Кий згадав бій біля Родня і, сумно усміхнувшись, відійшов набік. Ніхто його не підтримав. Навіть отець промовчав. Невже ж він говорив не до ладу? Невже слова його були такі бліді, що не могли переконати старійшин у тому, в чому він сам глибоко впевнений і переконаний? Який жаль!.. Що ж буде з полянами?
Що буде з родом русів?
Тим часом віче почало обирати воєводу.
Хтось гукнув:
— Тура!
Але Тур зразу сказав:
— Е-е, друзі, старий я став... І в руках сила не та, і ноги вже не так легко носять мене по землі, і зір мій слабне... Який з мене воєвода? Треба молодшого! Війна ж!..
З ним погодилися і загукали:
— Вовчого Хвоста!
— Хай Вовчий Хвіст буде полянським воєводою! А як переможемо, тоді подумаємо і про князя!
Коли гамір затих, Тур спитав:
— Чи всі так думають?
— Усі, усі!
— А ти, Вовчий Хвосте,— Тур повернувся до старійшини роду вовка,— чи згоден ти стати нашим воєводою і повести полян проти гуннів?
— Згоден,— похмуро відповів Вовчий Хвіст, і ніхто не міг сказати, чи радий він з того, що його обрано воєводою, чи ні.
— Може, ти хочеш щось сказати, воєводо? — знову спитав Тур.
Вовчий Хвіст вийшов на середину, до требища.
— Хочу сказати ось що... Сьогодні й завтра збирайте свої дружини! Всіх, хто може носити лука й списа,— до війська! А післязавтра станемо на Широкому Березі над Россю і зустрінемо там Ернака. Іншого шляху сюди йому немає... А тепер попросимо богів, щоб дарували нам перемогу!
Він грюкнувся на коліна і простяг до Світовида свої кулаки-корчі.
— Боже, помилуй нас і захисти!
Старійшини вслід за воєводою теж попадали на коліна і палко зашептали, дивлячись на червоногарячий лик Світовида:
— Помилуй нас і захисти!
* * *
Як тільки на сході зарожевів край неба, Хорив і Боривой вилізли на дуба. Звідти їм видно було і Родень, і гуннське стійбище над Россю, і засіяне трупом бойовище. Сиділи на гілляці тихо, щоб жодним необережним порухом не викрити себе.
Сонце підбивалося все вище й вище, аж поки не стало об обідній порі майже над головою. І тоді розчинилися ворота князівської оселі і з них виїхав Чорний Вепр у супроводі Крека, дружини, сотні гуннів, княгині Чернети та родовичів. Вони завернули на пагорб, де вже було приготовано все, щоб спалити князя Божедара і воєводу Радогаста.
Незабаром там запалав вогонь. Дрова були сухі, і в небо шугнуло високе малинове полум'я, ніби покривало мертвих князя і княжича червоним корзном. До вогню посунули гунни і оточили його темним колом.
— Кляті! — прошепотів Хорив.— Хто б міг подумати, що ховатимуть князя Божедара і справлятимуть тризну по ньому гунни!
Коли вогонь пригас і на місці багаття залишилася лише велика купа малинового жару, гунни почали розходитися. А Чорний Вепр у супроводі Крека і десятка вої'в раптом поскакав до лісу, де переховувалися Хорив і Боривой.
— Куди це він? — спитав стривожено улицький княжич.
Хорив теж був збентежений. Невже Чорний Вепр помітив їх на дубі? Якщо так, то треба якнайшвидше тікати звідси!
Та на узліссі Чорний Вепр повернув у протилежний від Родня бік.
І тоді Хорив ударив себе долонею по лобі.
— Леле! Це ж, напевне, він поїхав по Цвітанку! Як же я не здогадався раніше?.. Боривою, хутчій донизу! За ним!
