навіть не підозрювали... Він тільки тепер подумав про себе: адже зустріч з Чорним Вепром — це смерть для нього!
Каган зупинився на узвишші, звідки добре проглядалося все поле бою. Мовчки позирав на білі, полянські, і темні, гуннські, трупи. Гуннських було значно менше, і на кагановому обличчі з'явилася вдоволена усмішка.
Потім він повернувся до бранців, метнув зловтішний погляд по їхніх насуплених, суворих обличчях.
Кий не зводив з кагана очей.
Був це невисокий огрядний чолов'яга з великою сивою головою і темним широким обличчям. Крізь рідку сиву бороду і такі ж рідкі вуса просвічувала спітніла від спеки брунатно-жовта шкіра літньої людини. Києві пригадалися розповіді отця про Аттілу, і йому подумалося, що Ернак, мабуть, дуже схожий на «батька гуннів». Адже — син!..
Ернак раптом показав рукою на купи мертвих полянських воїв, що лежали в полі, і словенською мовою, тобто мовою тих споріднених с полянами племен, що жили на Дунаї і за Карпатами, прокаркав хрипко:
— Бачите?.. Так буде з кожним, хто не скориться гуннам і підніме на них збройну руку!.. Так буде з кожним — лежатиме з розтрощеним черепом у бур'яні, і ворони клюватимуть його мертві очі!.. Сам Тенгріхан покликав гуннів до панування над іншими народами і племенами, і це панування — на десять тисяч літ! — Він зробив паузу, щось подумав, а потім, ще понизивши голос, додав: — За те, що ви підняли супроти мене меча, вас варто було б піддати лютій смерті або продати ромеям у рабство! Але я не зроблю цього... Бо за вас вступився ваш князь Чорний Вепр, котрий пообіцяв — і за себе і за вас — вірно служити мені і під час миру і під час війни...
Чорний Вепр став при цих словах поряд з каганом і сказав:
— Поляни! Родовичі! Я єсмь князь ваш... Хтось із бранців, перервавши його мову, кинув:
— Ми тебе не вибирали... Хіба було віче наших родів або старійшин? Де ж наш воєвода Радогаст?
Чорний Вепр здригнувся і пильно подивився на бранців, бажаючи, мабуть, віднайти сміливця. При цьому погляд його упав на Кия.
— Ти?.. Живий? — не зумів приховати радості Чорний Вепр.— Отже, це ти не визнаєш мене за князя? Га? Це ти тут розпатякався?
Бачачи, якою люттю світяться чорні очі княжича, Кий зрозумів, що пощади йому не ждати, а тому вирішив не приховувати того, що знав. Що буде, те й буде! Головне — вивести братовбивцю на чисту воду, щоб родовичі знали, кого їм вороги ладять на князя. Тому голосно сказав:
— За князя ніхто з нас не може тебе визнати, бо ми ж на вічі обирали воєводою Радогаста!
— Радогаст загинув! — вигукнув Чорний Вепр.
— Ти бачив?
— Я щойно бачив його мертвого!
— А як він загинув? Ти знаєш?
— У бою, звичайно. Як же інакше?
— Ні, Чорний Вепре, він загинув від твоєї руки! Хай усі знають, що то ти вистрілив у спину своєму братові!
— Це лжа! — вигукнув Чорний Вепр.— Ти наговорюєш на мене, бо не можеш простити мені того, що я твою дівчину взяв собі в жони!
— Ні, не лжа! Воєвода Радогаст упізнав стрілу, що вразила його! То була твоя стріла, Вепре!.. А що ти вкрав, яко тать, мою жону і десь тут заховав, то правда!
Бранці обурено загомоніли, зашуміли. Пролунали вигуки:
— Виродок! Злий дух!
— Ми не визнаємо тебе за князя! — Кривавий вовкулака!
— Братовбивець!
— Не годен єси князювати над нами!
