ранок ждали тих, що сиділи по Росьці, Красній та Стугні.
Біля Світовидової скелі Тур зібрав віче ліпших мужів. Старійшини всілися навколо требища на кам'яних брилах, на пеньках, а то й просто на землі. У білих вишиваних сорочках, в полотняних штанях, заправлених у чоботи чи підв'язаних біля кісточок шнурками, якщо господар був узутий у постоли, вони скидалися на зграю білих гусей, що спочивають проти сонечка. На кожному — ремінний пояс з підвісками, прикрашеними бронзовими або й срібними бляшками. На головах — солом'яні брилі... Коли б не мечі при боках, то можна було б подумати, що вони зібралися після роботи, щоб перекинутися словом чи жартом.
Побачивши сина, Тур кинувся йому назустріч — обняв.
— Слава богам! Ти вже тут?.. А Цвітанка? Хорив? Боривой?
— Хорив і Боривой залишилися там, бо ми не встигли розшукати дівчину... То, може, їм пощастить це зробити.
— А гунни?
— Погромили Радогаста і йдуть сюди...
Кий розповів старійшинам про все, що бачив і пережив сам.
Старійшини захвилювалися, посхоплювалися, обурено загомоніли, їх особливо вразило те, що молодший княжич власноручно вбив брата і перекинувся на бік ворога.
— Зрадник!
— Мерзенний пес!
— Самозванець!
— Ми ніколи не визнаємо його князем!
Тур підняв руку. Гомін затих. Ті, хто встав, посідали знову. Один Кий залишився стояти перед отцем.
— Які ж наміри Ернака? — запитав Тур.— Підкорити наше плем'я? Захопити нашу землю?
— Так... Ще на цьому тижні, завтра чи післязавтра, Ернак буде тут! — відповів Кий.
— Яка в нього сила?
— Безмірна! Гуннів — як сарани!.. Та сила їхня не в тому, що їх багато... Нас теж не менше, якщо зібрати всіх. А може, ще більше... Сила їхня в кінноті, яка йде в бій густо, гострим клином і легко прориває лави нашого війська...
І Кий розповів, як атакують гунни.
— Пригадую, так нападали вони і раніше, при Аттілі,— вставив слово Тур.— Клином проломлювали військо супротивника, заходили в тил, а потім знищували...
— Як же оборонятися від них, тату? — запитав Кий, сподіваючись почути відповідь на свої пекучі думи й сумніви, які мучили його останні дні.— Невже ніхто нічого не міг протиставити їм?
— Не знаю, як оборонятися... Лише один ромейський вождь Аецій переміг Аттілу у відкритому бою в полі. І я думаю, переміг тим, що знав, як воюють гунни. Пам'ятаю, на Каталаунських полях у Галлії, куди я молодим воїном ходив з князем Божедаром, Аецій вишикував свої війська на висотах так щільно і глибоко, що гуннський клин, ідучи з низин і тому не набравши потрібного розгону, застряв у них, а Аттіла вже нічого на зміг зробити — відступив. Але ж у Аеція було воїв не менше, ніж у Аттіли, а головне, багато кінноти... Так само вчинив Ардарік і теж переміг... В інших же боях «батько гуннів» все змітав поперед себе, окрім хіба укріплених городів та кам'яних фортець, яких гуннська кіннота не вміла і не хотіла брати, віддаючи перевагу вичікуванню, поки обложені, яких душив голод і мор, не здавалися на ласку переможця. Та чимало було й таких городів і фортець, яких Аттіла взяти не міг...
Кий ловив кожне батькове слово.
— Отже, супроти гуннів — кіннота або городи? І нічого іншого придумати не можна?.. Але ж у нас — ні кінноти, ні городів! Що ж робити?
Тур мовчав. Старійшини теж мовчали. Сиділи кружка насуплені, заклопотані. Йшлося про долю племені — не кожен смів узяти на свої плечі такий тягар. Ждали слова сміливішого, мудрішого.
Кий, молодий, менш досвідчений, ніж інші, не стримався знову:
— Старійшини, якщо у нас немає або майже немає кінноти і городів, за стінами яких ми могли б відсидітися, то залишається одне — відступати, поки не пізно. Відступати на північ, у непрохідні ліси, як це колись робили наші діди і прадіди. А там об'єднаємося з іншими племенами нашого язика і...
Тут схопився старійшина Вовчий Хвіст. Лисий, борода — лопатою, очі люто вирячені.