Отроки, мов вивірки, швидко спустилися на землю, скочили на коней і чимдуж, скільки дозволяв густий підлісок, помчали вслід за Чорним Вепром. Боялися відстати. Тому не зважали на те, що гілля болюче хльоскало по обличчю,— гнали й гнали щодуху вперед. Падав під кінськими копитами заплетений сріблястим павутинням лапатий бур'ян, роєм здіймалися з нього вгору потривожені лісові комарі.
Кілька разів Хорив виглядав з гущавини в поле, щоб пересвідчитись, чи не збилися вони з путі. Ні, не збилися. Слід, залишений кіньми Чорного Вепра і його супутників, ясно виднівся по узліссю.
Так вони їхали кільканадцять поприщ.
Нарешті сліди круто повернули з поля на ледь помітну лісову доріжку.
— Вперед! Ми наздоженемо їх! — вигукнув Хорив. Доріжка петляла в густих заростях, то спускаючись униз, у глибокі балки й темні яри, то піднімаючись на круті горби, у царство грабів і предковічних дубів. Верхів'я дерев так тісно спліталися над нею, що сонячні промені не досягали землі, і внизу стояли прохолодні зеленкуваті сутінки.
Їхали довго. Боривой знову почав сумніватися — чи не збилися вони зі сліду? Та Хорив мав зірке око. Він помічав кожну прим'яту стеблину, кожен збитий сухий сучок на деревах чи гриб, що ріс у траві.
— Вперед! Вперед! — підганяв він коня.
Стежка вивела їх на чималу галявину, звідки долинули людські голоси і гавкіт собаки. Тут зупинилися і, прив'язавши у гущавині коней, виглянули з кущів.
Посеред галявини побачили невелику хижку, оточену повітями. Посередині двора — конов'язь. Біля неї — припнуті коні. На деревах, що оточували галявину, жовтіли борті — дуплянки, довкола них весело гули бджоли. Пахло медом і воском...
Князівська пасіка!
Від хижі долинули голоси. Один, різкий, владний — Чорного Вепра. Другий, незнайомий — хрипкий, старечий.
Чорний Вепр кричав:
— Шолудивий пес! Що ти заладив — мед, мед... Плювати я хотів на той мед, що ти збереш тут для князівського двору! Я тобі наказав стерегти отроковицю! А ти її так уберіг?.. Я уб'ю тебе! Спалю твоє гніздо, щоб і сліду не лишилося!
Почувся свист нагая. З-за повіті вибіг старий, сивий бортник, затуляючи руками закривавлене обличчя. За ним гнався Чорний Вепр і лупцював скільки було сили. Услід йому поспішав Крек і щось говорив, але так тихо, що ні Хорив, ні Боривой не розбирали його слів. Потім показалися вої.
Спинилися всі біля конов'язі. Старий плакав, розмазуючи кулаком по обличчю сльози і кров.
— Князю, я не винен... Зачинив її, підпер двері кілком, а сам пішов до яру по воду... Як же без води?.. А вона продерла стріху — і в ліс... Я за нею... Та сам бачиш — не мені, старому, наздогнати молоду...
— Коли це було? — спитав Чорний Вепр, трохи охолонувши.
— Після сніданку...
— Після сніданку... А вже з полудня звернуло!.. Міг би досі додибати, старе луб'я, до Родня І сповістити мене! А ти длубався тут у своєму дранті! — знову закричав князь і штурхонув бортника межи плечі. Потім повернувся до своїх воїв:— Ось що, хлопці, я зараз мушу вертатися додому... Такий наказ кагана. А ви — в погоню! Знайдіть мені ту дівчину! Хоч із-під землі відкопайте! Не могла ж вона без коня далеко втекти!
— Могла,— сказав один похмуро.— Якщо не візьмемо сліду, де її шукати?
— Ти дурний, Люте, як пеньок! — відповів йому князь.— Отроковиця не могла тікати ні за Рось, ні за Дніпро... Отже, у неї тільки один шлях — лісами до полян! До Кам'яного Острова! Там і шукайте з Малком та Мислятою! І не гайтеся!
Лют схилив голову.
