішла кров. Кий нагнувся над ним, але його слабкий голос губився в клекоті бою, що поволі наближався до них.
— Мужайся, княжичу! Може, це ще не смерть твоя! — Києві хотілося хоч одним словом втішити пораненого, хоча він сам не вірив у те, що казав.
Радогаст важко підняв повіки, довго вдивлявся в Кия туманіючими очима. Потім слабко стиснув йому руку.
— О-о!.. Сонце зайшло... Темно стало... Пометися за мене... Поляни... Поляни гинуть... Я знаю...
Він раптом здригнувся, випростався і перестав дихати. Вражений цією незвичайною смертю, Кий якусь хвильку ще дивився на його посуворіле непорушне обличчя. Потім підвівся, оглянувся — і вжахнувся: все поле бою було за гуннами. Вони розітнули полянський стрій навпіл і двома крилами почали оточувати їх, безжалісно побиваючи бойовими палицями, січучи шаблями, топчучи кіньми... А молодша дружина Чорного Вепра, замість того, щоб ввігнатися в прорив і відтиснути гуннів, одійшла назад, зупинилася на пагорбі і спостерігала звіддалік за побоїщем.
«Чорний Вепре! Гнів Перуна на твою голову! Якщо залишуся живий, я помщуся тобі — і за Радогаста, і за родовичів, що тут безславно гинуть!» — подумав Кий і, схопивши списа, кинувся в кривавий вир, у саму гущу бою.
Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що поляни підупали духом, що їм уже не вистояти супроти незліченних вершників Ерн'ака. Потрібно рятувати тих, кого ще можна врятувати.
І він щосили гукнув:
— Поляни! Не дозволяйте себе оточувати! Відходьте до лісу — він сховає нас і захистить від ворожої кінноти!
Його сильний, гучний голос перекрив гамір бою і покотився понад правим крилом полянського війська. Ліве крило вже було повністю відрізане гуннами і приречіене на загибель.
Підупалі духом вої, почувши, що хтось думає, дбає про них, збилися в щільний гурт і, прикриваючись щитами, почали поволі відступати до лісу. Тепер кожному стало ясно, що лише густий ліс порятує їх від несамовитої гуннської кінноти, яка в чистому полі має безсумнівну перевагу над пішими воями.
Кий відступав разом зі всіма. До лісу було недалеко, але гунни насідали. Потрібно було відбити їх, затримати.
— Списами! Списами бийте вершників! — гукав він.— Бо наші мечі закороткі, щоб дістати їх! Мечами розпорюйте животи коням!
Він підняв кілька списів, яких удосталь лежало повсюди, і щосили метнув одного в груди гуннові, що мчав на нього. Гунн не встиг відхилитися. Гострий наконечник блиснув на сонці і прохромив нападника наскрізь.
Потім ще два вороги впали поряд, влучені вправною рукою молодого воїна. Інші, зустрівши несподіваний опір, притримали коней, відхлинули назад.
— До лісу, друзі! До лісу! — знову загукав Кий.— Під його захист! Гунни на конях не поткнуться туди! Всі, хто залишиться живий, ідіть до Кам'яного Острова! Зберемо там сили і вдаримо на гуннів. Боги