Каган Ернак мовчав, тільки переводив погляд з бранця на бранця. А Чорний Вепр посірів на виду, затіпався, мов падучий. Очі блиснули несамовитим шалом. Правиця вихопила меча, а з судомливо розкритого рота вирвався дикий крик:
— Я уб'ю тебе!
Це сталося так несподівано і швидко, що ніхто не встиг і оком змигнути. Чорний Вепр заніс над головою меча, вдарив щосили ногами коня — і ринувся вперед з такою люттю, ніби хотів одним махом покласти всіх бранців.
Та ще швидше з вуст кагана злетіло якесь слово — і навперейми полянському княжичеві метнувся Крек, схопив за поводи його коня.
— Назад, Чорний Вепре! — прогримів голос кагана.— Ти забув про присутність свого владики!.. А варто завжди пам'ятати про це!
Чорний Вепр відразу зів'яв, рука з мечем опустилася. Він справді в гніві забув про все: і про свою князівську гідність, і про сотні очей, що слідкували за кожним його словом і порухом, навіть про присутність верховного правителя гуннів.
— Прости мені, вуйку,— прошепотів він, вклоняючись і від'їжджаючи назад.— Не стримався я через того брехливого раба! Він заслужив собі смерті!..
— Безперечно, він заслужив собі смерті,— погодився Ернак і, подумавши, додав: — Як і всі інші, хто не хоче визнати тебе князем... Але ж зітнути мечем голову — то занадто легка смерть для ворога!.. Мені здається, покарати його варто в інший спосіб. Щоб і сам відчув, що вмирає, і щоб інші, нерозумні, дивлячись на його муки й конання, стали розумнішими!
— Як же? — спитав Чорний Вепр, трохи приходячи до тями.
— Як? — Каган на якусь мить задумався, а потім, зупинивши важкий погляд на Києві, сказав: — Завтра ти будеш спалювати свого померлого отця, князя Божедара... Я дозволяю разом поховати і його сина Радогаста, що загинув у бою... От і принеси цього непокірливого бранця богам у жертву! Спали його живцем!
Плечі Чорного Вепра розпросталися.
— Дякую, кагане! Я так і зроблю!
— А тих, хто не визнає тебе князем, я продам ромеям у рабство!.. Так треба вчити непокірних! Вогнем і мечем!
Ернак торкнув коня, і великий гурт гуннських вельмож і воїв, що супроводили його, рушив слідом за ним.
* * *
Небо густо затяглося хмарами, і на землю впав темний теплий вечір. Ані місяця, ані зірок. Лише від далеких гуннських вогнищ долинало червонясте світло, і в його променях усе здавалося неясним, примарним — і бранці, і вартові, і дерева, і кущі на узліссі.
Кий стояв, зіпершись на ворину, і вдивлявся в темряву. Затерпли туго скручені сирицею руки. У гуннському стані лунали співи й крики переможців. З лугу долітало іржання коней. Іноді чувся болісний стогін пораненого полянського воя, що, всіма забутий, лежав десь у полі, та тривожив серце тужний крик нічного птаха.
З голови не виходили слова кагана: «Спалити живцем!» ! Кий яскраво уявляв, як це буде. Його зв'яжуть і покладуть на купу дров поряд з князем Божедаром і княжичем Радогастом. Потім розведуть багаття. Вогонь підбиратиметься поволі, кусатиме за боки, за ноги, за голову, щоб згодом своїм невблаганним жовтогарячим полум'ям обхопити все тіло і зжерти дощенту. Бр-р-р!..
А Чорний Вепр стоятиме віддалік і зловтішатиметься з його нелюдських мук.
Києві стало сумно. Невже кінець? Невже обірветься і впаде у безвість зоря його життя? І не побачить він більше ні свого отця, ні братів, ні Цвітанки?..
При згадці про Цвітанку в нього защеміло біля серця. Бідна дівчина! Тепер вона залишиться беззахисною одна-однісінька на всьому білому світі! Бо що може зробити отрок Боривой? Нічого... І скнітиме вона душею біля немилого, осоружного мужа — Чорного Вепра, аж поки боги не змилуються над нею і не