— Як? Тікати? Кидати все: і поля, і луки, і борті, і села, і всіляке добро? Кий думає, що говорить?
Старійшина був ще не старий чоловік і могутній, мов дуб. Високий, широкоплечий, руки — як довбешки, а шия — хоч обіддя на ній гни! Про такого кажуть, що він однією рукою волові роги скрутить... Його лиса стовбуриста голова здіймалася над плечима, як велетенський буряк, і, спалена сонцем, виблискувала й відливала червоною міддю.
— Старійшина Вовчий Хвіст хоче битися! Це похвально! — сказав Кий спокійно.— Я теж хочу битися!.. Тільки — як? Може, Вовчий Хвіст скаже?
Вовчий Хвіст повернув до нього густу, кошлату, як нехвороща, бороду і довгого носа. В очах — збентеження. Кий був не слабший за нього, але молодий, стрункіший, спритніший.
— Як? — старійшина довго думав. Потім сказав:— А як б'ють ворога?.. Зустрінемо, зупинимо — і навалимося всією силою! Як же інакше? Якщо тікатимеш — не поб'єш!
— Так радив і Радогаст...
— У нього було обмаль воїв,— усього три чи чотири роди. А ми зберемо майже все плем'я!.. І не намагайся, отроку, посіяти в наших серцях зерна сумніву й зневіри! — розсердився Вовчий Хвіст.— Твоє діло маленьке: сповістив — і сядь! А ми будемо думати!
— Так, так,— закивали головами старійшини родів.— Треба подумати і вибрати воєводу або князя! Замість померлого Божедара... Треба подумати і про те, як і де зустріти гуннів!
— Давайте думати,— погодився Тур.— Хто скаже? Знову підхопився Вовчий Хвіст.
— Моя думка — зібрати весь полянський полк ', знайти рівну місцину і стати сукупно, щоб перетнути шлях Ернакові! Сила у нас немала, і боги допоможуть нам!
— Згода, згода! — загукали старійшини.— Зібрати всіх, хто здатен тримати списа в руках!
— А якщо ми не спинимо гуннів? Що тоді? — спитав Кий.— Ми поляжемо, а жони, діти, старі?..
Вовчий Хвіст знову випнув наперед бороду.
— Що ж ти надумав — кажи! Може, тікати всім?
— Не тікати, а відступати! І жінкам, і дітям, і старим — усім! — відповів Кий.— Сьогодні. Негайно! Бо потім буде пізно!.. Відступати в ліси — на північну окраїну полянської землі! А якщо й там невитримка буде, то ще далі — в землю деревлянську або й за Дніпро... А війську нашому, мені здається, не слід вв'язуватись у відкритий бій, де гунни матимуть перевагу, а потрібно теж відступити в ліси і з засідок нападати на поодинокі гуннські загони.
Полк — народ, плем'я, ополчення.
— І гунни передушать нас поодинці, мов кібець курчат! — розсердився Вовчий Хвіст.— Проти сили потрібна сила!
— Атож! Атож! — закивали головами старійшини. Однак Кий не здавався.
— Проти сили потрібна не тільки сила, а й хитрість! Пригадайте, ведмідь який сильний, а й той тікає від малесеньких, але розлютованих бджіл, що нападають зі всіх боків і жалять у найнесподіваніші місця.
— Ти гадаєш, Ернак побоїться наших бджолиних укусів?
— Якщо кусати часто й дошкульно,— побоїться!.. А головне — гунни побояться лісу! І носа не поткнуть до нього! Там ніяк розвернутися гуннській кінноті! А для нас — він захист, схованка! З-за кожного дерева, з- за кожного куща проспіває пісню смерті полянська стріла, просвистить і прониже гуннові серце наш спис!
Кий бачив, що не переконає старійшин. Вони йому не вірили тому, що він молодий, а ще тому, що Вовчий Хвіст був воєм, без сумніву, сміливим, хоча і нерозсудливим. Сміливість же завжди на виду, а розсудливість — у тіні...
— Бридня! Так може говорити лише боягуз! — гримнув Вовчий Хвіст.— Не личить воїнові ховатися в кущі! Хто хоче ховатися — хай ховається! А ми сміливо станемо на прю з ворогом! І хай допоможуть нам боги!
— На прю! На прю! — загукали старійшини.— Виженемо Ернака з нашої землі!
